Леонід ПАСТУШЕНКО,
член НСПУ, заслужений журналіст України, м. Вінниця

Я запитую в себе, питаю
у вас, у людей,
Я питаю в книжок,
роззираюсь на кожній
сторінці:
Де той рік, де той місяць,
Той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули,
Що ми — українці?..

Віктор Баранов

Хоч як би нас ганьбили політичні оббріхувачі й заробітчани, нам нема чого соромитися перед світом ні за свою давнину, ні за сучасність. Адже навіть перші засади управлінсько?державної демократії з'явилися не в Західній Європі, а в наших же вічових сходках, козацьких радах, навіть у передчасній шляхетській демократії Речі Посполитої, яка, до того ж, ніколи не була тільки польською державою. Задовго до американської не було на Заході і прогресивнішої конституції, аніж конституція гетьмана Пилипа Орлика.

Ну, а щодо видатних людей, котрі були рушіями цивілізаційного прогресу, то якби українці мали тільки Івана Пулюя, котрий першим відкрив проміння, яке згодом... запатентував Рентген, епідеміолога Данила Заболотного та відкривача ноосфери Володимира Вернадського, — лише з цими трьома іменами ми були б серед чільних народів Європи. До речі, Івана Пулюя знав увесь світ. Навіть імператор Росії. А імператор Японії на ознаку свого захоплення його науковою діяльністю надсилав йому іменні подарунки. Це вчений, у якого полюбляв гостювати та заночовував на дачі Альберт Ейнштейн. Іван Пулюй був одним із перших у Європі експертів з усіх технічних споруд — мостів, будівництва та впровадження телефонно?телеграфної мережі, електроосвітлення; з його легкої руки з'явився у Празі перший трамвай. І коли за винахід Пулюя одержав Нобелівську премію спритніший Рентген, Ейнштейн намагався розрадити його тим, що, мовляв, він має гордитися зі своєї причетності до такого великого відкриття, адже відомо, хто за ким стоїть: які люди, які гроші, яка нарешті держава?..

І так можна називати ім'я за ім'ям. Тільки XX століття, в якому радянська Росія знищила Українську Народну Республіку, Україна дала світові академіків Глушкова, Корольова, Янгеля, без яких немислима кібернетика та космонавтика, економіста Степана Смаль?Стоцького, архітектора Олександра Архипенка, котрий вчинив буквально революцію в новітньому містобудуванні, яку й називали архипенктурою, навіть сліпий письменник?українець Василь Єрошенко став класиком... японської літератури. Як зазначає Григорій Білоус у своїх окрушинах: "Василь Ярошенко зі Слобожанщини. Сліпий есперантист, знав п'ятнадцять мов, жив переважно в Японії та Китаї. Кадебісти запропонували підслуховувати розмови іноземців у готелі "Москва". Василь відмовився. Після цього загорівся його архів. Потім удруге. Виїхав на Північ. Під час заметілі собаки одірвалися од нарт і зникли. Василь пролежав кілька годин у безнадії. I раптом — знайомий гавкіт вожака, що повернув усю упряжку і врятував Василя. Після смерті Ярошенка кадебісти вивезли три тонни його архіву і спалили..." А кажуть: рукописи не горять!

Хоч яку б ділянку людської діяльності взяти, пише відомий фізик?теоретик з Інституту фізики НАНУ Василь Шендеровський, український народ, українська земля дали світові талановитих людей першої величини. На жаль, більшість із тих, хто залишився в рідній країні, за радянських часів або розстріляли, або заслали на Північ чи до Сибіру, а імена тих, хто виїхав за кордон, просто замовчували.

Скажімо, хто знає в Україні Олександра Неприцького?Грановського? А цей учений?ентомолог фактично врятував сільське господарство — він усе життя боровся зі шкідниками і таки переміг. Він належав до плеяди великих культурних діячів України, мав тісні і теплі стосунки з Лесею Українкою, Лисенком, Старицьким, сам писав вірші, але... представляв Сполучені Штати Америки в ЮНЕСКО.

