П'яті Шинкаруківські читання
Цьогорічні Шинкаруківські читання, які провели спільно Товариство "Знання" України, Університет сучасних знань та Інститут філософії ім. Григорія Сковороди НАН України, збіглися з сумною датою в житті України — 24-ою річницею аварії на Чорнобильській атомній станції. І, мабуть, недарма тему цієї всеукраїнської науково-практичної конференції було сформульовано так: "Людиноцентризмякдомінанта соціокультурнихвимірівлюдськогобуття". Великий любомудр і гуманіст, Володимир Іларіонович Шинкарук усе життя розглядав філософію як пізнання Всесвіту людиною передусім через призму пізнання людини самої себе, розкриття її духовних, творчих начал та утвердження гуманістичних принципів у людському суспільстві.
До Зоряної зали Республіканського планетарію, де цього разу проходило традиційне зібрання, прийшли науковці, педагоги, видавці, студентська молодь — ті, хто мав честь особисто знати й співпрацювати з видатним мислителем, і ті, хто вивчає та творчо розвиває його багатющу творчу спадщину сьогодні, сягаючи глибин його гуманістичної філософії.
Серед почесних гостей — член парламенту Данії, співдоповідач Парламентської асамблеї Ради Європи, голова координаційної Ради міжнародних програм у галузі освіти країн СНД Ханна Северінсен; голова Російського відділення Асоціації всесвітньої освіти дорослих, віце-президент Всесвітньої асоціації освіти Л.Г. Шкоркіна, доктор юридичних наук, професор, член-кореспон-дент НАН України, директор Інституту законодавства Верховної Ради України О.Л. Копиленко та інші.
На початку засідання групі знан-нівців було доручено покласти вінок живих квітів на могилу В.І. Шинкару-ка на Байковому кладовищі.
З привітанням до учасників конференції звернувся доктор філософських наук, професор, академік НАН України, заслужений діяч науки і техніки України, президент НАПН України, президент Товариства "Знання" України Василь Григорович Кремень.
Серед тих, хто сидить сьогодні у залі, сказав він, я бачу багато молодих облич. Можливо, не всі з них знають, що значив Володимир Іларіонович Шинкарук для української філософії, української науки, української освіти. Порівняно молодою людиною він став доктором філософії, очолив філософський факультет після поновлення його діяльності в 1965 році, пройшов чесний шлях у житті і науці. Він очолив Інститут філософії НАН України й пробув на цій посаді близько трьох десятків років, ставши не тільки академіком НАН України, а й членом-кореспондентом АН СРСР, що на той час було дуже престижно для вченого. Тривалий час Володимир Іларіонович очолював Товариство "Знання" України: спочатку як голова правління, а потім як президент цієї громадської організації вже в незалежній Україні. Він зумів провести "Знання" через непростий період становлення нової держави, і ми тепер несемо прапор Товариства далі.
Володимир Іларіонович займався активною громадською діяльністю. Він працював депутатом українського парламенту, народним депутатом Радянського Союзу. В.І. Шинкарук був великим патріотом України, щиро вболівав за інтереси її народу. Він очолював робочу парламентську групу, яка розробила Закон про українську мову і мови в Українській РСР, який діє і досі. Якби ми реалізували закладені в ньому позиції, то мовна ситуація в Україні сьогодні була б набагато кращою. Інститутом філософії за його керівництва було багато зроблено для розвитку української філософської думки, видано багато серйозних праць. Володимир Іларіонович за життя був неформальним лідером філософської думки в Україні, ним він лишається і сьогодні.
