Про смисл буття сучасного українця
(Матеріали до лекції, яка була прочитана на замовлення
громадської організації «Поступ» 6 квітня 2011р.).

Сучасні негаразди, кризи – це кризи нашого світогляду, нашого розуміння життя. Якщо погано живемо, то в основному через те, що не про те мислимо, не так думаємо, не те знаємо, не так контролюємо, не таких вибираємо...
Тема пошуку смислу життя є одною із найактуальніших, яка зачіпає, майже кожну людину, яка думає, сповнена пошуків і борінь.
Про зростання затребуваності розуміння проблеми свідчить хоч би дедалі інтенсивніші обговорення її в соціальних мережах Інтернету, в сім'ї, референтних групах, в колі друзів тощо.
В цьому дискурсі тема людського призначення і покликання в житті, особистісного розуміння, що з нами відбувається, – домінує над іншими темами. Сучасне людство, як і ми українці, потерпає через відсутність смисложиттєвостей. Саме через нерозуміння повноти і цільності змісту людського життя як орієнтира людського існування.
Потреба в сенсі життя витікає із метафізичної природи людини. Відомо, що людина має іпостась зовнішню (фізичну, тілесну) та внутрішню – нематеріальну, метафізичну (позафізичну).
На етапі людської історії, коли людина здатна виробляти більше, ніж їй потрібно для споживання, домінантними в її поведінці є вже переважно не фізіологічні потреби як умова виживання, а смисли, цінності, вартості, святості для повноціннішого життя.
Людям життєво необхідно мати цілі, смисли. Лише завдячуючи їм, людина може не піддаватись нудзі. Адже лише, людина на відміну від тварини здатна нудьгувати. Як, до речі, і сяяти від щастя..
Раніше нудьга, або скука, займала зовсім інше місце в житті суспільства та людини, адже людина була втягнута в біолого-економічні ритми виживання. Принизлива злиденність та намагання вибитися з неї наповнювали час і свідомість більшості людей, були додатковим джерелом смисложиттєвої енергії.
Але коли проблеми харчування, житла, безпеки, одяганки поступово відійшли на задній план, то паралельно збільшилась метафізичні запити людини. На багатьох людей все більше тиснуть ознаки відчуття безглуздості життя, особливо на тих осіб, які не вірять у потойбічне життя.
Разом з цим огололилася метафізична затребуваність людини. Більшість людей не знають, чого хочуть. Проте добре думають: те що вони мають – не те, що вони хочуть. Хочуть бути не тими, якими є.
Безумовно на орієнтир людського існування важливий вплив здійснює проекція людських бажань, додаючи рівень незадоволення недостатнім в даний момент їхнім буттям. Все це розігріває в суспільстві інтерес до розуміння смислу (сенсу) буття.
Що ж таке сенс життя? Це запитання вимагає безперервних пошуків відповіді кожною людиною. Ці пошуки і їхня жорстока гострота свідчать про те, що життя не може бути безглуздим. Тут можуть бути такі варіанти.
Перше: життя не має загального сенсу, просто воно дано, людина проживає його як виходить.
Друге: сенс життя полягає в тому, що людина в процесі свого життя, виходячи із своїх природних властивостей, здатна створити, продуктувати жаданий смисл, внести його у свій світ власною діяльностю.
Третє: смисл життя в служінні чомусь вищому, ніж є по відношенню до людини, яке уже сформоване і придатне для застосування;.
Четверте: сенс життя – в повнішому і правильному проживанні людини. До життя потрібно ставитись як до дарунка долі, власного високого проекту, призначення якого – стати Людино з великої букви (або богом – з маленької), розкрити власну потенцію смислу, здатну до відкритого діалогу зі світом, з усіма відомими і невідомими його потенціями та здатностями.
Від відповіді на ці запитання залежить, як складеться наше життя, куди нас веде життєвий шлях – до вершин, до світла чи в пітьму.
Ці питання такі важливі, що уникнути їх просто неможливо. Ухилитися, відвернутись від них нам не вдається. У житті кожного бувають години, коли ці запитання проникають в його свідомість. Людина відчуває, що торкнулася, зачепила таємницю життя. Буття, що досі здавалося таким зрозумілим, раптом постає перед нами безліччю запитань. Нас привели в цей світ. Колись мене не було і, через певну кількість років знов не буде. Який сенс, яка мета того, що я з'явився в цьому світі? Навіщо я тут? Куди веде мій життєвий цикл?