А кому відомо, хто був першим у світі міністром охорони здоров'я? Цю посаду запровадив імператор Австрії і призначив на неї вихідця з Поділля Івана Горбачевського. А киянин Ігор Сікорський?.. Чому своїми літаками та гелікоптерами він прославив Америку, а не Україну?.. Задовго до Леоніда Кравчука, котрий, звісно, вже увійде в нашу історію, мала Україна і не менш видатного математика Михайла Кравчука. Де він подівся?.. За доносом колеги?неукраїнця пропав у Сибіру, хоча в науці залишилися знамениті "поліноми Кравчука". Чи в якій iз наших шкіл розповідають про колишнього міністра народного господарства в уряді УНР і водночас видатного вченого?металурга Івана Фещенка?Чопівського?.. Після російсько?більшовицького загарбання України він потрапив до Польщі. Там під його керівництвом кафедра металознавства та термічної обробки Гірничо?гутничої академії в Кракові стала визнаним у Європі науково?дослідним центром у цій галузі. 1930 року вчений видав перший том свого знаменитого "Металознавства". Його одразу ж прийняли до науково?технічних товариств Німеччини, Англії та США. Поява другого та третього томів цієї наукової праці утвердила його серед провідних науковців світу. Він став постійним учасником міжнародних технічних конгресів у Бельгії, Німеччині, Франції, Англії, Швеції. Одначе ніщо не врятувало його від московської розправи. Коли радянські війська прийшли у Польщу, енкаведисти знайшли вченого у м. Катовіце, розіграли в Києві дикий судовий процес і 60?річний професор, до того ж, громадянин іншої держави, одержав 15 років заслання до концтабору "Вяртсиля" в Карело?Фінській РСР, де 2 вересня 1952 року його й поховали.

Що ж, жив в Україні і видатний географ Степан Рудницький — розстріляли на Соловках на честь 20?річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції. Там чекістський ідіот Матвеєв щодня розстрілював всесвітньо відомих академіків і найталановитіших українських письменників та діячів культури також світового рівня, хоч би таких, як професор і поет Микола Зеров, родина педагогів і митців Крушельницьких, геніальний театральний режисер Лесь Курбас. Справжніх талантів, не муляжних, як нинішні. Із 1111 соловецьких в'язнів, розстріляних у перші дні листопада 1937 року, більше 600 були українцi.

Живучи під кривавим ярмом воскреслої російської імперії, яка лицемірно ховалася за псевдонім СРСР, ми були певні, що радіо відкрив Попов, але нічого не чули про Марконі та Теслу, хоча увесь світ визнає пріоритет саме за ними. Та коли вони мудрували над тим, як щонайдалі передати свій сигнал, український учений Пильчиков дбав про те, щоб прийняти цей сигнал якомога чистіше. Він, власне, створив цілу науку, яку згодом назвали радіокеруванням чи дистанційним керуванням різними процесами. Для оборони це було геніальне відкриття. Водночас саме він відкрив і "Курську магнітну аномалію"... Як же склалася доля цього харківського самородка?.. Коли він потрапив до лікарні, чиясь рука натисла на курок пістолета. Згодом так само підступно вбили й видатного українського помолога Симиренка, чиї яблука ми їмо й досі, та композитора Леонтовича. Хто стріляв — і досі не знає народ, єдине, що можна сказати напевне: стріляли антиукраїнці. Жоден патріот не міг підняти руку на таких людей.

Згадую принагідно ще одного видатного науковця, котрий міг прославити нашу Вітчизну. Він зробив відкриття, про яке сьогодні знають усі, хто хоч раз користувався фотоапаратом, — просвітлення оптики. Завдяки йому об'єктиви та спеціальні окуляри почали пропускати до 80—95 % світла. Це була революція в оптиці для мікроскопів і перископів. І Олександр Смакула став згодом чи не найвидатнішим ученим у Масачусетському технологічному університеті. А ще раніше, коли працював у Німеччині, він винайшов і монокристали бром?йодиту талію, що їх почали використовувати німці у танках для нічного бачення. Але тоді це була чи не найбільша військова таємниця вермахту. А він же хотів жити і працювати в Україні. 1928 року навіть приїхав до Одеси. Колишній вояк Української Галицької Армії, він відчув, що в Україні починаються московські репресії, і встиг знову виїхати за кордон. Тим часом навіть сьогоднішні американські літаки?невидимки з'явилися завдяки відкриттю саме Олександра Смакули.