Цього року Шинкаруківські читання вирізняються вже самою тематикою, пов'язаною з людиноцент-ризмом. Людина, її проблеми, її розвиток постійно були в центрі уваги філософських досліджень В.І. Шин-карука. Сьогодні ця тематика набуває ще більшого значення. Зі змінами в розвитку технологій, переходом на науково-інформативні технології, рядом інших змін людина, особистість, її розвиток стають сьогодні, як ніколи раніше, основним показником прогресу, головним важелем подальшого розвитку суспільства, всіх сфер життя і діяльності країни. Успіх у цих сферах матимуть лише ті країни, де є достатній інтелектуальний потенціал, де достатньо розвинута особистість, де вона може максимально себе реалізувати. Скажу більше: якби ідея людиноцентризму запанувала в Україні, це було б саме те, що об'єднало б українську націю. Ця ідея має стати провідною в освітній сфері. Ми повинні зробити максимум для того, щоб кожна людина відбулася у відповідності з її природою, з її нахилами, здібностями. І тоді вона максимально себе реалізує в житті й буде щасливою, бо займатиметься улюбленою справою. А відтак максимально розвиватиметься і суспільство. Творча спадщина В.І. Шинкарука може послужити доброю основою для того, щоб ідеї людиноцентризму повніше розроблялися і активніше впроваджувалися в наше громадянське життя.
У своєму привітанні почесна гостя конференції Ханна Северінсен зупинилася на проблемах освіти і демократії, їй випало працювати в дан-ському парламенті протягом 24-х років, а також співробітничати у європейських інститутах. Вона має честь бути спостерігачем Європи в таких країнах, як Кенія, Азербайджан, Боснія, Непал, Туреччина, Росія, а з 1997 року - в Україні. Звичайно, якщо ми маємо демократію, сказала панні Ханна, це не означає, що все прекрасно в нашій країні, що настав рай. Це зовсім не так. її треба утверджувати і розвивати. Демократія — це показник політичної культури країни. А вона настає там, де люди підтримують ідеї просвітництва. Ваша країна перейшла від панування абсолютистської диктатури до демократії майже раптово, і через те просвітянам належить розв'язати у цій сфері ще багато невирішених питань.
Особливість наших читань, наголосив доктор філософських наук, професор, дійсний член Української Національної академії педагогічних наук, член-кореспондент НАН України, заслужений діяч науки і техніки України ВікторПетровичАндрущен-ко, полягає в тому, що вони були започатковані ще тоді, коли В.І. Шин-карук був живий. Ми провели їх у Пе-реяславі-Хмельницькому. Володимир Іларіонович брав жваву участь в обговореннях, мав дуже бадьорий вигляд, усміхався, і ми думали, що він буде ще довго-довго серед нас. На жаль, він завчасно пішов за обрій. І сьогодні ми вже вчетверте проводимо ці читання без нього і вдячно згадуємо про цього великого філософа, велику людину, великого просвітницького і культурного діяча. Ми всі хочемо називати себе учнями Володимира Іларіоновича. Я теж вважаю себе його учнем, бо слухав його лекції, бігав на публічні лекції, які він читав по лінії Товариства "Знання", був присутній на засіданнях наукових рад Інституту філософії, де Володимир Іларіонович виступав з чудовими доповідями. Але він не був моїм безпосереднім науковим керівником і я не був його докторантом. І завжди себе запитуєш: а чи маєш ти право називатися учнем такої великої, такої благородної людини? На згадку приходять слова Канта про Фіхте, коли той під однією зі своїх статей підписався іменем Канта, причому стаття не відповідала тим ідеям, які пропагував великий філософ і просвітитель. Кант висловився тоді так: "Порятуй нас, Боже, від наших друзів, а з ворогами ми самі справимося". Отож, перш ніж називати себе учнем вели-кої людини, треба щоразу задумуватися: а що я зробив у цьому напрямку, а що я перейняв від цієї людини? А як я поводжу себе у цьому житі і що я дарую своїм студентам, моїм колегам і Україні загалом? Володимир Шинкарук був великим ученим, ученим європейського, а може, й світового рівня. Він, опрацьовуючи праці попередніх філософів, передаючи своє розуміння їх нам, студентам, доводив нас до тієї межі, де вже починається незнання, — і спонукав до прориву за ту межу, бо за нею починаються відкриття. Володимир Іларіонович багато уваги приділяв духовності й розумів її як триєдність Віри, Надії й Любові, як єдність розуму, почуття і волі, як те основне, що відрізняє людину від тваринного світу. За його прикладом ми занурювалися у філософські твори, читали їх в оригіналах. Ми намагалися відвідувати театри, дивитися вистави, слухати музику. Це розвивало наші почуття. А воля формується працею, працею і ще раз працею, як повторював Володимир Іларіонович і показував, що вся українська культура побудована на принципі праце-любства, працездатності і працевті-лення як реалізація людського життєвого потенціалу. "Вийди, коханая, працею зморена, хоч на хвилиноньку в гай...", — наспівував, бувало, він. І ми розуміли, що праця — це єдине, що єднає людей, яка забезпечує їхнє право на дружбу, товариськість, яка є тим стрижнем, який дозволяє дивитися в життя, у простір, до людей, просто у вічі, і ти лиш тоді не відводиш своїх очей, коли працюєш, коли примножуєш свої здобутки саме працею.