З сивої давнини і до нині людський дух, нашу свідомість привожили дві кардинальні проблеми: по-перше, це – приреченість всіх нас на смерть і наше потаємне бажання безсмертя, зрештою, людська наперед визначена надія на безсмертя; по-друге, це – вкоріненість у нашому бутті зла, злигод і страждань, з одного боку, і наше людське жадання добра, намагання уникнути злигод і страждань, з іншого боку. Таким чином, перед конкретною людиною завжди стоїть світоглядне питання, в центрі якого – сенс її буття. Смерть неминуча і якщо наше життя сповнене злигод і страждань, коли нам за наше добро часто платять «чорною невдячністю», то який сенс такого життя, для чого ми живемо? Щоб стерпіти зло, страждання і в стражданнях померти? Якщо світ сповнений зла, або, як сказано в «Біблії», «лежить у злі», то як може бути у ньому добро, і, отже, як може жити в ньому людина, вище призначення якої чинити не зло, а добро? І чим вона, людина, може виправдати своє буття у світі зла?
Та ці запитання не тільки приходять самі по собі. Ми приречені й свідомо ставити їх перед собою. Ставити і послідовно намагатися, знайти на них відповідь — у цьому полягає суть людини, при­наймні по-справжньому освіченої. Бо осно­ву, ядро будь-якої грунтовної освіти становлять самотужки добуті, виборені й сформовані завдяки власним духовним зусиллям, а тому вкорінені в гли­бинах особистості, світоглядні й життєві засади.
У більшості людей, зокрема й у значної частини так званих освічених людей, світоглядні й життєві засади – це, на жаль, лише результат вихо­вання, традицій і звичаїв, впливу оточення. Багато з тих, хто нині гордо називає себе "сучасною люди­ною", перебувають у залежності від тієї могутньої влади, яка з-поміж усіх таких влад найважливіша, – від засобів масової інформації. Можна з цілковитою впевненістю стверд­жувати, що світоглядні й життєві засади широких кіл освічених українців формуються під їх впливом, особливо електронних, які є, по суті, інформаційно-роз'яснювальним монополістом, «абсолютним авторитетом». Уже зовсім не важливо, хто є носієм інформації, яка передається через ЗМІ: спеціаліст, журналіст чи випадкова людина, яка попала в ефір, оплативши свою присутність в ньому. Люди перестали отримувати об'єктивну і повну інформацію про події та явища, особливо складні, неоднозначні.
І це тоді, коли ми перебуваємо в такому стані, що більшість пересічних людей з найважливіших питань свого буття ледве зводять кінці з кінцями, живуть одним днем, без завтрашньої радості, проникаються думками, що зринають ніби між іншим, додаючи тривог та непевності в собі.
Усе це дає підстави дійти висновку щодо значення самого питання про сенс життя, а також стосовно важливості достатньо дослідити його. У того, хто розглядає питання глибше, спочатку виникають сумніви щодо того чи можна його з'ясувати взагалі.
Але аналіз дискурсу з цієї проблеми показує, що ті, хто її вивчають розходяться лише в питанні, про те, «що саме» становить життєвий сенс? А те, що наше буття має сенс (смисл), – у цьому переконанні всі.
Життя не може не мати сенсу. Бо сенс вбачаємо в усьому, щоб ми не робили. Усі наші вчинки випливають із глибокого пере­конання, що життя не позбавлене сенсу. Якби наше буття було духовною пустелею, суцільною великою безглуздістю, ми не мали б жодного уявлення про мету та призначення й не могли б прагнути й діяти. Адже прагнути – означає ставити мету, а діяти – цієї мети домагатись. Та якби світ був позбавлений здорового глузду, усякого сенсу, тоді в ньому не бу­ло б можливості ставити мету й домагатися її.
У такому світі цілковитої безглуздості ми зовсім не могли б існувати як створіння одухотворені, наділені здатністю мислити й бажати. Ми жили б тільки як примітивні створіння, як тварини, не як розумні істоти, що вміють ставити мету й домагатися її. Отже, хто доходить висновку, що життя позбавлене сенсу, що воно – безглуздість і нісенітниця, той чинить послідовно лише в одному разі, коли по­кладає своєму життю край.
Певна річ, хтось може зневажати й відкидати все піднесене, духовне й тупо, уперто жити тваринним життя, так, коли людина це робить, коли вона, твердячи про нікчемність і безглуздість життя, усе ж таки не відмовляється, як самогубець, від нього, а живе далі, то цим самим засвідчує власне переконання, що в такому житті ще вбачає певний сенс.
Інша річ, що багато ще людей, які не ставлять перед собою світоглядних питань. Це зовсім не означає, що життя для таких людей є безглуздим. Часто - густо вони просто не задумуються над смислом свого буття, вписують його, як це роблять сільські люди, в життя природи, підпорядковують свою життєдіяльність природним ритмам. Тоді вже саме буття «відповідає» на запитання про сенс життя.
Але багато людей переконуються в існуванні сенсу життя, відчувають його. У кульмінаційні моменти нашого душевного життя його сенс стає для нас внутрішнім переживанням. У пов'язаних із цінностями різноманітних відчуттях, які нам підносить життя, його сенс сяє таким яскравим і чистим світлом, що наше духовне око має бути про­сто сліпе, щоб цей сенс не розгледіти. (Й. Хессен).
