Микола Данилович Руденко (1920-2004) – мислитель, письменник, правозахисник, Герой України завдяки своїй науководослідницькійдіяльностісуттєво розширив людську свідомість космічного діапазону. Він успішно продовжив вчення таких українських інтелектуалів, як: Г. Сковорода, К. Ціолковський, Д. Чижевський, В. Вернадськийта інших, які були подвижниками розвитку космізмув Україні, стверджуючи, що природа Землі – продукт складного космічного розвитку, а людей треба розглядати як дітей Сонця, як «згорнутий Всесвіт», мікроскопічний аналог Всесвіту.

М. Руденко стверджував, що наше життя на планеті Земля набуває високого сенсу, а розуміння космічної природи людини дає змогу адекватно усвідомити її функції у Всесвіті, якізводяться до космічного протистояння сил Світла та Тьми, гармонізації світу, зменшення його ентропії (хаосу) загалом.Тут він проявив себе як філософ, який осягнув мудрість, що торкається запитів різних типів знання, зорієнтованихна конкретні речі. Філософські осягнення М. Руденка підводять до розуміння важливих проблем, які бентежать нас і змушують зробити ці питання предметом загального роздуму. Свою космологічну філософію він презентує у працях «Гносис і сучасність», «Альтернативна космологія», «Архітектура Всесвіту» та інших публікаціях. Філософським кредо мислителя слід вважати єдність духовного і фізичного. Творчо використовуючи цю єдність, він вибудовує цілісну архітектуру Всесвіту і «вносить» в неї людину, яка споріднена зі Всесвітом і є подібною йому стосовно структурної цілісності. У своїх дослідженнях він стверджує, що лише та космологія, яка змальовує Всесвіт єдиним живим організмом, спроможна стати наукою третього тисячоліття. Об’єктивна потреба для цього – поширювати та розвивати Гносис, як найзагальніші знання про Всесвіт. Такі знання потрібні для того, щоб земна людина мала цільний світогляд, який складається не лише з соціальної, але й космічної складової. Якщо ці фактори існують нарізно, то це ще не може бути світоглядом.Тож Гносисздатний примусити нас до ліпшого знання і Всесвіту, і самого себе. Бо, як виявляється, Людина, здається, знає все і про все, а про саму себе знає чи не найменше. Говорити про Гносис– це, по суті, говорити про закономірності Всесвіту, орієнтуючись на об’єктивну реальність, яку потрібно описати і повторити в досліді, а це доступно науковому підходу. Якби не було цього, не з’явилася б на земній кулі ньютонівська фізика, а люди ніколи б не ступили на поверхню Місяця. Гносис був і назавжди залишається найзагальнішим знанням про Всесвіт. Він є також основою більшості метафізичних систем та релігій, які при детальному вивченні майже і не різняться між собою. В основі природи як людини, так і Всесвіту закладений монадний (цілісний) принцип, який розвивався ще Піфагором, Платоном, Аристотелем та Лейбніцем. Монада – це неподільна єдність, першопочаток, основа явищ, починаючи з електрону і закінчуючи Світовою Монадою, яка є органом синтезу всіх видів руху, всіх зусиль, всіх Монад, всього того, що відбувається у Всесвіті. Світова монада, згідно з М. Руденком, неможлива без 1012 галактичних монад. Праця «Гносисі сучасність» є науковим підсумком усього життя М.Д. Руденка і до неї потрібно ставитися як до праці, що складає сьогодні основу пояснення Всесвіту як Цілого: від Бога (Природи, Абсолюта) до Людини, від мікро- до макрокосмому, від електрона до Метагалактики.Важливим у розвитку Космосу є полярність небесних тіл. В основі полярності стоїть безперервне взаємоборство сил Світла й сил Темряви. З боку фізико-математичного вони поміжсобою рівні. Алесили Світла (сили Моносу) діють з глибин простору, а сили Темряви діють ззовні, що й породжує гравітацію. Згідно з концепцією М. Руденка, об’єктивно існує лише простір, в глибинах якого пульсують незліченні рої більших і менших Монад.