Але звідси стає зрозумілою й цілковита дезорієнтованість нашого часу в поглядах на життя та в його організації. Наш час став набагато сліпі – ший щодо тих вищих, духовних цінностей, з якими пов'язаний сенс життя. Суспільство охопила духовна розгубленість.
Сучасна культурна або, краще сказати, цивілізована людина живе переважно в площині нижчих, чуттєвих цінностей, що стосуються людини тією мірою, якою вона є як природна істота. Це — цінності економічні (згадаймо поклоніння перед грішми), технічні ("наш Бог — техніка")2, віталістичні (йдеться про нинішнє переоцінювання й перебільшення спортивних розваг) і цінності насолоди (згадаймо всі ті ознаки нашого часу, що спонукають нас говорити про "сексуалізм"). Поширюється консумізм як споживання заради споживання, який стає «смислом», що заміняє смисл з великої букви. Але консумізм сам по собі є деструктивним через те, що відволікає людину від її покликання, розсіюючи зусилля, поглинаючи її репродуктивний період, не говорячи вже про надлишкове споживання, що шкодить здоров'ю. Люди втрачають можливість жити «вертикально», тобто в устремлінні до смислу. В людей бувають «маленькі смисли», які прив'язують їх до життя, до світу: любов, хобі тощо. Для цього розв'язують кросворди, накопичувати гроші, які дають почуття впевненості та влади, спорт, шопінг тощо.
Як і всі кризові часи, часи культурного занепаду, так і наш час — сліпий: він не бачить найфундаментальнішого факту людського існування — примату та духу й духовних цінностей. Тішачись зовнішніми й культурними успіхами, помітними переважно в царині техніки й цивілізації, він зовсім забуває про те, що душа всіх культур – це культура душі.
Люди все менше знають, що таке винагорода за свою роботу, а знають лише платню (щоб не зостатись без шматка хліба) за відпрацьовані години. Уся їхня радість — у пустих розвагах, їхнє свято — це підприємництво, їхня мораль — профілактичні заходи, їхня гордість — покрасуватися на знімку в газеті, їхня гідність — по­галасувати на партійних зібраннях, їхні почуття — розбещеність, їхня філософія — сексуально забарвле­ний психоаналіз. Вони не кохають і не ненавидять — вони виявляють цікавість або піддають критиці. Замість страждань у них поганий настрій. Свободу їм замінює демократична конституція. Релігії вони не знають, зате знають окультні ритуали та істерію. Замість домівки й родинного вогнища в них — по­верх із системою протипожежного захисту й захис­том проти злодіїв, а на додачу ще й супутникові антени. Замість домашнього скарбу — матеріальний статус і кількість грошей. Замість мужності — добуте обманом звання, становище й вплив. Вони примітивні, але не простодушні. Бідність набуває форми злиднів, багатства — капіталізму, духовність — інтелектуалізму, любов до ближнього – розпродажу та збирання пожертв.
Але вже з'являються прояви нових запитів, нової духовності, руху, спрямованого проти такого тотального вихолощення з життя почуттів і помислів, рух за оновлення й відродження. В надрах суспільства визріває бурхливий, палкий протест живого, людського роду проти всього, що отруює й убиває життя, позбавляє його душі й Бога, будь-якого сенсу й цінності. Це – крик душі, яка відчуває загрозу з боку занепаду, що простирає свої щупальці чимраз далі довкола, це – порив і прорив життя, що опирається всякій раціоналізації, технізації й демонізації. На арену тут виступає нова якість людини, яка навчається по-новому ставитись до природи, до спільноти, до власної душі, яку, головне, відкрила наново, і до першопричини всього буття. Оскільки вона навчилася належно ставитись до всього су­щого, то життя для неї стало коштовним дарунком який він несе в тремтливих руках, якого щодня радісно вітає.
Глибинний сенс і цінність життя тут стають живим відчуттям.

Відповідь на друге запитання (що є первинним людська діяльність чи смисл?) добре відома в нашій країні, укоріненість якого не подолана й дотепер. Ми продовжуємо стверджувати, що лише суспільна людина вносить у навколишній світ начала смислу, добра, краси. Поза його практичною діяльністю природа і буття загалом безтямні й пусті. Все, що є на світі, вся дійсність підлягають, людському осмисленню і мають саме той смисл, який люди об'єктивно (тобто виходячи із структури своїх потреб і діяльності) в них вкладають. Що ж до власного індивідуального буття людини, гарантією його осмисленості постають інтереси суспільства і прийдешніх поколінь: передаючи останнім результати своєї матеріальної й духовної діяльності, індивід засвідчує тим самим, що існував не даремно, і забезпечує собі єдино можливу форму виходу за емпіричні часові межі свого існування.
Якщо ці теоретичні, раціонально-прогресивні тези про відсутність смислу в позалюдській діяльності і людину як її творця втілювати на практиці, то це означало б, що людина може в будь-який спосіб розпоряджатися природними багатствами й буттям узагалі, зважаючи лише на власні потреби. Якщо природа й навколишній світ не є для людини самостійним джерелом смислу, якщо в них вона вбачає лише віддзеркалення власних (або ж «суспільних») інтересів, її ставлення, навіть любов до них неминуче залишаться егоїстичними. Людина легко поступиться цією любов'ю, коли дійде до глибших, «суспільних» інтересів, а відтак, і сама зрештою не знайде в природному світі ні прихильності, ані притулку. Нинішня глобальна еколо­гічна криза — значною мірою саме наслідок того, що людина з якогось часу перестала співвідносити з роз­маїттям природного світу й буття загалом власний сенс існування на Землі.
Якщо ж смислу навколишній дійсності надає тільки людина, очевидно, що осмисленість власного існування кожної людської особи цілком залежить від буття інших людей, людських груп та спільнот, до котрих вона причетна, – соціальних класів, націй, суспільства, прийдешніх поколінь, людства та його культури.
Модерно-просвітницька філософія ХІХ століття, яка висунула тезу, що обрії існування людства лежать в ідеї нескінченності «світлого майбутнього», не стикалася з практикою, коли суб'єктивні сили людини, можуть перевершити об'єктивні сили природи.