Так ми, пізнаючи цінності, вартості, святості1 життя, пізнаємо його сенс. У процесі етичного й естетичного, а передо­всім духовного осягнення цінностей, сенс життя переходить у внутрішнє явище, спалахує яскравим світлом. Річ у тому, що існує тісний взаємозв'язок між тим, що ми називаємо "сенсом", і тим, що називаємо "вищою цінністю" Щось має сенс тоді, коли це щось стосується високих цінностей, служить їхньому реалізуванню. Отже, життя має сенс тоді, коли воно містить ці цінності, тобто коли вони в ньому реалізуються. Відтак стає зрозумілим, що сенс життя ми пізнаємо й осягаємо в його духовних цінностях.

Але звідси стає зрозумілою й цілковита дезорієнтованість нашого часу в поглядах на життя та в його організації. Наш час став набагато сліпі – ший щодо тих вищих, духовних цінностей, з якими пов'язаний сенс життя. Суспільство охопила духовна розгубленість.
Сучасна культурна або, краще сказати, цивілізована людина живе переважно в площині нижчих, чуттєвих цінностей, що стосуються людини тією мірою, якою вона є як природна істота. Це — цінності економічні (згадаймо поклоніння перед грішми), технічні ("наш Бог — техніка")2, віталістичні (йдеться про нинішнє переоцінювання й перебільшення спортивних розваг) і цінності насолоди (згадаймо всі ті ознаки нашого часу, що спонукають нас говорити про "сексуалізм"). Поширюється консумізм як споживання заради споживання, який стає «смислом», що заміняє смисл з великої букви. Але консумізм сам по собі є деструктивним через те, що відволікає людину від її покликання, розсіюючи зусилля, поглинаючи її репродуктивний період, не говорячи вже про надлишкове споживання, що шкодить здоров'ю. Люди втрачають можливість жити «вертикально», тобто в устремлінні до смислу. В людей бувають «маленькі смисли», які прив'язують їх до життя, до світу: любов, хобі тощо. Для цього розв'язують кросворди, накопичувати гроші, які дають почуття впевненості та влади, спорт, шопінг тощо.
Як і всі кризові часи, часи культурного занепаду, так і наш час — сліпий: він не бачить найфундаментальнішого факту людського існування — примату та духу й духовних цінностей. Тішачись зовнішніми й культурними успіхами, помітними переважно в царині техніки й цивілізації, він зовсім забуває про те, що душа всіх культур – це культура душі.
Люди все менше знають, що таке винагорода за свою роботу, а знають лише платню (щоб не зостатись без шматка хліба) за відпрацьовані години. Уся їхня радість — у пустих розвагах, їхнє свято — це підприємництво, їхня мораль — профілактичні заходи, їхня гордість — покрасуватися на знімку в газеті, їхня гідність — по­галасувати на партійних зібраннях, їхні почуття — розбещеність, їхня філософія — сексуально забарвле­ний психоаналіз. Вони не кохають і не ненавидять — вони виявляють цікавість або піддають критиці. Замість страждань у них поганий настрій. Свободу їм замінює демократична конституція. Релігії вони не знають, зате знають окультні ритуали та істерію. Замість домівки й родинного вогнища в них — по­верх із системою протипожежного захисту й захис­том проти злодіїв, а на додачу ще й супутникові антени. Замість домашнього скарбу — матеріальний статус і кількість грошей. Замість мужності — добуте обманом звання, становище й вплив. Вони примітивні, але не простодушні. Бідність набуває форми злиднів, багатства — капіталізму, духовність — інтелектуалізму, любов до ближнього – розпродажу та збирання пожертв.
Але вже з'являються прояви нових запитів, нової духовності, руху, спрямованого проти такого тотального вихолощення з життя почуттів і помислів, рух за оновлення й відродження. В надрах суспільства визріває бурхливий, палкий протест живого, людського роду проти всього, що отруює й убиває життя, позбавляє його душі й Бога, будь-якого сенсу й цінності. Це – крик душі, яка відчуває загрозу з боку занепаду, що простирає свої щупальці чимраз далі довкола, це – порив і прорив життя, що опирається всякій раціоналізації, технізації й демонізації. На арену тут виступає нова якість людини, яка навчається по-новому ставитись до природи, до спільноти, до власної душі, яку, головне, відкрила наново, і до першопричини всього буття. Оскільки вона навчилася належно ставитись до всього су­щого, то життя для неї стало коштовним дарунком який він несе в тремтливих руках, якого щодня радісно вітає.
Глибинний сенс і цінність життя тут стають живим відчуттям.