Любов до оптики привела 1931 року у фізінститут Геттінгенського університету і Остапа Стасіва. Молодий науковий співробітник працював там iз такими ученими, як Борн, Франк, Нордгайм, Гайтлер, Теллер та інші. І тут він, по суті, започаткував новий напрям у фізиці твердого тіла — вивчення кінетичних параметрів дефектів... Та хто сьогодні в наших школах, навіть вищих, чув хоч щось про професора Стасіва?.. А про видатного геометра сучасності з Харкова — академіка Олексія Погорєлова? Це ж він, український вчений, зумів розв'язати задачі, сформульовані найбільшими математиками XIX і XX століть — Коші, Дарбу, Гільбертом, Вейлем, Мінковським, Кон?Фессетом, Бернштейном. А напередодні свого 80?річчя розв'язав і так звану "проблему О. Александрова", сформульовану видатним російським геометром у середині 30?х років. Певно, за це Борис Єльцин і подарував українському вченому... російське громадянство.

Серед видатних українських постатей, які значнo вплинули на світовий науково?технічний прогрес, зокрема Миколи Кибальчича, Юрія Кондратюка, Сергія Корольова, згадують також уродженця села Кунка, що в Гайсинському районі Вінниччини, Стефана (Степана) Джевецького. Цей "русский исследователь и изобретатель", як пишеться в БСЭ, котрий помер 1938 року в Парижі, почав свою творчу діяльність в Одесі неперевершеним конструктором підводних човнів. Ще 1879 року пірнули під воду два човни його конструкції — одномісний та чотиримісний. Вони мали на озброєнні мінні апарати та приводилися в дію силою м'язів через ножний пристрій. На другому човні було вперше застосовано перископ. 1880 року він сконструював перший підводний човен із електродвигуном. Разом з Олексієм Криловим розробив проект субмарини на 120 тонн, із паровими двигунами та екіпажем з 12 осіб. Цей проект здобув першу премію на Міжнародному конкурсі в Парижі. Нове століття С. Джевецький зустрів новим човном "Поштовий", котрий мав єдиний двигун для підводного та надводного ходу. Був відомий Степан Карлович і як конструктор надійних повітряних двигунів, тому його обрали заступником голови повітроплавального відділу Російського технічного товариства. Однак 1892 року його запросили до тодішньої технічної столиці Європи — Парижa...

Діти України ніколи не були жебраками та ледарями. А найталановитіші з них гідно увійшли у світову науку й культуру — згадаймо хоч би українських модерністів початку минулого століття, перед якими ставав на коліна Париж! Доречно згадати тут і "батька російського футуризму", неповторного поета й художника Давида Бурлюка (1882—1967), котрий народився на хуторі Семиротівці Лебединського району Сумської області. Без нього, як запевняють літературознавці, не було б і Володимира Маяковського, до речі, теж українця з походження...
Уже 1991 року Іван Дзюба через журнал "Наука і суспільство" усім нам нагадував про "...внесок українців і в російське мистецтво та літературу, в науку. Досить згадати, — наголошував він, — композиторів Д. Бортнянського та М. Березовського (які є українськими композиторами, хоч їх і "привласнює" Росія), художників Д. Левицького, В. Боровиковського, К. Трутовського, А. Куїнджі, І. Репіна та ін. (аж до К. Малевича); вчених — М. Остроградського, П. Юркевича, О. Потебню, М. Стороженка, М. Ковалевського, Д. Овсянико?Куликовського. К. Ушинського та ін.; письменників — Богдановича, Капніста, Наріжного, Гнідича, Гоголя, Данилевського, Мачтета, Короленка...", — і далі ілюструє неминучий висновок: "...російський історик літератури та суспільної думки О. Пипін писав: "Україна виявила себе діяльною участю в історії російської науки і літератури. Так було в ХVІІ ст., коли київська ученість була збудливою силою для Москви; так було за Петра, який серед українських учених знайшов ретельних помічників реформи; так бувало в нинішньому (ХІХ. — Л. П.) столітті, коли українська стихія ввійшла могутньою течією в російську літературу в творах Гоголя..."

