На Сході України щодня, щогодини гинуть наші молоді люди — цвіт української нації. Ради чого сусідня держава розв'язала війну проти України? Заради хліба? Ні. Заради вугілля? Ні, його й у Росії вистачає. Заради ідеології? Її як такої в агресора нема — ні марксистської, ні будь-якої. Ним керує лише ота горезвісна ненаситність, захланність.

Виявляється: Росія "захищає" в Україні навіть не росіян (яких ніколи тут ніхто не утискував), а "русскоязычных".

І що найбільш прикро й дико, що ми, українці, самі напрошуємося до цього. Огляньмося довкола, подивімося на себе, на своїх дітей: ми й далі множимо отих "русскоязычных". Як тут не згадати слова незабутнього Віктора Баранова:

Де той рік, де той місяць , той проклятий тиждень і день,

Коли ми, українці, забули, що ми — українці?..

І що є у нас мова, і що українська вона,

Без якої наш край — територія, а не Вкраїна...

Завойовники, окупанти, вони ж колонізатори, відколи існує світ, поряд із смертоносною зброєю як інструмент привласнення чужих територій й упокорення аборигенів використовували мову.

Ще з Біблії відомий випадок такого, так би мовити, стратегічного використання мовного питання. У книзі Суддів описано війну між двома ізраїльськими племенами: "Тоді гілеадії позаймали йорданські броди до Ефраїму; і як хто з ефраїмських утікачів говорив: "Дайте мені перебрести", — то гілеадії його й питали; "Чи ти не ефраїмець?" І як той казав: "Ні!" — то вони казали йому: "Скажи-но: Шібболет", — і як він казав: "Сібболет", бо не вмів до ладу вимовити, вони хапали його та й стинали на йорданських бродах".

Коли римляни в І ст. до н.е. завоювали Галлію (сучасна Франція), то вони протягом двох з половиною століть усунули з ужитку тамтешні кельтські мови — спочатку в містах, заселених в основному прийшлими латинянами, а потім і на селі. Згодом нащадки галлів не тільки стали називати себе ри́млянами, а й втратили свою мову, повністю перейшовши на вульгарну латину. Так само римляни трохи пізніше романізували протягом двох століть Дакію (теперішні Румунія й Молдова), витіснивши тамтешню мову.

У новітні часи мову як стратегічну зброю в привласненні чужих територій використовували англійці в Ірландії та Індії, голландці — в Індонезії, японці — в окупованій Кореї (корейська мова протягом японського панування в 1910—1945 роках була в Кореї заборонена), французи — в Тунісі й Алжирі. "В Алжирі, який протягом 130 років був у колоніальній залежності від Франції, — читаємо в одному з досліджень, — французи зробили все можливе, щоб викоренити арабську мову... Арабська мова в офіційних школах була не тільки на становищі іноземної, яку вивчали за французькими підручниками, а й найбільш ігнорованим предметом навчальної програми" (Языковая политика и языковое планирование в развивающихся странах. — М., 1982. — С. 51). Росія накинула свою мову народам Поволжя й Сибіру, великою мірою зрусифікувала Білорусь, український Схід і Південь.

Завойовники й окупанти прагнуть будь-що втриматися на захоплених ними чужих землях не тільки збройною силою, а й засилаючи туди колонізаторів та накидаючи аборигенам свою мову. Один з африканських діячів 1970-х років писав про мовну політику французьких колонізаторів: "Основна їхня мета полягала в тому, щоб асимілювати колонізовані народи Африки і таким чином розширити територію метрополії" (Клоков В.Т. Языковая политика во франкоязычных странах Африки. — М., 1992. — С.33). Такі заповітні прагнення в усіх колонізаторів, і подібні в них методи колонізації, бо їх цікавить лише здобич — земля з її багатствами.

Крім того, чужа мова прив'язує аборигенів до метрополії, робить їх у мовному й духовному відношенні залежними від колонізатора, сковує їхнє власне мислення і врешті-решт гальмує інтелектуальний розвиток "ощасливленого" чужою мовою суспільства.. На це звертає увагу один з індійських діячів стосовно індійських реалій: "Хоч англійська мова і є рідною для деякої частини населення, вона залишається іноземною мовою не тільки тому, що ця частина населення становить мікроскопічну меншість, а головним чином тому, що збагачення англійської мови на різних рівнях її структури — семантичному, морфологічному, лексичному, синтаксичному, стилістичному — іде із чужих джерел".(Ганди К.Л. Языковая политика в современной Индии , — М., 1982. — С. 114).