Відповідь на друге запитання (що є первинним людська діяльність чи смисл?) добре відома в нашій країні, укоріненість якого не подолана й дотепер. Ми продовжуємо стверджувати, що лише суспільна людина вносить у навколишній світ начала смислу, добра, краси. Поза його практичною діяльністю природа і буття загалом безтямні й пусті. Все, що є на світі, вся дійсність підлягають, людському осмисленню і мають саме той смисл, який люди об'єктивно (тобто виходячи із структури своїх потреб і діяльності) в них вкладають. Що ж до власного індивідуального буття людини, гарантією його осмисленості постають інтереси суспільства і прийдешніх поколінь: передаючи останнім результати своєї матеріальної й духовної діяльності, індивід засвідчує тим самим, що існував не даремно, і забезпечує собі єдино можливу форму виходу за емпіричні часові межі свого існування.
Якщо ці теоретичні, раціонально-прогресивні тези про відсутність смислу в позалюдській діяльності і людину як її творця втілювати на практиці, то це означало б, що людина може в будь-який спосіб розпоряджатися природними багатствами й буттям узагалі, зважаючи лише на власні потреби. Якщо природа й навколишній світ не є для людини самостійним джерелом смислу, якщо в них вона вбачає лише віддзеркалення власних (або ж «суспільних») інтересів, її ставлення, навіть любов до них неминуче залишаться егоїстичними. Людина легко поступиться цією любов'ю, коли дійде до глибших, «суспільних» інтересів, а відтак, і сама зрештою не знайде в природному світі ні прихильності, ані притулку. Нинішня глобальна еколо­гічна криза — значною мірою саме наслідок того, що людина з якогось часу перестала співвідносити з роз­маїттям природного світу й буття загалом власний сенс існування на Землі.
Якщо ж смислу навколишній дійсності надає тільки людина, очевидно, що осмисленість власного існування кожної людської особи цілком залежить від буття інших людей, людських груп та спільнот, до котрих вона причетна, – соціальних класів, націй, суспільства, прийдешніх поколінь, людства та його культури.
Модерно-просвітницька філософія ХІХ століття, яка висунула тезу, що обрії існування людства лежать в ідеї нескінченності «світлого майбутнього», не стикалася з практикою, коли суб'єктивні сили людини, можуть перевершити об'єктивні сили природи.

Тому, ми живемо у світі, сповненому загроз, і припущення про неминучий кінець фізичного існування людства стає закономірним актом думки. А якщо людство смертне (причому можливість його загибелі є цілком реальною), якщо його «безсмертна» культура виявляється ще вразливішою і крихкішою, ніж фізичне його єство – в чому ж т оді сенс людського існування на Землі й власного буття кожної особистості зокрема? Невже в тому, що всі ми щось накоїли в реальному світі заради міфічного і, як виявляється, нікому не потрібного «майбуття»?...Тому – то загальні міркування про корисність нашої діяльності для суспільства, людства, майбутнього, ще не дають справжнього роз'яснення смисложиттєвої проблеми – саме через часову й екзистенційну віддаленість подібних об'єктів. Натомість «любов до далеких» орієнтує людину на ідеальні об'єкти, котрих вона конкретно сприйняти й уявити не може. Нам здається, що ми любимо при­йдешні покоління чи людство загалом, або ж цілісну й гармонійну людину майбутнього. Це почуття може бути навіть досить палким. І все ж, поки конкретних образів усього цього нам не дано, ми «любимо», скоріше, власні ідеї щодо згаданих високих сутностей. Така «любов» нічим не збагачує душу і за певних умов здатна виродитися у звичайнісінький егоїзм, при повному збереженні ілюзії власної жертовності й високої моральної снаги, відкриває хвіртку для себелюбства. Стосовно того, що людина повинна шукати смисл життя в служінні чомусь вищому, ніж це стосується людини, в чомусь абсолютнішому і значнішому, ніж її окремі сторони. Постановка такого питання передбачає пошук у зовнішньому світі, у природі, або ж у духовній сфері якихось готових ідеалів, планів, рецептів, схем, які б могли заздалегідь визначити людське життя, тим самим надаючи йому певного осмисленння. Нерідко люди вважають, що прожити своє життя «не даремно», «правильно» - значить присвятити його неухильній реалізації того чи іншого задуму. Відсутність подібних ідеальних настанов, так само як і будь-які відступи від них сприймаються як життєва катастрофа. Та в цій ситуації ми можемо зайти в глухий кут, бо спущені людині згори (а не вироблені нею самою в дискусії і в досвідах) смисли стають одним з найважливіших засобів перетворення людської істоти на своєрідний духовний автомат, слухняну маріонетку, позбавлену свободи волі.
Справді, жити легше, комфортабельніше, коли нічого не треба обирати й додумувати самому, коли тебе заздалегідь навчено, за яким законом жити, до чого прагнути, що й як робити. Кожен знає «щаслив­чиків», що поділяють подібні життєві настанови на грунті чи то релігії, чи науки, чи звичайного здорового глузду. Звичайно, легше усвідомити смисл життя тим, хто вірить у безсмертя душі, у вічне життя
Але, таку позицію завжди використовували соціальні сили, зацікавленим в утвердженні образу «людини-гвинтика», слухняного носія і виконавця різноманітних проектів «тотального» налагодження життя.