Звичайно, стара слава нову любить. Недавно, зокрема, виповнилося 25?річчя від часу створення першого персонального комп'ютера. Народився він у США, а винайшов його... українець Штефан (Стів) Возняк. Його батько емігрував із Західної України і працював інженером у компанії "Локхід". Штефан був вундеркіндом, іще змалечку захопився електронікою. Запатентував він власний комп'ютер 1976 року під назвою "Еппл 1". Через сім років президент США присвоїв Штефану Возняку найвищу національну відзнаку за прогресивні наукові досягнення. Про свій винахід автор сказав так: "Це була революція, мирна революція. І я щасливий, що був її часткою..."
Цікаві факти українських пріоритетів узагальнив і журналіст Ігор Голод у "Суботній пошті". Повний перелік відкриттів i винаходів уродженців України не помістився б і на всіх сторінках газети, слушно зауважує він і пропонує згадати ще хоч би деякі...

Першу в Європі "малу електронно?обчислювальну машину" сконструював 1951 року академік Сергій Лебедєв із Київського інституту електротехніки. Без неї до комп'ютерів додумалися б значно пізніше.

Найвищу у світі Останкінську телевежу в Москві спорудили за проектом вітряка, розробленого Олександром Шагреєм, який підписувався Юрієм Кондратюком і за чиїми розрахунками США висадили на Місяці астронавтів.

Батареями центрального опалення завдячуємо Василеві Кармазіну, а трамваєм — Федорові Піроцькому.

Міжнародна комісія визнала, з її слів, "здійснення першого в світі телевізійного пересилання за допомогою електронних телевізійних приймачів Борисом Грабовським (сином опального в Росії поета Павла Грабовського) та Іваном Бєлінським 1928 року". Натомість прозваний "батьком телебачення" Владімір Зворикін виготовив кінескоп 1929?го, а електронно?променеву трубку — 1931?го. І не приховував, що придбав на це патенти.

Навіть військова слава Російської імперії, що досягла свого апогею в ХІХ ст., немислима без кількох генералів?українців. Адже давно забутий російськими істориками син козацького сотника із села Прохорівка Полтавської області, котрий народився 21 жовтня 1771 року, Дмитро Неверовський, командуючи 27?ю піхотною дивізією, зірвав блискуче задуманий Наполеоном "бліц?криг" iз Росією. Усе у французів складалося якнайкраще — непереможна кіннота Мюрата, змітаючи все на своєму шляху, летіла, щоб вклинитися між дві російські армії Барклая?де?Толлі та Багратіона, розгромити їх поодинці і тим самим блискавично завершити війну. Однак на шляху до Смоленська, де збирався ночувати, а то й приймати капітуляцію Росії Наполеон, несподівано постала піхотна дивізія, сформована напередодні з новобранців, рекрутованих переважно з України, де навіть поет Іван Котляревський сформував резервний полк.

Наполеон нервував, адже кінні атаки Мюрата захлиналися одна за одною, і маршал, мабуть, вперше почував себе безпорадним перед імператором. Коли ж сам прибув на поле бою, то був вражений. Російську дивізію було вилаштувано в каре, що нагадувало радше військовий табір, бо й справді її обози та все спорядження було всередині. Звідки француз міг знати, що то була бойова тактика запорожців! І його вражало, як воїни дивізії спокійно та неквапно, лише за командою, дружними залпами буквально змітали атаки кіннотників хвиля за хвилею. Сам російський генерал, виблискуючи білою сорочкою в розстебнутому мундирі, літав на коні за спинами цих оборонців і щось вигукав. Мюрат і собі махнув рукою, кидаючи в бій нові ескадрони, та там, де вони, страшно рідіючи від пострілів, усе?таки проривалися до каре дивізії, їх зустрічала щільна щетина багнетів, прорватися через які було неможливо.
15 годин поспіль штурмували французи дивізію Дмитра Неверовського, поки не настала густа чорна ніч. Сорок шалених французьких атак було відбито. На переможну ночівлю в Смоленську Наполеон не потрапив...