Чужі джерела таким чином через мову постійно накидають іншому народові своє бачення світу й ставлення до нього, паралізуючи й збіднюючи його суспільне мислення та прищеплюючи йому синдром національної меншовартості. Іван Франко на початку минулого століття справедливо й з болем писав: "Люди, що могли б були зробитися пожиточними діячами на рідній ниві, люди талановиті і працьовиті, перейнявшися нещасною манією — міняти свою рідну мову на чужу, раптом робилися мов духовно в часті спаралізовані, тратили живе чуття" (Франко І. Мозаїка. — Львів, 2001. — С. 266). Відірваність від рідної мови, застерігає Іван Франко, мала для таких зденаціоналізованих діячів фатальний вплив на весь їхній психічний лад.

Але хіба не все одно, якою мовою послуговуватися в житті? "Какая разница, на каком языке!" — кажуть окупанти. Виявляється, що далеко не все одно.

Чужа мова — як протез, який хоч і забезпечує ходіння, але сковує рухи. Ще небезпечнішою чужа мова стає, коли заволодіває підсвідомістю людини. Адже, як пише відомий російський вчений, спеціаліст у галузі психолінгвістики О.О.Леонтьєв, "в основі світобачення і світорозуміння кожного народу лежить своя система предметних значень, соціальних стереотипів, пізнавальних схем. Тому свідомість людини завжди етнічно зумовлена, бачення світу одним народом не можна простим "перекодуванням" перекласти на мову культури іншого народу" ("Леонтьев А.А. Языковое сознание и образ мира", М., 1993. — С. 20). Відомий український мовознавець М.П.Кочерган небезпідставно стверджує: "Дитина народжується із закладеними в мозку певними мовними структурами, через що, наприклад, дитині-китайцю значно легше засвоїти рідну мову, ніж, скажімо, англійську... В індивідуальному мовленні відображаються психічні особливості мовця, а в національній мові — психічний склад усієї нації" (Кочерган М.П. Загальне мовознавство. — К., 1999. — С. 157). Чужа мова, витіснивши рідну із структур мозку, як комп'ютерний вірус, руйнує закладені в них природою через спадковість творчі можливості, вироблені в процесі етнічної еволюції. Відомо, що не для кожного процесора в комп'ютері підходить будь-яке програмне забезпечення. Так і мова. Якщо в генах людини закодовано найдрібніші особливості її зовнішності, її рухів, характеру, психіки, які передаються з покоління в покоління, то чому здатність до сприйняття й відтворення певної мови має бути винятком у цій дивовижній програмі?

Та й те саме чи нібито адекватне слово в різних мовах викликає різні уявлення й різні емоції. Я вже не кажу про "Вишнёвый садик возле хаты" (по-російському мало би бути "возле избы"). Для росіянина це екзотично, для українця — неприродно. Але ось нібито й точно передане російськими словами Шевченкове: "Мы просто шли, у нас нет Зерна неправды за собой", — а проте зовсім інше, ніж справді Шевченкове: "Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою". Бо ж кожне слово в мові має свої відтінки значень, свої невидимі нитки зв'язків з іншими поняттями. Здавалося б, російське слово просто і українське просто — те саме ("какая разница?"). Російське просто означає "прямо, легко, відверто, скромно, випадково, без церемоній, без прикрас, природно". Але Шевченко в це слово вклав інше значення — і воно адекватно сприймається українцями, бо для нас воно природне: "без хитрощів, без двоєдушності". Цього значення в російському просто нема. Слово неправда в російській мові означає лише "брехня", в українській — ще й "несправедливість", як у Шевченковому: "Кругом неправда і неволя, народ замучений мовчить".

А скільки українських прислів'їв та приказок, неповторних фразеологізмів і фразеологічних зворотів, навіть слів, створених нашими предками на основі власного багатовікового життєвого досвіду, втратили б свою силу, якби українці послухали колонізаторів-шовіністів і зреклися рідної мови, як це вже зробила якась частина їх і ніяк не прагне повертатися до своїх коренів! Бо ж рідна мова — це мова мого роду й народу.