Якось, бувши на Волині, я почув, як одна старенька жінка, яка не мала жодного класу освіти, дала своєму синові таку пораду: "Ти, —каже, —синочку, працюй, і об твою працю розіб'ються всі твої вороги і негаразди". От де духовність, де начало того великого духовного світу людини, який стоїть в основі досягнень усього нашого суспільного прогресу.
Володимир Іларіонович був великим педагогом. Я вже не говорю про те, що він не поставив жодної трійки нікому з нас, а лекції читав так блискуче, що ми запам'ятали кожне його слово. Він виховував у нас цей дух — я сказав би, шинкаруківський дух, — який дозволяє бачити в людині людину. Отже ті, хто вважає себе учнями Шинкарука, мають нести в собі той дух свободи, дух відданості Батьківщині, дух відданості людини людям і гуманістичним пріоритетам.
Член-кореспондент Національної академії наук України, директор Інституту законодавства Верховної Ради України, професор Олександр Любимович Копиленкозагострив увагу присутніх на виробленні законодавства, яке б відповідало вимогам демократичної держави. У Конституції України записано, нагадав він, що людина і її права є найбільшою цінністю, але, на жаль, дійсність переконує, що нам до втілення в життя проголошених ідеалів ще дуже далеко, існує гостра суперечність між вимогами закону і тими реаліями, в яких живе наше суспільство, між ідеалами соціальної справедливості і тією кричущою несправедливістю, яку ми бачимо на кожному кроці. Отже, ми перебуваємо лише на початку цього шляху і живемо надією, що ця ситуація зміниться.
Член Гельсінського комітету з прав людини, координатор міжнародних програм з прав людини, у сфері освіти, куратор данських народних університетів Марес Каменські розповіла про ту виняткову роль, яку відіграють у Данії народні університети у справі освіти дорослих, у становленні та розвитку демократії. Мабуть, у вас мало хто знає, сказала вона, що християнська партія, яка перемогла у нас на виборах, великою мірою складається з політиків, яких виховали народні університети. Туди приходять навіть ті, хто встиг здобути лише початкову освіту, і там вони отримують знання з правознавства, політології, а головне — там кожен починає усвідомлювати себе громадянином Данії, доходить розуміння того, що й він щось значить у цій країні, що й його праця потрібна, що й його слово щось важить. У народних університетах вчать, як досягти покращення суспільства демократичним шляхом. Данія порівняно з Україною дуже бідна на природні ресурси. Але вона є сьогодні однією з найрозвинутіших економічно країн. Усіма своїми досягненнями ми завдячуємо лише демократії і науці. Усе, що Данія експортує, — це наукоємні технології, ноу-хау. Данія — перша країна в світі, яка подолала неписьменність. Там ось уже 150 років як забезпечено доступ до навчання всім дітям, незалежно від того, скільки грошей в кишенях у батьків. Освіта в Данії безплатна — в усіх гімназіях, університетах. Усе залежить лише від твоїх здібностей і працьовитості. У Данії важко знайти дорослу людину, яка б не навчалася в народних університетах — хоча б рік, півроку, хоча б кілька місяців або тижнів. Туди приходять спочатку в юності, потім — у дорослому віці, а ще потім — пенсіонерами. Людина себе приписує до цих університетів на все життя. Сподіваюся, сказала наприкінці гостя, що ви в Україні теж відродите мережу народних університетів. А ми, зі свого боку, раді будемо вам у цьому допомогти. Вже сьогодні ми запрошуємо молодих людей у Данію, в народний університет на чотиримісячне навчання. Усі витрати наша країна бере на свій рахунок, аж до виплати стипендії.