Згодом дивізія Дмитра Неверовського прославилася і в Бородинській битві, і в переможному поході Росії в Європу, де наш земляк і загинув. Але хто сьогодні про нього згадує чи навіть щось знає?.. Востаннє про військовий подвиг дивізії генерала Неверовського згадав російський поет Микола Тихонов у лютому 1944 року в журналі "Красноармеец". Радянській імперії потрібні були приклади військового героїзму.

Із тих же років ІІ Світової війни дійшли до нас і легенди про гвардійські "Катюші". Однак про справжнього винахідника такої грізної зброї не заїкався ніхто. І вочевидь тому, що це був... українець, котрий народився 7 листопада 1779 року в селі Лютенька тієї ж Полтавської області і теж у козацькій сім'ї. Його батько Дмитро Засядько був головним гармашем Запорозької Січі, тож і Олександр, як і його старший брат Данило, змалечку жили переказами про славні подвиги козаків, зокрема й про те, як 1516 року палаючі козацькі самостріли (тоді ще не знали слова "ракета") забезпечили блискучу перемогу над ординцями Мелік?Гірея під Білгородом. Однак майстри цієї дивовижної зброї загинули, а з ними — й таємниця її виготовлення. Певно, з огляду на цю прикру подію батько відправив обох синів на навчання до Артилерійсько?інженерного кадетського корпусу.

Училися й служили в армії Засядьки блискуче. Особливо виділявся допитливий та кмітливий Олександр. 15 років він робив військову кар'єру під керівництвом Суворова й Кутузова, брав участь у боях в Італії, Туреччині, Прусії, Німеччині, Франції, зазнав поранень і здобув не тільки високе військове звання, а й золоту почесну шпагу "За хоробрість".

В одному з боїв у Європі Олександр Засядько побачив, як вибухали англійські бойові ракети. Згадав батьківські розповіді про козацьких гармашів і вирішив будь?що розгадати таємницю виготовлення цієї зброї й перевершити пихатих англійців. Та вдалося йому віддатися повністю цій справі лише після смерті батька. Він звільнився з армії, продав родинний маєток і спорудив спеціальну лабораторію для конструювання ракет. Після численних випробувань, шукаючи передовсім підходяще паливо для цих самострільних снарядів, розробив навіть (чи не вперше у світі!) теорію ракетної тяги. І таки домігся свого: створив кілька типів ракет, котрі, на відміну від англійських, були абсолютно вибухобезпечні при складанні та запуску, більше того — йому вдалося розробити й установку, яка запускала водночас шість таких ракет, котрі летіли удвічі далі, аніж англійські, котрі долали лише 2700 метрів. Тоді почав працювати над тим, щоб максимально збільшити дальність їхнього польоту і задовго до Жюля Верна заговорив про політ таких ракет аж... на Місяць.

Винахід О. Засядька було "височайше" визнано: його ракети "доведены до такого уровня, что полезность этих ракет, как и необходимость иметь их на вооружении в войсках, стали несомненны". Водночас винахіднику присвоїли звання генерал?майора та призначили його начальником першого в імперії артилерійського навчального закладу, де він і викладав основні дисципліни. Тоді ж він заснував у Петербурзі й перший ракетний завод, на якому виготовили понад 50 тисяч бойових одиниць.

1827 року, ставши начальником штабу артилерії російської армії, Олександр Засядько сформував і постійну "Ракетну роту № 1", що вочевидь є родоначальницею пізніших Ракетних військ Росії та СРСР. А коли 1828 року розгорілася чергова війна з Туреччиною, і, звільняючи південно?українські землі, російські війська підійшли до Браїлова, то тамтешню фортецю ніяк не вдавалося взяти штурмом. Тож туди й прибув сам Засядько з ракетниками. Від кількох залпів у фортеці спалахнули пожежі, а серед турків почалася небачена паніка. Це й було першою перемогою ракетної зброї в історії Росії...