Так чому ж досі, вже на двадцять четвертому році незалежності, мовне питання залишається таким ще болючим?

По-перше, якщо в країнах Західної Європи внаслідок національних буржуазних революцій до влади прийшла національна буржуазія, для якої рідною й природною була національна культура й мова, то в нас, в Україні, керівні політичні й економічні важелі залишилися в руках зайшлих іноземних колонізаторів, чужих, ба навіть ворожих українській мові й культурі. Ми й досі боїмося окупантів називати окупантами і принесену ними мову окупантською, бо це, мовляв, образливо для них. Тим часом в Індонезії після її визволення голландську мову було заборонено, у Кореї корейську мову почищено від японізмів, майже всі французи, близько мільйона їх, покинули Алжир з проголошенням його незалежності, англійці так само вибралися з Індії.

По-друге, в нас панує хибне розуміння прав людини. У правах урівнюються як жертви, так і насильники. Навіть навпаки, на перше місце ставляться інтереси колонізаторів — зайшлих національних меншин, тобто однієї, російської, а не права корінної української нації, принижуваної протягом століть, ради порятунку якої й відновлено українську державність. За всіма нормами права, потерпілому належить компенсація, а якщо виникає загроза його існуванню, то для його самозахисту всі засоби придатні. Українська ж мова й культура навіть у незалежній Україні й досі перебувають під загрозою знищення.

По-третє, в нас спотворено, з позицій колонізатора тлумачиться поняття націоналізму. Націоналізм — це не шовінізм, який нетерпимо ставиться до чужого й намагається знищити його. Це ми тепер спостерігаємо в окупованому росіянами Криму, на окупованій Донеччині. Націоналіст відстоює своє; шовініст — посягає на чуже. Захист інтересів своєї нації, у тому числі і її духовних надбань — мови та культури, — це священний обов'язок кожного її члена.

Ідеться не про те, щоб примушувати людей розмовляти певною мовою, як це робили французи в Алжирі, японці в Кореї, російські окупанти разом із шовіністичною п'ятою колоною роблять в окупованому Криму та на Донеччині. Повинні бути створені всі умови, які б сприяли утвердженню української мови як державної. Чиновник, якщо він хоче бути державним чиновником, має володіти й користуватися державною мовою, інакше йому не місце в державній установі. Хай заробляє собі на хліб деінде. Учитель, викладач, який би він не був спеціаліст, має і в мовному відношенні готувати громадян України, а не сусідньої держави, як це було і є не тільки на Донбасі; а якщо не може — то йому й нема що робити в навчальному закладі, навіть з огляду на рівень його інтелекту. Не повинно також бути шкіл, у яких усе навчання ведеться тільки іноземною, тобто російською, мовою. Вживання офіцерами іноземної мови у вихованні молодих солдатів слід вважати державною зрадою (у "Законі про Збройні сили України" сказано: "У Збройних силах України мовою службової діяльності, діловодства та документації є державна мова"). Ганебно й симптоматично, коли народні депутати не володіють мовою своєї держави чи злісно ігнорують її. Має рацію відомий філософ Олег Гринів, коли каже: "Сумніваюся, що той, кому не вистачає розуму вивчити українську мову, має його для того, щоб керувати державою".

В офіційних сферах суспільного життя вибір мови — це не приватна, а державна справа. І за це має відповідати держава, як і за мову засобів масової інформації та книжкової продукції, де панує засилля мови окупантів. У Конституції, в статті 10, недвозначно записано: "Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України". Держава досі зумисне цього не робила і поки що не робить. Не досить назвати мову державною, треба, щоб вона і справді була державною, як це є в Росії, Франції, Німеччині, Польщі. Адже мовне питання — це питання державної безпеки України (переконливим підтвердженням цього є події на Сході України) та інтелектуального здоров'я української нації. І це справа не тільки держави, а й кожного з нас особисто.

І знову спадають на думку слова Віктора Баранова:

Чом солодшим від меду нам видався чад забуття

Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?

Українці мої! То вкраїнці ми з вами — чи як?

Чи в "моголах" і вмерти судила нам доля пихата?

Іван Ющук,

професор Київського міжнародного університету,

заслужений діяч науки і техніки України,

лауреат премії ім. Івана Огієнка