Винахід О. Засядька було "височайше" визнано: його ракети "доведены до такого уровня, что полезность этих ракет, как и необходимость иметь их на вооружении в войсках, стали несомненны". Водночас винахіднику присвоїли звання генерал?майора та призначили його начальником першого в імперії артилерійського навчального закладу, де він і викладав основні дисципліни. Тоді ж він заснував у Петербурзі й перший ракетний завод, на якому виготовили понад 50 тисяч бойових одиниць.
1827 року, ставши начальником штабу артилерії російської армії, Олександр Засядько сформував і постійну "Ракетну роту № 1", що вочевидь є родоначальницею пізніших Ракетних військ Росії та СРСР. А коли 1828 року розгорілася чергова війна з Туреччиною, і, звільняючи південно?українські землі, російські війська підійшли до Браїлова, то тамтешню фортецю ніяк не вдавалося взяти штурмом. Тож туди й прибув сам Засядько з ракетниками. Від кількох залпів у фортеці спалахнули пожежі, а серед турків почалася небачена паніка. Це й було першою перемогою ракетної зброї в історії Росії...
А що ми знаємо про австрійського адмірала Ярослава Окуневського (1860—1929)? Народився на Буковині, вчився у Відні, був навіть головою студентського академічного товариства "Січ", відтак служив на флоті Австро?Угорської імперії. Під час Першої світової війни повернувся у рідну Городенку до старшого брата. І як пише літературознавець Євген Баран, через розчарування сімейні й громадянські трагічно загинув — восени 1929 року наклав на себе руки. А родина Окуневських була чи не найповажаніша у своєму краї. Тільки в сім'ї батька адмірала — Іполіта — всі четверо дітей залишили помітний слід в історії української культури та громадського руху. Теофіл, адвокат, став відомим галицьким політиком, Ольга — піаністкою, Наталю захопило бурхливе громадське життя, двоюрідна сестра Софія, дружина В. Морачевського і близька приятелька Ольги Кобилянської та Василя Стефаника, була першою жінкою?доктором у Галичині... На жаль, дуже мало відомо про флотське життя адмірала, але старанням добродія Володимира Тутурушева київське видавництво "Темпора" перевидало мандрівні нотатки Ярослава Окуневського "Листи з чужини" (2009 р.), в яких очима українця показано ледь не весь прибережний світ планети. А ось загальний (і провидчий!) висновок напрочуд спостережливого адмірала: "Кождий нарід сповняє свою задачу в місії культурній. Кождий нарід зростає, процвітає, дає свою роботу до поступу та цивілізації — і відтак сходить з арени. Поки що були єгиптяни, греки, римляни, відтак араби, потім романські раси: іспанці, італійці, французи, — тепер черга на германів: англійців?американців та німців. Вже заясніла зоря і для слов'ян. А хто по слов'янах? Чи не монгольська раса з китайцями напереді?.." Не забуваймо: це було написано ледь не сто років тому!
Назвати всіх українців, котрі залишили помітний слід в історії, науці й культурі не тільки рідного краю, а й багатьох інших народів, просто неможливо. Та навіть найкоротший перелік їхніх імен переконує, що не тільки в чужому городі морква солодша. Ми — живий, дієздатний, iз гарною спадковістю, а не штучний, не вигаданий, як про те кричать у Росії, нарешті, аж ніяк не муляжний народ, що від комплексу власної неповноцінності мариться сьогодні багатьом інтелігентам у першому поколінні. І останній перепис населення підтвердив це зайвий раз. Одна справа знати російську мову (і треба її знати!), інша — вважати рідною. І таких яничарів i манкуртів серед нас меншає. Народ виходить із більш як трьохсотрічного національного шоку. І не треба бити його у шию. Не треба виховувати й перевиховувати, бо якщо цього не зуміли зробити більшовики, то новим "вчителям" i пропагандистам чужих життєвих цінностей не вдасться і поготів. У нього свій історичний ритм, свій темп, своя хода, та й квапитись, власне, нікуди. Але й рішучості йому не бракує, як підтвердив Євромайдан та героїчна відсіч путінській агресії.
Однак хочеться нагадати, на жаль, невмирущі слова Михайла Драгоманова з його статті "Втрачена епоха": "Освічені українці, як правило, трудяться для всіх, тільки не для України і її народу... Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з України, кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною".
Усі нинішні можновладці, олігархи та їхня челядь вимруть ще до кінця століття, а народ вічний. І саме він сам визначить своє майбутнє. Тому частіше згадуймо чудові слова напівукраїнця Антона Чехова про те, що всі ми — народ, і все те найкраще, що ми робимо, є справою народною. Тож і робімо все так, щоб народ прийняв нашу роботу за свою, щоб був задоволений нею. А насамперед — не забуваймо, чиї ми діти (тепер це вже не страшно!), і пишаймося своїм громадянством, своєю нацією та національністю, як і всі наші сусіди. Частіше нагадуймо собі: я українець, я частинка свого народу, я зроблю усе, що зможу, аби не зганьбити, не знеславити, не обікрасти свій народ; я не бездомна приблуда, не паразит на чужому дереві, а активний і добровільний будівник рідної держави, яку століттями грабували і ще грабують всілякі зайди й пройдисвіти — спинімо це мародерство, візьмімось за руки, як на зорі Незалежності, станьмо справжніми громадянами нашої єдиної і неподільної України!
Леонід ПАСТУШЕНКО
