Сергій Григорович Чемеркін – кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник відділу мови Національного науково-дослідного інституту українознавства– за час роботи в Інституті опублікував індивідуальну монографію «Українська мова в Інтернеті: позамовні та внутрішньоструктурні процеси»; разом зі співробітниками відділу розробив концепцію електронного підручника з української мови на українознавчій основі, що підтверджено авторським свідоцтвом.

С. Чемеркін – автор введеного в науковий обіг терміна «техно» щодо мови. Так, у журналі «Мовознавство» (№4–5 за 2008 рік) було опубліковано його статтю про елементи техно у семіотично негомогенному художньому тексті. Поряд із відомим терміном «техно» у музиці та архітектурі мовна одиниця техно – це елемент, утворений за допомогою технічних засобів комунікації. Елементами техно у мові можна назвати сучасні піктограми, графічні зображення, відео, аудіо, а також вербальні текстові одиниці, за допомогою яких створюється відповідний ефект технічного оформлення, тощо. У колі наукових інтересів Сергія Григоровича дослідження такого явища, як гіпертекст, що актуалізувалося в сучасних комунікативних умовах. Вчений доводить, що сьогодні гіпертекст повинен вивчатися з погляду стилістики та культури мови, адже завдяки технічним засобам візуалізації, які дали змогу чітко позначити вузли переходу з одного текстового рівня на інший, зросла роль мовних одиниць, що формують цей вузол переходу, їх комунікативна, стилістична вага.
Дослідження С.Г. Чемеркіна, присвячені мові Інтернету, неодноразово друкувалися в часописі «Українознавство». На сторінках нашого журналу розмову з ним веде завідувач відділу мови ННДІУ А. Пономаренко.

– Сергію Григоровичу, коли Ви зробили вибір у своєму житті на користь філології?
– Буду відвертим, не скажу, що з дитинства мріяв про філологію, хоча писати і читати почав дуже рано – ще до школи. Більшість на той час доступних творів перечитав ще у дитячому та підлітковому віці. Мені тоді подобалося все: мова, література, географія, історія, біологія, математика. А вибір прийшов, мабуть, випадково. У 1980-ті всіх без винятку юнаків забирали до армії. Пішов після школи служити і я, а оскільки народився пізньої осені, то вступну кампанію у рік демобілізації пропустив – було вже пізно. Вирішив піти на підготовче відділення, відтак написав листа у приймальну комісію Одеського державного університету про те, що хотів би там навчатися, але ще перебуваю на службі й звільнюся за кілька тижнів... Згодом мені розповідали, що на комісію справив враження лист від військовослужбовця, написаний гарною українською мовою. Вони дали мені відповідь, що зроблять виняток і зачекають. Коли їхав до Одеси з документами, то, чесно кажучи, ще й не зовсім визначився із факультетом. Мені однаково легко давалися і гуманітарні предмети, і точні науки, у атестаті були лише п'ятірки. А те, що став філологом... Мабуть, на це вплинула Одеса з її неповторною мовою Привозу, місто, де, як там кажуть, у всі часи популяція письменників на один квадратний метр перевищувала допустимі норми. Вплинув, мабуть, Французький бульвар, кіностудія, куди ми ходили на допрем'єрні покази фільмів, театри.
А які у нас були викладачі! Іван Михайлович Дузь, Василь Васильович Фащенко, Нонна Михайлівна Шляхова... Як зараз пам'ятаю лекції Нонни Михайлівни – чіткі, логічно послідовні, ніби уроки з математики. А це була теорія літератури! Чи лекції-спогади Василя Васильовича, який умів складні літературно-мистецькі процеси спроектувати на реальне життя, те, яке ми знали, про яке чули. А ще у нас побутував афоризм: той, хто жодного разу не був на лекції Івана Михайловича, не може вважати себе справжнім вихованцем Одеського університету. До Івана Михайловича на лекції приходили студенти-математики, фізики, біологи – просто послухати. Уміння спілкуватися з аудиторією, весела вдача, колосальний багаж знань робили його лекції неперевершеними.
Навчаючись в Одесі, я не відчував дискомфорту щодо відсутності спілкування українською мовою. По-перше, все ж майбутній фах був «українська мова та література», по-друге, студентське середовище було здебільшого україномовне, по-третє, у такому багатонаціональному місті знайти того, хто заговорив би до тебе українською, не так і складно, вже не кажучи про те, що українську тут розуміють практично всі. Та й у прилеглих селах жили здебільшого українці. Пам'ятаю, як одного разу трапилися нам гості з Румунії – літні люди, що жодного слова не розуміли по-російському, а от українську знали! Бо ж приїхали з українського села з-за Дунаю! Справжні запорожці за Дунаєм!