Втім, описаний підхід до смисложиттєвих проблем виявляється не лише в стосунках людини з механізмами влади й засобами соціального маніпулювання. В найдемократичніших країнах існує нездоланна інерція такого ж некритичного сприйнят­тя, такої ж фетишизації певних стандартів життя, «престижних» цінностей, в яких дезорієнтована особистість починає вба­чати останню міру й виправдання свого існування, його доконечний смисл.
Тут ми маємо справу з духовною обмеженістю людини, бо якщо вона здатна вдовольнитися раз назавжди одержаним розв'язанням неповторної за­гадки власного життя, внутрішньо тяжіє до одномірності: стає глухою до глибоких духовних, зокрема й релігійних переживань, до справжнього мистецтва, байдужою або ж нетерпимою до альтернативних цінностей. Натомість у неї зростає потреба в різноманітних суро­гатах духовності, які б підтверджували або принаймні не чіпали її життєве кредо; подібні сурогати й надають їй ті, хто зацікавлений у її конформізмі — байдуже, чи у формі вестернізованої «масової культури», чи у вигляді офіціозної «художньої самодіяльності» (В.Малахов).
Четверта тема, навколо якої ідуть конструктивні дискусії, – щодо смислу життя, можна сформулювати наступним чином: життя людини – це дарунок долі, і людина відповідальна за своє життя і за все живе.
Про це багато писав відомий український філософ Сергій Борисович Кримський, який підкреслював, що найголовніше в житті не лише знайти своє місце в бутті, корисне для інших людей, а й дати буттю проявитися через тебе. Для цього не обов'язково потрібні якісь великі творчі звершення або геройські акти. Достатньо найскромнішої турботи про те, що може бути пам'ятним.
Якому смислу потрібно наслідувати? Філософ відповідає – тому, з чим пов'язаний тисячолітній досвід людства, тобто усвідомлення рятівних сил, які підтримують людяність у людині, дають життя через любов, добро і дарування щастя. Усе це заведено називати благодаттю. Адже, стверджує С. Б. Кримський, посилаючись на висловлювання відомих гуманістів, філософів, – людина живе доти, доки вона «випромінює благодать» і йде з життя, коли ця якість вичерпується. Ось чому творчість видатних людей, незалежно від терміну життя (навіть якщо він надто малий ) виглядає закінченою, тобто демонструє те, що заклик до благодаті працював.
Ведучи мову про благодать, С.Кримський робить висновок про необхідність виробляти в собі огиду, ідіосинкразію до жорстокості. Адже жорстокість є в кожному. «Жорстокою є дитина в своїй невинності , жорстокий піп у своїй святості, жорстоким є доктринер у своїй науці. Усі ми жорстокі, й особливо жорстокі, коли маємо рацію.» (Герцен). М'якосердя приходить тільки з досвідом, коли, прокидаючись з думкою про те, яка ти погана людина, шукаєш виправдання для себе й не знаходячи його, знаходиш для інших! Після цього будь-яка жорстокість стає огидною.
На запитання у чому полягає смисл людського буття і який сенс воно має, щоб не могло бути безглуздим, мусимо збагнути, якої головної цінності повинна прагнути людина, у чому її найвище призначення?
Відповідь на це запитання така: головна цінність, якої повинна прагнути людина, її найвища мета й призначення полягає в тому, щоб стати Людиною. Це — здійснення її суті, і вдосконалення.
Це підтверджує вже поверховий розгляд людини та її місця в космосі. Людина — вінець сотворіння. Вона стоїть на вершині ієрархії живих істот. Але все живе хоче мати якомога більше життя, йому властивий потяг зростати, здійматися, розкриватись, удосконалюватись. Цей потяг закладено в насінині, він живе і в ембріоні. Приспані сили тут же прагнуть розгортатись, шукають можливості реалізуватись. Це стосується не тільки людського тіла, а й людської душі, людського духу. Як і будь-яке життя, це вище, духовне життя хоче розвиватися й розкриватись. Спочатку воно пе­ребуває в стані зародку, потенційності, можливості, але намагається з цього стану вийти, реалізуватися, здійснитись і вдосконалюватись. Так уже досить по­верховий розгляд людської суті показує, що найзагальніша й найголовніша мета людського життя й прагнення полягає в здійсненні ідеї «людина».
Звичайно, багато людей не вміють почути цю ідею власного серця. Це люди без глибокого коріння, люди, що живуть поверховим життям, позбавленим внутрішньої суті й змісту. Вони розчиняються в клопотах та насолодах буднів і зовсім не усвідомлюють власного призначення. Мету свого існування вони вбачають у гонитві за грішми, у досягненні якомога блискучішого становища, в яко­мога повнішому задоволенні своїх бажань. Тож во­ни виявляються цілком безпорадними, коли йдеться про високе покликання людини, яке, згідно з уже згаданими словами Канта, полягає в тому, щоб зна­ти, ким треба бути, щоб стати людиною.