В Україні, сказав голова правління Товариства "Знання" України, доктор філософських наук, професор, президент Університету сучасних знань Василь Іванович Кушерець, надзвичайно великі традиції народного просвітництва. Вони беруть свої витоки ще від академіка М.І. Пирогова, який започаткував перші у Києві народні школи, та з осередків "Просвіти", які виникли в середині XIX сторіччя, і продовжилася ця діяльність в системі Товариства "Знання", яку довгий час очолював Володимир Іларіонович Шинкарук, залишивши на цій ниві надзвичайно потужний доробок.
Сьогодні, в день сумних роковин — 24-ої річниці аварії на Чорнобильській атомній станції, ми ще раз маємо нагадати собі, яку величезну роль у нашому житті відіграє людський фактор — як негативну, в сенсі трагічних помилок, так і позитивну — в сенсі подолання їх наслідків. У тій пограничній ситуації, в якій опинилася Україна у квітні 1986 року, громадяни нашої країни постали перед гамлетівським питанням: бути чи не бути? І героїчними зусиллями, масово проявленими у ті дні, однозначно відповіли: бути! Тут є дуже багато матеріалу для осмислення, задля того, щоб кожен зробив для себе висновки з цих фатальних помилок, аби вони ніколи не повторювались.
З доповіддю "В.І. Шинкарук як ініціатор антропологічного повороту в українській філософії другої половини XX сторіччя" перед учасниками конференції виступив кандидат філософії, провідний науковий співробітник, в. о. завідувача відділу філософської антропології Інституту філософії ім. Григорія Сковороди НАН України Євген Іванович Андрос. Володимир Іларіонович Шинкарук, сказав він, є знаковою постаттю у становленні післясталінської, справжньої, заглибленої у проблеми буття української філософії. Саме він заклав підвалини радикального повороту в українській повоєнній філософській думці, створивши в Інституті філософії у 1968 році, за рекомендацією академіка П.В. Коп-ніна, відділ філософської антропології. І тематична спрямованість відділу з самого початку була задумана як осмислення проблеми буття людини, освітніх цінностей та її світоглядних орієнтацій. Коли оцінюється постать такого масштабу, якою був В.І. Шинкарук, то чомусь завжди висувається на передній план порівняльний аналіз світоглядної сітки основних понять, якими оперував він і, відповідно, такі основоположні постаті філософської думки XX століття, як Хайдеггер і Сартр. Такий підхід, звісно, є зрозумілим і важливим, але не менш, а часом і більш важливим є внесок того чи того мислителя в духовну ситуацію доби, в духовну ситуацію України і регіону, де він жив і творив. У цьому контексті роль Володимира Шинкарука протягом останніх чотирьох десятиліть є непересічною, її можна порівняти зі значущістю творчості українських поетів-шестидесятників. Він зробив великий внесок у розвиток історико-філософської та гносеологічної проблематики, опублікувавши розлогі монографії і дослідження теорії пізнання діалектики Гегеля та Канта. Проте найголовнішим, найпомітнішим внеском Шинкарука в царині філософії та духовної ситуації доби в цілому було започаткування ним повороту до філософсько-ант-ропологічної проблематики. Тим більш вагомою була ця заслуга стосовно сучасної антропологічної та соціокультурної ситуації.