– Після закінчення університету Ви поїхали за розподілом до Ізмаїльського педагогічного інституту...
– Так, і потрапив із студентської аудиторії у студентську, але вже викладачем. Гадав, що буду проводити практичні заняття, а довелося готуватися до лекцій. Це був 1990-й – тоді розпочалося впровадження Закону про мови в Українській РСР. Довелося викладати у педагогів-нефілологів – майбутніх учителів початкових класів, образотворчого мистецтва, музики, фізкультури. Програма з мови для цих спеціалістів мало чим відрізнялася від програм для філологів. Паралельно у них викладали й російську мову. Там читали викладачі з добре укомплектованої кафедри російської мови. Спочатку студенти (в основному російськомовна аудиторія) увесь матеріал дисципліни «сучасна українська мова» порівнювали з матеріалом російської мови: «Це правило у російській – інакше...». За віком і зовні я від них не дуже відрізнявся, та все ж намагався бути справжнім викладачем. Якось доцент кафедри російської мови зауважила: «Мої студенти, який би матеріал їм не давала, увесь час кажуть: «А в українській мові – інакше...». Не приховую, що мені було приємно чути таку оцінку своєї праці.
Робота в Ізмаїльському педагогічному інституті дала змогу застосувати на практиці ті теоретичні знання, які здобував упродовж п'яти років в університеті. Одразу скажу, що це неоціненний досвід. Тут було багато позитивного – спілкування із студентами – майже твоїми ровесниками, яких ти розумів, бо сам нещодавно був по той бік кафедри; був і негатив – не вистачало методичних знань, тому іноді тут доводилося ходити манівцями. Але життєвий досвід підказував: учи так, як хотів би, щоб тебе навчали. Ще з шкільних років мені подобалося те, як вела урок учителька хімії. Вона вимагала, щоб відповідь на її запитання була щонайлаконічнішою – одним словом: «так» чи «ні». Здавалося б, це так просто! Але якщо таких запитань на уроці була добра сотня, та ще й з минулого уроку матеріал пригадаємо, та ще й скаже книги позакривати, та ще й відповідати треба практично миттєво, інакше вона спитає іншого, а тобі замість плюса поставить мінус, які потім перетворюються на оцінки... Як з'ясувалося потім, методика експрес-опитування сподобалася студентам, хоч і нарекли її «експрес-допитуванням».
– А яким був Ваш шлях до наукових відкриттів?
– У 1992 році я вступив до аспірантури Інституту української мови НАН України. 1995 року захистив дисертацію з діалектології. Моїм науковим керівником був доктор філологічних наук, професор Павло Юхимович Гриценко. Найважливішою рисою Павла Юхимовича як науковця вважаю його вміння бачити, здавалося б, звичне явище інакше – нестандартно, вміння виявити його основні ознаки. Саме тому тема моєї дисертації була присвячена типологічному аналізові фонологічних систем західнополіських говірок – на той час новому, специфічному дослідженню діалектного матеріалу. Щоб зібрати такий матеріал, їздив по Західному Поліссю (в Україні й Білорусі). Принагідно цікаво було спостерігати окремі мовні явища. Мене, наприклад, уразило те, що жителі Берестейщини, розмовляючи практично так само, як і жителі північних районів Волинської та Рівненської областей, не вважають себе українцями. На моє запитання «А якою ж мовою ви говорите?» була ствердна відповідь – «Білоруською!». «Але ж ви говорите точнісінько так само, як і ваші сусіди з Волині!» – «Ну то й що! Це така наша специфічна мова! Але вона білоруська!». Мабуть, тоді я вперше усвідомив, який потужний вплив можуть мати екстралінгвальні чинники на мову – аж до знищення самоідентифікації!
З 1996 року я працюю у відділі стилістики та культури мови Інституту української мови. Вважаю той момент, коли прийшов сюди, знаковим у моєму житті. Адже саме в цьому відділі відбулося моє зростання як науковця. За це моя найбільша подяка члену-кореспонденту НАН України, доктору філологічних наук, професору Світлані Яківні Єрмоленко. Світлана Яківна будь-який процес чи явище бачить у системі, а ще вона відкрита до нових ідей – їй імпонує вивчення тих явищ у мові, які раніше не були предметом дослідження. Саме це і сприяло моєму захопленню мовою Інтернету – явищем, про яке ще 15 років тому ніхто й гадки не мав.