Сергій Григорович Чемеркін – кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник відділу мови Національного науково-дослідного інституту українознавства– за час роботи в Інституті опублікував індивідуальну монографію «Українська мова в Інтернеті: позамовні та внутрішньоструктурні процеси»; разом зі співробітниками відділу розробив концепцію електронного підручника з української мови на українознавчій основі, що підтверджено авторським свідоцтвом.

С. Чемеркін – автор введеного в науковий обіг терміна «техно» щодо мови. Так, у журналі «Мовознавство» (№4–5 за 2008 рік) було опубліковано його статтю про елементи техно у семіотично негомогенному художньому тексті. Поряд із відомим терміном «техно» у музиці та архітектурі мовна одиниця техно – це елемент, утворений за допомогою технічних засобів комунікації. Елементами техно у мові можна назвати сучасні піктограми, графічні зображення, відео, аудіо, а також вербальні текстові одиниці, за допомогою яких створюється відповідний ефект технічного оформлення, тощо. У колі наукових інтересів Сергія Григоровича дослідження такого явища, як гіпертекст, що актуалізувалося в сучасних комунікативних умовах. Вчений доводить, що сьогодні гіпертекст повинен вивчатися з погляду стилістики та культури мови, адже завдяки технічним засобам візуалізації, які дали змогу чітко позначити вузли переходу з одного текстового рівня на інший, зросла роль мовних одиниць, що формують цей вузол переходу, їх комунікативна, стилістична вага.
Дослідження С.Г. Чемеркіна, присвячені мові Інтернету, неодноразово друкувалися в часописі «Українознавство». На сторінках нашого журналу розмову з ним веде завідувач відділу мови ННДІУ А. Пономаренко.

– Сергію Григоровичу, коли Ви зробили вибір у своєму житті на користь філології?
– Буду відвертим, не скажу, що з дитинства мріяв про філологію, хоча писати і читати почав дуже рано – ще до школи. Більшість на той час доступних творів перечитав ще у дитячому та підлітковому віці. Мені тоді подобалося все: мова, література, географія, історія, біологія, математика. А вибір прийшов, мабуть, випадково. У 1980-ті всіх без винятку юнаків забирали до армії. Пішов після школи служити і я, а оскільки народився пізньої осені, то вступну кампанію у рік демобілізації пропустив – було вже пізно. Вирішив піти на підготовче відділення, відтак написав листа у приймальну комісію Одеського державного університету про те, що хотів би там навчатися, але ще перебуваю на службі й звільнюся за кілька тижнів... Згодом мені розповідали, що на комісію справив враження лист від військовослужбовця, написаний гарною українською мовою. Вони дали мені відповідь, що зроблять виняток і зачекають. Коли їхав до Одеси з документами, то, чесно кажучи, ще й не зовсім визначився із факультетом. Мені однаково легко давалися і гуманітарні предмети, і точні науки, у атестаті були лише п'ятірки. А те, що став філологом... Мабуть, на це вплинула Одеса з її неповторною мовою Привозу, місто, де, як там кажуть, у всі часи популяція письменників на один квадратний метр перевищувала допустимі норми. Вплинув, мабуть, Французький бульвар, кіностудія, куди ми ходили на допрем'єрні покази фільмів, театри.
А які у нас були викладачі! Іван Михайлович Дузь, Василь Васильович Фащенко, Нонна Михайлівна Шляхова... Як зараз пам'ятаю лекції Нонни Михайлівни – чіткі, логічно послідовні, ніби уроки з математики. А це була теорія літератури! Чи лекції-спогади Василя Васильовича, який умів складні літературно-мистецькі процеси спроектувати на реальне життя, те, яке ми знали, про яке чули. А ще у нас побутував афоризм: той, хто жодного разу не був на лекції Івана Михайловича, не може вважати себе справжнім вихованцем Одеського університету. До Івана Михайловича на лекції приходили студенти-математики, фізики, біологи – просто послухати. Уміння спілкуватися з аудиторією, весела вдача, колосальний багаж знань робили його лекції неперевершеними.