Радянська людина кінця 60-х років, звільнившись від паранойї сталінської деспотії, відчувши перший теплий подих хрущовської "відлиги", коли з'явилася надія на поворот до демократії, до свободи особи, знову постала в кінці 60-х — на початку 70-х років перед загрозою повернення якщо не тоталітаризму, то авторитаризму. Духовна ситуація доби вимагала нових філософських підходів, передовсім спрямованих на підтримку душевних сил та духовної моці української людини, яка зустрілася з новими випробуваннями післяхрущовської доби, доби малан-чукізму. Слід сказати, що в 1968 році, коли Шинкарук очолив Інститут філософії, ще тривало продовження шелестівської доби, проте в повітрі з Москви вже віяло новими холодами, на що філософії потрібно було негайно і мужньо зреагувати. Такі нові філософські підходи були ініційовані Шинкаруком того ж року, коли він створив відділ філософської антропології, залучивши до нього молодих учених. Водночас він пише програмну статтю "Буття людини у світі", яка вийшла у "Філософській думці" № 1 за 1969 рік, а наступного року — у "Вопросах философии". Ця стаття визначила на довгі роки параметри роботи в багатьох напрямах філософських досліджень в Україні. У чому ж полягала суть антропологічного повороту у філософії, ініційованого в ті роки Володимиром Іларіоновичем? На той час в українській філософії вже відбувся гносеологічний поворот, проте у працях його сучасників губилася людина, як губилася вона й за епохи історичного матеріалізму. Людина у всій різноманітності своїх прагнень, сподівань, радощів, страждань, екзистен-ційної напруги, духовних і душевних поривань. Людина в усій об'ємності її розуму, раціонального й ірраціонального, у прагненні до самоздій-снення і подолання перепон на своєму шляху. Людина, яка хоче бути, а не лише мати. І найголовніше — і в цьому, мабуть, і є одна з найбільших
заслуг Шинкарука, — що він, переживши разом зі своїм народом трагічні роки сталінщини та пройшовши непрості шляхи повернення до нормального людського існування у часи хрущовської "відлиги", ніколи не переставав уболівати за подальшу долю рідного народу, української людини. В.І. Шинкарук завжди солідаризувався з копнінським визначенням предмету філософії як людини в її тотальності та її проекції у майбутнє. Звичайно, таке визначення не було суголосне із заідеологізованою тогочасною добою. Як вихід за рамки офіціозу сприймалося також шинкаруківське звернення до проблематики людини і світу, світорозуміння та світовідчуття. Водночас це шинкаруківське звернення відкривало нові тематичні обрії, дозволяло як аналізувати буття в усій його об'ємності, так і стверджувати, що було надзвичайно важливо для пересічної української людини, її життєвий оптимізм, обстоювання її визначальних життєвих інтересів та потреб. Шинкарук завжди підкреслював, що проблема людського буття — це не проблема людини взагалі, а окремої людської особистості, кожного з нас, взятого в його віковій еволюції.
Звичайно, у вузівських філософських курсах потрібно так чи так викладати вчення про буття, якщо ми хочемо виховувати самосвідомих, а отже, відповідальних громадян держави. І ті, хто сьогодні зазіхає на викладання філософської дисципліни у вищих навчальних закладах та технікумах і на кандмінімумі з філософії, — це просто недалекі люди, які не можуть мислити по-державному. Бо думка про те, що в добу інформаційного суспільства потрібні лише нові технології і наука, яка їх обслуговує, і не потрібна високочола, ви-сокопрофесійна філософська, як і гуманітарна взагалі, освіта, — це думка щонайменше хибна, вона може стати прямою дорогою до нових форм авторитаризму й тоталітаризму. Відтак абсолютно недостатньо готувати у ВНЗ та технікумах просто технарів — слід виховувати саме особистостей, саме свідомих громадян України, яким були б органічно близькі гуманістичні ідеали, етичні принципи та норми.