З цього приводу видатний український філософ, академік В.І. Шинкарук писав: «В людині є і гріховна, егоїстична, своєкорислива іпостась, яка за певних умов бере гору і примушує людину діяти всупереч її людському призначенню і вона чинить не добро, а зло, спонукається не любов'ю, а ненавистю. Зрештою в життєдіяльності кожної людини йде боротьба егоїстичних і альтруїстичних мотивів. Людина вільна в обранні цих мотивів, тому й несе відповідальність за свої вчинки. Щоб бути сердечною, доброю, справедливою, чесною, вона має долати в собі гріховні, користолюбні, злостиві спонуки. Як стверджує давня мудрість: «Зумій себе здолати, щоб стати собою ». Бути добрим, оберненим до добра, важче, ніж бути злим, «оберненим до зла».
На те, що життєвий сенс полягає в удосконаленні особистості, вказує ще один незаперечний факт: найбільшого щастя людина зазнає тоді, коли відчуває своє внутрішнє зростання, збагачення, коли вона чим­далі вдосконалюється. І, з іншого боку, особливо нещасливою вона почувається тоді, коли не відгукується на внутрішній поклик свого єства, коли на
шляху до високої мети збивається на манівці. Отож, людині духовно багатій може загрожувати, власне, тільки одне нещастя — нестерпне усвідомлення того, що вона зрадила свої ідеали або, як висловилась духовна людина, погрішила проти світла. Воістину: перед кожним стоїть образ того, чим він має стати, поки він цим не став, цілковитого спокою йому не знати».
Нині відповідальний за свою біографію людині доводиться самостійно, автономно висувати свої цілі. Знаходиться в русі до мети (телоса) - це і є спосіб її існування та спосіб сучасного життя.
Відсутність такого руху, устремління – пустий, мертвий час, який потрібно вбивати, щоб втекти від скуки, депресії, неврозів.
Звичайно, існує багато способів заповнювати час і жити «горизонтально», але вдосконалюється людина, коли вона живе «вертикально», опановує вищі, духовні цінності. Цінне все, що задовольняє якусь людську потребу. Ці потреби мають почасти природний, почасти духовний характер. Людині потрібний хліб, потрібні сила й здоров'я: та вона відчуває потребу і в духовних речах, має естетичні, релігійні й інші духовні запити.
Про те, як найвищі цінності продуктують смислоутворення, свідчать першокниги людства, філософські і релігійні системи з давніх часів.
Так, у християнстві люди отримали відповідь про смисл і призначення життя – в «Новому Завіті» у вченні Ісуса Христа, в його «Нагірній проповіді» та в інших навчаннях і діяннях. Те, що внесло вчення Ісуса Христа загалом у духовну скарбницю людства і, зокрема, в проблему смислу і призначення людського життя, виходить далеко за межі ідей давньогрецької філософії, яка чи не найбільше ставила ці питання, хоча і не без її впливу. 3Якщо спробувати стисло висловити смисл і призначення людського життя в дусі вчення Ісуса Христа, то це – любов. Любов до Бога, як джерела благодаті, до Ісуса Христа як Спасителя і до людей, як носіїв образу Божого і в цьому рівних собі і перед Богом.
Під впливом християнства поняття любові набуло в європейській культурі і філософії справді смисложиттєвого значення. Долався однобічний просвітительський раціоналізм щодо глибших чинників людського буття. Відчуття любові в собі, і до себе є чи не найважливішим джерелом людської енергії.

Любов – це як особливе, сердечне почуття, одержимість яким часто набуває сили пристрасті і задоволення якого приносить вищі радості буття. Йдеться тут не лише про кохання, а й про любов до Вітчизни, материнську і батьківську любов, моральні та естетичні почуття.
В такій любові поєднуються ознаки реального й ідеального. Для патріота, тобто для того, хто любить свою Батьківщину, вона є і реальністю – рідним краєм, й ідеалом, образом – Матір'ю Вітчизною. Для закоханого – кохана реальність, але реальність ідеальна. Він схиляється перед нею, ладен за неї, чи без неї – вмерти.
Любов таким чином, є глибинною основою духовності, а отже, всього духовного життя людини. Це те, що підносить її, людину, над усіма марнотами сьогодення до вищих духовних поривань, що поєднує її разом з її серцем надає сенсу життя сучасної людини. Категорію любові і її значення в житті та смислетворенні блискуче розробив академік В.Шинкарук ще у 70-ті роки минулого століття.
«Сила любові така, – стверджував він – що коли б нею сповнились серця усіх людей усього світу, коли б вони скрізь і завжди керувалися в своїх діях лише любов'ю, служіння істині, добра і краси, то царство Боже вже давно б зійшло на землю».