Навчаючись в Одесі, я не відчував дискомфорту щодо відсутності спілкування українською мовою. По-перше, все ж майбутній фах був «українська мова та література», по-друге, студентське середовище було здебільшого україномовне, по-третє, у такому багатонаціональному місті знайти того, хто заговорив би до тебе українською, не так і складно, вже не кажучи про те, що українську тут розуміють практично всі. Та й у прилеглих селах жили здебільшого українці. Пам'ятаю, як одного разу трапилися нам гості з Румунії – літні люди, що жодного слова не розуміли по-російському, а от українську знали! Бо ж приїхали з українського села з-за Дунаю! Справжні запорожці за Дунаєм!
– Після закінчення університету Ви поїхали за розподілом до Ізмаїльського педагогічного інституту...
– Так, і потрапив із студентської аудиторії у студентську, але вже викладачем. Гадав, що буду проводити практичні заняття, а довелося готуватися до лекцій. Це був 1990-й – тоді розпочалося впровадження Закону про мови в Українській РСР. Довелося викладати у педагогів-нефілологів – майбутніх учителів початкових класів, образотворчого мистецтва, музики, фізкультури. Програма з мови для цих спеціалістів мало чим відрізнялася від програм для філологів. Паралельно у них викладали й російську мову. Там читали викладачі з добре укомплектованої кафедри російської мови. Спочатку студенти (в основному російськомовна аудиторія) увесь матеріал дисципліни «сучасна українська мова» порівнювали з матеріалом російської мови: «Це правило у російській – інакше...». За віком і зовні я від них не дуже відрізнявся, та все ж намагався бути справжнім викладачем. Якось доцент кафедри російської мови зауважила: «Мої студенти, який би матеріал їм не давала, увесь час кажуть: «А в українській мові – інакше...». Не приховую, що мені було приємно чути таку оцінку своєї праці.
Робота в Ізмаїльському педагогічному інституті дала змогу застосувати на практиці ті теоретичні знання, які здобував упродовж п'яти років в університеті. Одразу скажу, що це неоціненний досвід. Тут було багато позитивного – спілкування із студентами – майже твоїми ровесниками, яких ти розумів, бо сам нещодавно був по той бік кафедри; був і негатив – не вистачало методичних знань, тому іноді тут доводилося ходити манівцями. Але життєвий досвід підказував: учи так, як хотів би, щоб тебе навчали. Ще з шкільних років мені подобалося те, як вела урок учителька хімії. Вона вимагала, щоб відповідь на її запитання була щонайлаконічнішою – одним словом: «так» чи «ні». Здавалося б, це так просто! Але якщо таких запитань на уроці була добра сотня, та ще й з минулого уроку матеріал пригадаємо, та ще й скаже книги позакривати, та ще й відповідати треба практично миттєво, інакше вона спитає іншого, а тобі замість плюса поставить мінус, які потім перетворюються на оцінки... Як з'ясувалося потім, методика експрес-опитування сподобалася студентам, хоч і нарекли її «експрес-допитуванням».
– А яким був Ваш шлях до наукових відкриттів?
– У 1992 році я вступив до аспірантури Інституту української мови НАН України. 1995 року захистив дисертацію з діалектології. Моїм науковим керівником був доктор філологічних наук, професор Павло Юхимович Гриценко. Найважливішою рисою Павла Юхимовича як науковця вважаю його вміння бачити, здавалося б, звичне явище інакше – нестандартно, вміння виявити його основні ознаки. Саме тому тема моєї дисертації була присвячена типологічному аналізові фонологічних систем західнополіських говірок – на той час новому, специфічному дослідженню діалектного матеріалу. Щоб зібрати такий матеріал, їздив по Західному Поліссю (в Україні й Білорусі). Принагідно цікаво було спостерігати окремі мовні явища. Мене, наприклад, уразило те, що жителі Берестейщини, розмовляючи практично так само, як і жителі північних районів Волинської та Рівненської областей, не вважають себе українцями. На моє запитання «А якою ж мовою ви говорите?» була ствердна відповідь – «Білоруською!». «Але ж ви говорите точнісінько так само, як і ваші сусіди з Волині!» – «Ну то й що! Це така наша специфічна мова! Але вона білоруська!». Мабуть, тоді я вперше усвідомив, який потужний вплив можуть мати екстралінгвальні чинники на мову – аж до знищення самоідентифікації!