Доповідач також зупинився на визначенні знаменитої шинкаруків-ської тріади — Віри, Надії та Любові, особливо виділивши феномен Надії. Якщо в людини немає надії, то втрачається й сенс її існування.
Не можна не згадати такої особливості В.І. Шинкарука, як любов до природи, його надзвичайно чіткого усвідомлення екологічної загрози як загрози самому людському існуванню. Про це він неодноразово писав і створив в інституті сектор екології, який сьогодні успішно і плідно працює під керівництвом М.М. Кисельо-ва. У такому контексті в новому світлі постає питання про буття. Адже світ — це не просто середовище, в якому живе людина, а й те, що існує саме по собі і саме в такій якості є самоцінним і прекрасним. А як показують екологічні негаразди останніх десятиліть, людина надто широко розмахнулася у своєму технічному пориванні, і її подальша доля напряму залежить від того, чи зможе вона відновити хоча б якусь відносну рівновагу взаємин із довкіллям, тобто світом самим по собі. Тому потрібно ще раз радикально переосмислити саме поняття буття. Якщо до цього вважалося, що буття — це прикметна риса передовсім світу людини, а в тваринному світі існує лише сукупність зовнішніх речей, то події на екологічному фронті останніх десятиліть засвідчили, що це зовсім не так, що проблема буття — це така ж проблема для тварин, як і для людини. Йдеться про проблему видового розмаїття. Більше того, це проблема і для рослин. Через те, якщо турбуватися про подальшу долю буття, у тому числі й буття людини в світі, то потрібно дуже уважно і критично підходити до відомої концепції антропоцентризму. Адже у XX столітті постала страшна істина, що людина є єдиною істотою на землі, здатною здійснювати нищення собі подібних, до того ж нищення масштабне.
Доповідач спинився на таких рисах В. Шинкарука, як патріотизм. Про це свідчить, зокрема, ініційоване ним велике колективне дослідження "Феномен української культури. Методологічні засади осмислення", опубліковане у 1996 році. І зовсім не випадковим було його постійне звер-
нення до постаті і вчення Григорія Са-вича Сковороди. В.І. Шинкарук був ініціатором видання повного зібрання творів Сковороди і написав передмову до нього.
Нині відділ філософської антропології Інституту філософії ім. Григорія Сковороди, котрий 33 роки очолював В.І. Шинкарук, продовжує його справу. Через два місяці виходить колективна монографія "Грані людського буття". У сучасному українському суспільстві відбулася моральна деградація, в ньому панує ненависть, підступність. Про причини виникнення цього страхітливого явища та засоби його подолання йдеться у згаданій монографії. Нині співробітники відділу працюють над не менш важливою як у теоретичному, так і в практично-духовному плані темою "Антропокультурні чинники європейського вибору України". Наступною плановою темою відділу у 2012—2014 роках буде "Буття людини у світі та виміри філософсько-антропологічного знання", в якій буде підсумовано кількадесятилітній досвід осмислення співробітниками відділу визначальних засадничих принципів та понять філософсько-антропологічної рефлексії та знання. Нинішнім філософам України є над чим думати та над чим працювати. Але при цьому ніколи не слід забувати того, що ці нинішні творчі пошуки філософів України значною своєю частиною стали можливими завдяки тій самовідданій, плідній і мужній філософській праці, яку проробив не у кращі часи ідеологічного пресингу, часи гонінь на самостійну, самобутню філософську думку в Україні справжній мислитель, наш колега, вчитель та старший товариш Володимир Іларіонович Шинкарук.