Людською цінністю, яка має смисложиттєве значення є свобода людини. Її сутність полягає у змозі здійснювати осмислений вибір. Здатність людини здійснювати самостійний вибір визначає рівень не лише метафізичної (те, що притаманне суті людини і завдяки чому Е.Кант прирівнював людину до Бога з маленької букви, – адже лише в ній закладена здатність здійснювати власний вибір, навіть незалежно від Бога й... сатани) а й соціальної (соціальні права на працю, на свободу слова тощо) та духовної свободи. Це і ознака вільного вибору – самовизначеність людини в своєму виборі без будь-яких зовнішніх гетеронних (від Нetor – посторонній (грец.) впливів, навіть якщо він диктує певні обмеження. Хоча цьому вибору обов'язково передує людині її уявлення про сенс (смисл) свого буття.
Важливою цінністю є також одержимість працею за покликанням. Те, що Григорій Сковорода назвав «сродною» працею. Великий український філософ доводив, що щастя, радість душевну людина дістає насамперед, і головним чином у праці за покликанням, в «сродній» праці. Кожен має свою, так би мовити, «іскру божу», потрібно лише пізнати її , відкрити в собі з тим, щоб перейнятися улюбленою працею. Отже, і праця коли вона стає предметом нашого уподобання, улюбленою працею, набуває смисложиттєвого значення.
Вищим проявом реалізації сенсу життя особистості є ще одна суттєва людська цінність – щастя. Без усвідомлення сенсу людського буття неможливо зрозуміти, яким чином людина може бути щасливою.
Здатність людини переживати почуття щастя і ха­рактер цього переживання залежать як від її світогляду (ідеалів, розуміння смислу життя, призначення людини), так і від багатьох суб'єктивних – чинників темпераменту, характеру, життєвого досвіду, здібнос­тей, які вона може реалізувати. Люди веселої вдачі інакше сприймають своє життя, ніж похмурі. Завищені амбіції і нездатність їх реалізувати породжують незадоволе­ність собою. Не є корисною і занижена самооцінка.
Пізнання сутності щастя пов'язують із з'ясуванням того, чим воно є для людини — метою чи результатом. Як правило, це наслідок невиправданого ототожнення реального щастя (результату) з уявленням про щастя, яке пов'язують з досягненням певної мети. Таке уявлен­ня може супроводжуватися інтенсивними переживання­ми передчуття щастя, що істотно впливає на досягнення життєвих цілей, активізує діяльність людини. А вже власне щастя, щастя як результат успішної діяльності іноді навіть робить людину пасивною, принаймні на якийсь час. Оцінює щастя смисл буття, який ще визначається як мета (телос) життя. Жити під «небом» смислу це і означає щастя.
Рухатись треба тільки за щастям, а не за великими статками – основа сучасної гуманістики. Повчальною є статистика: за останні роки в багатьох європейських країнах матеріальний рівень життя зріс більш ніж удвічі, проте тих,, хто вважає себе щасливим пропорційно знизилось. Нечесно набуте багатство поглинає духовні, моральні цінності.
Рух до Телосу – це і є рух до щастя, який хоч часто-густо є недієздатними, але він не менше дарує людині щастя транценденції, таранцендентності до іншого. Але цей рух не здійснюється автоматично. Для цього потрібно проявити зусилля та поставити вимоги до себе:
Наявність бажань. Нічого значного людині не вдається досягти в житті, якщо у неї не буде всепоглинаючого бажання досягти, реалізувати свої смисли життя.
Наявність переконання. Люди досягають того, чого, на їхню думку, можуть досягти. Наші життєві обставини – відображення наших потаємних переконань. Люди, як правило, досягають суголосно своїм бажанням. Все починається з волі. Перемагає тільки той, хто вірить, що може перемогти. Але наші переконання не завжди вдалі. Багато ще переконань українців, які обмежують і послаблюють їх: «Я – якийсь не такий; інші – не такі, як треба; світ – жорстокий і непривітний» – такі переконання – клітка для нас, який і визначає наш приземлений сенс буття.
Наявність чітких намірів. Можемо мати в житті все, чого бажаємо, за умови, що точно знаємо, чого й чому хочемо. Точно визначені цілі, мотиви й час появлення формулюють мету (телос) у вигляді позитивних тверджень і дають можливість уявити мету реалізованою. Мета – це образ бажаного майбутнього. Часто ми одночасно обираємо дві протилежні мети. Наприклад, хочемо бути стрункими і не обмежувати себе в їжі та лежати на дивані; розумними – і проводити час перед телевізором.
Наявність плану, дій реалізації мети. Потрібно розробити стратегію і скласти продуманий план дій, перелічивши в ньому, щонайменше, десяти способів досягнення мети. Один напевне виявиться правильним. Не забувати про організованість, якщо хочемо реалізувати власний проект успішної щасливої людини, стати самим собою.