А що ми знаємо про австрійського адмірала Ярослава Окуневського (1860—1929)? Народився на Буковині, вчився у Відні, був навіть головою студентського академічного товариства "Січ", відтак служив на флоті Австро?Угорської імперії. Під час Першої світової війни повернувся у рідну Городенку до старшого брата. І як пише літературознавець Євген Баран, через розчарування сімейні й громадянські трагічно загинув — восени 1929 року наклав на себе руки. А родина Окуневських була чи не найповажаніша у своєму краї. Тільки в сім'ї батька адмірала — Іполіта — всі четверо дітей залишили помітний слід в історії української культури та громадського руху. Теофіл, адвокат, став відомим галицьким політиком, Ольга — піаністкою, Наталю захопило бурхливе громадське життя, двоюрідна сестра Софія, дружина В. Морачевського і близька приятелька Ольги Кобилянської та Василя Стефаника, була першою жінкою?доктором у Галичині... На жаль, дуже мало відомо про флотське життя адмірала, але старанням добродія Володимира Тутурушева київське видавництво "Темпора" перевидало мандрівні нотатки Ярослава Окуневського "Листи з чужини" (2009 р.), в яких очима українця показано ледь не весь прибережний світ планети. А ось загальний (і провидчий!) висновок напрочуд спостережливого адмірала: "Кождий нарід сповняє свою задачу в місії культурній. Кождий нарід зростає, процвітає, дає свою роботу до поступу та цивілізації — і відтак сходить з арени. Поки що були єгиптяни, греки, римляни, відтак араби, потім романські раси: іспанці, італійці, французи, — тепер черга на германів: англійців?американців та німців. Вже заясніла зоря і для слов'ян. А хто по слов'янах? Чи не монгольська раса з китайцями напереді?.." Не забуваймо: це було написано ледь не сто років тому!

Назвати всіх українців, котрі залишили помітний слід в історії, науці й культурі не тільки рідного краю, а й багатьох інших народів, просто неможливо. Та навіть найкоротший перелік їхніх імен переконує, що не тільки в чужому городі морква солодша. Ми — живий, дієздатний, iз гарною спадковістю, а не штучний, не вигаданий, як про те кричать у Росії, нарешті, аж ніяк не муляжний народ, що від комплексу власної неповноцінності мариться сьогодні багатьом інтелігентам у першому поколінні. І останній перепис населення підтвердив це зайвий раз. Одна справа знати російську мову (і треба її знати!), інша — вважати рідною. І таких яничарів i манкуртів серед нас меншає. Народ виходить із більш як трьохсотрічного національного шоку. І не треба бити його у шию. Не треба виховувати й перевиховувати, бо якщо цього не зуміли зробити більшовики, то новим "вчителям" i пропагандистам чужих життєвих цінностей не вдасться і поготів. У нього свій історичний ритм, свій темп, своя хода, та й квапитись, власне, нікуди. Але й рішучості йому не бракує, як підтвердив Євромайдан та героїчна відсіч путінській агресії.

Однак хочеться нагадати, на жаль, невмирущі слова Михайла Драгоманова з його статті "Втрачена епоха": "Освічені українці, як правило, трудяться для всіх, тільки не для України і її народу... Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з України, кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною".

Усі нинішні можновладці, олігархи та їхня челядь вимруть ще до кінця століття, а народ вічний. І саме він сам визначить своє майбутнє. Тому частіше згадуймо чудові слова напівукраїнця Антона Чехова про те, що всі ми — народ, і все те найкраще, що ми робимо, є справою народною. Тож і робімо все так, щоб народ прийняв нашу роботу за свою, щоб був задоволений нею. А насамперед — не забуваймо, чиї ми діти (тепер це вже не страшно!), і пишаймося своїм громадянством, своєю нацією та національністю, як і всі наші сусіди. Частіше нагадуймо собі: я українець, я частинка свого народу, я зроблю усе, що зможу, аби не зганьбити, не знеславити, не обікрасти свій народ; я не бездомна приблуда, не паразит на чужому дереві, а активний і добровільний будівник рідної держави, яку століттями грабували і ще грабують всілякі зайди й пройдисвіти — спинімо це мародерство, візьмімось за руки, як на зорі Незалежності, станьмо справжніми громадянами нашої єдиної і неподільної України!

Леонід ПАСТУШЕНКО