Доктор філософських наук, завідувач відділу екології Інституту філософії ім. Григорія Сковороди НАН України Микола Миколайович Кисельов у своїй доповіді "Поєднання гуманітарного та природничого в аспекті осмислення феномена людини" наголосив на тому, що академік В.І. Шинкарук стояв біля витоків вітчизняної філософської антропології і фактично був її засновником. У принципі неможливо, сказав він, уявити собі сучасну українську філософію без цієї постаті. Завдяки йомупроблеми антропології розроблялися глибоко і Грунтовно. Новітня порость вітчизняних філософів хоча й ставиться до попередників з належною повагою, проте вважає їхні праці дещо застарілими. Відчувається скепсис до таких категорій, як діалектика, світогляд, іноді кажуть, що це вже віджило, що це вже релікти. Активно і не завжди коректно вживаються в сучасних філософських текстах постмодерні терміни симу-лякр, дискурс тощо. Справа в тому, що постмодернізм уже перестав бути актуальним на Заході. Колись Герцен писав, що в Санкт-Петербурзі дами доношують капелюшки, модні в Парижі 50 років тому. Оцей феномен спостерігається сьогодні і в нас. Шинкарук був блискучим знавцем історії філософії, і він перший звернув увагу на те, що марксизм уникав таких понять, як духовність, надія, віра. Він фактично повернув ці поняття у філософську термінологію. Він показав, що категорія віри є не лише релігійною. Віра — це глобальна категорія, без якої людина в принципі жити не може. Віра, надія і любов, за Фейєрбахом, — це основи антропології, те, що відрізняє людину від усього іншого світу. Ситуація в сучасній антропології складається надзвичайно драматично. Один з основних напрямів у сучасній філософії — це напрям, який намагається поєднати гуманітарну і природничо-наукову культуру. Людина безкінечна і в ницих, і у високих своїх виявах. Оця бінарність — одна з головних проблем, які намагається вирішувати сучасна філософія.
У природі людини багато загадок. Сучасні археологи, проводячи розкопки, наштовхуються на рештки взуття на ногах людини, яке було виготовлене зі шкіри доісторичних ящурів! У розв'язанні проблем антропогенезу багато невивченого, навіть містичного. Тому через антропологію зараз йде зближення таких антагонізмів, як наука і релігія. Недавно генетики, використовуючи найсучасніші технології, встановили, що всі люди пішли від однієї пари. І тут виникає проблема: а де взялася ця перша пара? Найприйнятніше пояснення — це Адам і Єва. Сьогодні ми знаємо про людину навряд чи більше, ніж 2,5 тисячі років тому, коли була сформульована дослідницька життєва установка "Пізнай самого себе". Людина значно більше від того, що вона про себе знає. Нині налічується близько двадцяти антро-пологій. Але загальної антропологічної картини досі немає.
Доповідач зупинився на проблемах біологічної етики. Маніпуляції з вибором статі, успіхи генної інженерії та трансплантології надзвичайно вражаючі. Біологи і медики твердять, що незабаром людині можна буде міняти не тільки нирки, а й голову. Гуманітарії і представники духовенства вважають це нонсенсом. Людина з чужим, пересадженим серцем стає вже іншою людиною. Через те проблеми, які вирішуються в сучасній антропології, вимагають величезного професіоналізму, високої культури, в тому числі й дослідницької.
"Антропологічний поворот у європейській і українській філософії" — так назвав свою доповідь доктор філософських наук, професор, провідний науковий співробітник відділу філософської антропології Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України Валерій Павлович Загороднюк
Кандидат юридичних наук, доцент, ректор Університету сучасних знань Юрій Анатолійович Ведерников у своїй доповіді торкнувся проблем юридичної освіти і правової держави. Усі зусилля, починаючи з глибокої древності і закінчуючи сучасними суспільствами, сказав він, які при побудові державності намагалися обійти людську природу, приречені на невдачу. Тому науковці, дер-жавники повинні ближче стояти до цих проблем.
На жаль, обмеженість журнальної площі не дозволяє хоча б конспективно передати зміст усіх цікавих та змістовних виступів, які пролунали на пленарному засіданні та засіданнях секцій. Тому Товариство "Знання" збирається видати їх окремим збірником, як це вже практикувалося раніше. Творча спадщина видатного українського мислителя-гу-маніста, розвинута і примножена в працях його учнів і послідовників,
того заслуговує.
ВЛАДИСЛАВ БОЙКО,
перший заступник
головного редактора "Трибуни"