Наявність спеціальних знань. Ніхто з тих, кому вдалося досягти вищих успіхів, не досяг його без спеціальних знань, які розширяють сенси власного буття. Не обов'язково все знати самому, але треба знати, де і як знайти все те, що вам знадобиться.
Наполегливість і терпіння в досягненні мети. Потрібно бути завзятими. Якщо вчитися на досвіді, який дає людині кожна її спроба, то її старання і терпіння в просуванні до власного телосу завжди увінчуються успіхом. Тож аналізувати потрібно кожну невдачу. Різниця між тими, хто домагається успіху, і тими, кому це не вдається, зазвичай полягає не в таланті, а в наполегливості.
Наявність контролю за ресурсами. Щасливою робить людину не багатство, а відчуття достатності. Багатство визначається не тим, скільки грошей заробляють та кількістю чуттєвих насолод, а тим, наскільки радісно можна прожити на зароблені гроші. Але контроль витрат допомагає вести щасливе життя в рамках наявного доходу й допомагає збільшувати цей дохід.
Чесність намірів. «Яка користь людині, якщо вона завоює увесь світ, але при цьому душі своїй нашкодить» - написано в Біблії. Навіжена спроба створити свої статки за допомогою обману й шахрайства – те саме, що будувати будинок на піску. Довго він не простоїть. Вибираючи спосіб дій у підприємництві чи особистому житті, потрібно подумати: наскільки це законно, морально? Чи можна спати спокійно? Чи хотілося б, щоб про це дізналися наші діти?
Сила віри. Потрібно діяти і позитивно мислити так, начебто мета може бути обов'язково досягнена, а з ним обов'язково прийде успіх, як смисловий орієнтир.
Енергія добродійності. Хочеш одержати вічне – віддай, усе, і віддане, повернеться до нас примноженим – одна із основних істин першокниг людства. Тому потрібно творити добро, бути милостивим, адже допомагаючи іншим, допомагаєш собі. По можливості віддати частину свого доходу нужденним. Допомагаючи іншим, створюєш у своїй свідомості образ достатку, який повною мірою незабаром реалізується у вашому життя, утверджуючи Вам смисложиттєвий вибір і Ваше людське призначення.
І нарешті доцільно привести умови смислонаповненого щастя які, були сформульовані Сергієм Борисовичем Кримським.
Перша. Спілкування з природою, тобто з чимось більш абсолют­ним і високим, ніж окрема людяна. У природі є краса, а вона вия­вляється милістю до людини. Усі наші нещастя від чотирьох стін. І справді, якщо в людини депресія, то після походу в ліс, до річ­ки або в поле, вона, як правило, розвіюється. До того ж , ритм людських кроків, як встановлено наукою, збігається з деякими ритмами моз­ку. Ось чому без спілкування з природою не можна бути, щасливим.
Друга умова щастя - любов, тобто знаходження абсолютного центру в іншій людині, здатність до обміну особистостями, між коха­ними. Такий обмін створює певну "хімію духу", деякий особливий об'єкт - "ти", який іде до Бога.
Третя умова щастя – духовність, наявність високої мети в житті, величина якої прямо пропорційна величині щастя. Річ тут не в тім, що не потрібні матеріальні цінності - вони необхідні; але до них лю­дина легко звикає, й тоді перед нею в усій силі постають ті ж екзистенцій ні, тобто духовні, проблеми.
І зовсім неординарна четверта умова. Вона передбачає відсутність честолюбства, бо честолюбна людина не може бути щасливою: вона щоразу ставить собі нові й нові цілі, так без кінця. Не випадково біблійна мудрість засвідчує: «Сила жадає, і тільки смуток вгамовує серця». Звісно, це не означає, що честолюбство не потрібне; воно необхід­не кожній людині, яка робить кар'єру. Але треба знати, до яких наслід­ків для особистого щастя людини може призвести честолюбство!
Кар'єра, як правило, пов'язана з життєвими успіхами людини, з розв'язанням не лише матеріальних, а й особистих проблем. Вона пов'язана з певним рівнем влади, воля до якої, як вважав Ніцше, - рушійна сила людської психіки. Воднораз не можна не враховувати й того, що ця влада обмежує сферу простого людського спілкування; більше того, є чимало людей, які не вважають для себе можливим наказувати іншим людям. Це аж ніяк не відміняє „необхідності вольових рішень, без яких неможливе соціальне життя.

Кушерець В.І.
Голова правління
Товариства «Знання» України,
доктор філософських наук, професор,
заслужений діяч науки і техніки України

1 Цінності – це не те, що ми уявляємо, а те чим живемо , вартості, це те, що ми готові втілювати, святості – це те, за що готові віддати навіть життя (автор).

2 Нині технократичне мислення, техніка привели світ до розмірів маленького села.

3 Давньогрецьку філософію називають ще дохристиянським християнством.