З 1996 року я працюю у відділі стилістики та культури мови Інституту української мови. Вважаю той момент, коли прийшов сюди, знаковим у моєму житті. Адже саме в цьому відділі відбулося моє зростання як науковця. За це моя найбільша подяка члену-кореспонденту НАН України, доктору філологічних наук, професору Світлані Яківні Єрмоленко. Світлана Яківна будь-який процес чи явище бачить у системі, а ще вона відкрита до нових ідей – їй імпонує вивчення тих явищ у мові, які раніше не були предметом дослідження. Саме це і сприяло моєму захопленню мовою Інтернету – явищем, про яке ще 15 років тому ніхто й гадки не мав.

– У чому специфіка мови Інтернету як нового явища? Адже нові явища в мові виникали і в XIX столітті...
– Безперечно, нові явища були у мові й на початку її розвитку, відбуваються зараз і будуть у майбутньому. Проте в житті цивілізації трапляються такі зміни, які радикально трансформують соціум. Вважаю, що така зміна відбувається саме зараз. Людину як соціальну істоту вирізняє з-поміж інших істот процес комунікації, який здійснюється і вербально. Однак коли радикально змінюються умови комунікації – відбувається й зміна соціуму. Сьогодні завдяки Інтернету абсолютно змінилася комунікативна ситуація: у нас з'явився «посередник» – цифровий пристрій, який «впроваджує» свої умови спілкування. Саме комп'ютер трансформує наш основний комунікативний інструмент – мову. А зміна комунікативного інструменту обов'язково позначається на характері розвитку, існування соціуму. Людина значно розширила свої комунікативні можливості, і водночас комп'ютер дає нам змогу спілкуватися тільки з ним, тобто в комунікації створюється прецедент нівелювання ознак соціуму. Ці питання сьогодні як ніколи актуалізовані. Незважаючи на те, що більшість із них мають дискусійний характер, однак вони реально існують.
Нинішня комунікативна ситуація нагадує ту, яка відбулася у житті соціуму, коли з'явилася можливість книгодрукування. Тоді спілкування між людьми теж вийшло на новий рівень. Відмінність полягає в тому, що сьогодні ці процеси в умовах глобалізації відбуваються надто швидко. До того ж вони миттєво позначаються на усіх сферах людського життя. Сьогодні не можна уявити цивілізовану людину, яка не користується електронною поштою чи не послуговується банківськими картками. Усе це пов'язано з розвитком глобальної мережі.
– Як увійшла українська мова в глобальну мережу?
– На щастя чи на жаль, але українська мова увійшла в мережу Інтернет так само, як і інші мови світу. Завдяки технічним засобам у нас з'явилася можливість спілкуватися рідною мовою. Ми нічим не вирізняємося з-поміж інших. Ми так само впроваджуємо свою мову в Інтернет, формуємо такі самі комунікативні умови для спілкування в Мережі. Проте, як і всі інші мови світу, наша літературна мова потерпає від засилля неологізмів з англійської, «орозмовлюється». А вирізняє її надзвичайно активний тиск російськомовного інтернет-середовища. Тобто спостерігаємо в цій сфері процеси, характерні для російськомовного спілкування за радянських часів, які не можуть не позначатися на внутрішньоструктурних змінах української мови. Це виразно видно на стилістичній системі, яка зазнала трансформацій на кожному функціональному рівні. Будь-який функціонально-стильовий різновид у Інтернеті набуває інших визначальних рис. І не важливо, який тип комунікації обере користувач, – просто дружню розмову чи офіційно-ділове листування.
Яскравим прикладом може стати сакральний дискурс у мережі Інтернет. У реальному житті в Україні домінують релігії православного обряду, а, судячи з сакральної мови в Інтернеті, тут однаково представлені як православні, так і протестанти, представники нетрадиційних вірувань – зокрема, зі Сходу. Тому й сакральний дискурс української мови в Інтернеті не має таких виразних ознак православного обряду, які існують в сакральній мові поза Інтернетом.
Сьогодні важко сказати, добре це чи погано. З одного боку, те, що на мову впливають деструктивні процеси, – погано. З іншого – як показує практика, не ми одні від таких явищ потерпаємо. Просто у мові (та й у житті соціуму) створено нові комунікативні умови. Як із честю вийти з цих умов, не втративши свого, національного, – треба вирішувати усім миром.
– А тепер давайте поговоримо про іншу сферу Вашої діяльності – електронні підручники.
– Саме ця сфера тісно пов'язує мене з Національним науково-дослідним інститутом українознавства. Моїй роботі в Інституті я завдячую Світлані Яківні, яка привела мене сюди – в коло однодумців. Я радий, що на своєму життєвому шляху зустрів академіка, доктора філологічних наук, професора Петра Петровича Кононенка – людину унікальних знань, талановитого керівника і великого патріота. Саме він утвердив у моїй свідомості думку про те, що інтелігент обов'язково повинен бути патріотом.
Мені дуже приємно було зустріти однодумців у відділі мови Інституту. Завдяки спільним зусиллям завідувача відділу А. Пономаренко, провідного наукового співробітника С. Єрмоленко та старшого наукового співробітника В. Шляхової нам і вдалося втілити у життя нашу маленьку мрію – електронний підручник.
Це питання не з простих, як видається на перший погляд. Ну що б, здавалося, створити такий підручник? Маєш звичайну книгу, скажімо, для 5 класу, скануєш її, впорядковуєш матеріал, робиш посилання з одного матеріалу на другий – і все, електронний підручник готовий! Принагідно варто зазначити, що більшість підручників у Інтернеті створені саме за таким принципом. Наше ж завдання ми бачили інакше. Створенню підручника мала передувати концепція, яка розставить усі крапки над «і». По-перше, ми намагалися використати усі технічні можливості, які доступні сьогодні користувачеві цифрової техніки. Безперечно, концепція передбачає широке використання мультимедіа – відео, аудіо, графічні зображення тощо. Крім того, учень обов'язково повинен користуватися мікрофоном, адже саме через мікрофон він самостійно зможе працювати над вимовою. У розважальну практику активно входить такий різновид розваг, як караоке, тому ми не могли не використати цей засіб, адже, як зазначено у сучасних методичних розробках у Великобританії та Японії, цей засіб є дієвим інструментом навчання. Ще однією незаперечною перевагою цього засобу навчання є можливість самостійно підбирати текстовий та звуковий матеріал, особливо зважаючи на його значне поширення в мережі Інтернет.
По-друге, ми хотіли якнайширше використати в підручнику з української мови українознавчий компонент. Часто дидактичний матеріал у підручниках з української мови дібрано із класичних творів, добре відомих. Це якоюсь мірою виправдано, адже класика – те, що відшліфувалося часом. Проте, зважаючи на активні глобалізаційні процеси, на те, що діти сьогодні – це активні користувачі сучасної цифрової техніки, ми не могли зосереджуватися лише на тому, що випробувано часом, а ризикнули запропонувати у концепції супернове. Тому в наших дидактичних матеріалах є приклади з творів сучасного мистецтва, реалізовані, безперечно, за допомогою мультимедіа.
У нашій історії є багато цікавих фактів, про які діти можуть і не знати, оскільки їх вивчення не передбачене шкільною програмою. Такі факти ми намагалися використати саме як українознавчий дидактичний компонент в концепції електронного підручника. У можливості переходу через гіперпосилання на інший рівень інформації (часто принагідний) ми заклали ознайомлення з такою інформацією.
По-третє, ми намагалися підійти прагматично до створюваної концепції. Сучасний світ диктує такі умови, від яких не можна відвернутися. Як не прикро, але багато дітей вивчають українську мову саме через те, що екзамени (тести) з мови треба складати після закінчення школи, при вступі до вищого навчального закладу. Тому система контролю та оцінювання у концепції передбачає послугування матеріалами тестів, програмами перевірки знань. Проте концепція передбачає й систему контролю через навчання. Зокрема, це може бути реалізовано в алгоритмічній побудові актуалізації правила на допущену помилку тощо.
По-четверте, у концепції ми прагнули закласти широкий комунікативний зв'язок. Наша принципова позиція полягає в тому, що центром комунікативного зв'язку, який має забезпечити можливість робочого спілкування дитини з викладачем чи фахівцем з певної дисципліни, має стати Національний науково-дослідний інститут українознавства. Чому саме Інститут українознавства? Насамперед тому, що тут зосереджено науково-освітні кадри із різних сфер знань, які можуть розв'язати будь-яку навчальну, наукову проблему, що виникає в комунікації такого рівня. Але найголовніше те, що ННДІУ сьогодні – найважливіший осередок знань про Україну та українство, яких так потребує наше суспільство.
Саме тому впровадження концепції в життя через створення електронного підручника на українознавчій основі вселяє надії на початок нового етапу в розвитку сучасного підручникотворення, і ми готові до цього докласти максимум зусиль.

Автор: Пономаренко Ангеліна