Тобто, об’єктивними є два Видиматерії – матерія Монади (Духоматерія) і матерія Світового Простору (матерія Світла й матерія Темряви). Світову Монаду як суб’єкт можна ототожнити з Богом. Але тоді, стверджує М. Руденко, немає реальної можливості звільнити живі істоти від необхідності страждати, оскільки в кожній монаді є структура, своєрідна в’язниця, явище не лише фізичне, але й соціальне та моральне. Хіба мало є людей, котрі свій обов’язок долати тяжіння (гравітацію, антиенергію, антироботу) – тобто нести Хрест земний, перекладають на інших?Як зазначає М. Руденко, його душу надихає ідеал Христа: відважно йтина хрест заради Вічного життя.Вічне життя він бачить крізь призму вчення про перевтілення. На його думку закон про перевтілення – один з найважливіших Законів Світобудови, за допомогою якого відбувається вдосконалення людської природи, відбір індивідуальності для вічного життя на велетенських просторах Світової Монади. При цьому, як стверджує М. Руденко, наше життя на планеті Земля набуде високого сенсу, незважаючи на всі наші скрути й страждання. «Таке воно, власне, є насправді – нам просто належить це знати». Такі думки М. Руденко публічно висловлював, починаючи з 1976 р. (див.: «Гносис і сучасність»). Нині ж ми, у цифрову епоху, сприймаємо уже як реальність і хмарні, цифрові вічності, і променисті форми життя, понадсвітловушвидкість думки як духовнийрух, говоримо і про існування Божого голуба як галактичну телепатію, Духоматерію, яка є основою Монади і яка, згідно з концепцією М. Руденка, відповідає загальному порядку, спільному для всіх рівнів – від Атома до Метагалактики.Як бачимо, думки М. Руденка вийшли за межі не Трибуна 1-2/2021 6лише століть, але й тисячоліть. Вони мають особливе значення для розуміння суті життя, напрямів розвитку науки на наступне тисячоліття. Місія життя Миколи Руденка, яку визначила його нелегка доля, є типовою для пророка, який, на відміну від інших історичних пророків, мав все-таки визначення свого народу. Центральне місце в своїй творчості М.Д. Руденко приділяв практичній космології. Він вважав, що лише оволодівши космічним знанням, людство буде здатне вже нині захистити свою планету від зіткнення з потенційно небезпечним астероїдом чи кометою. Як відомо, космічні катастрофи не така вже й рідкість у Всесвіті. М.Д. Руденко підтримував гіпотезу про те, що Головний пояс астероїдів утворився внаслідок руйнування загадкової планети Фаетон, яка знаходилася між Юпітером і Марсом. ЇЇ уламки й утворили цей пояс внаслідок дії відцентрованих сил, які розірвали Фаетон (цю версію підтримував і відомий астроном, професор С.К. Всехсвятський, який був відповідальний за розвиток планетаріїв Товариства «Знання» України). У своєму науково-фантастичному романі «Син Сонця – Фаетон» та в статті «Слідами космічної катастрофи», які здобули широке визнання не лише в Україні, а й за її межами, М.Д. Руденко порушив проблему відповідальності людства за долю Землі. Адже настає час, коли суб’єктивні сили окремих людей можуть пересилити природні. Скажімо, той же безжальний психопат, з високою посадою, типа Гітлера сучасного розливу, що володіє термоядерною зброєю у руках.Прозірливій вісник, М. Руденко нагадав нам про загрози, які ми повинні передбачати для порятунку планети та людства. Книга «Син Сонця-Фаетон» ніби пробудила астрономів всього світу. Навряд, щоб випадково відбувся бум вивчення малих астероїдів навколо нашої планети, які здатні спричинити локальну катастрофуна Землі. До початку ХХІ століття астрономами було зафіксовано трохи більше ста астероїдів, а вже на цей час їх налічуються десятки тисяч. Це ті, які можна зафіксувати лише в денні часи.Багато ще не визначені.В 2029 та 2036 роках ми очікуємо наближення до орбіти Землі астероїда Апофіс(діаметр Апофісу– близько 325 метрів).Але можливість їх зіткнення–малоймовірна у будь-якому разі. Як показала практика, людство уже здатне захистити нашу планету. Цікаво, що такий досвід пов’язаний, як із М. Д. Руденком, так і з колишнім директором Київського планетарію К.І. Чурюмовим, який відкрив комету 67Р/Чурюмова-Герасименко. Саме її Європейське космічне агентство вибрало для здійснення унікального космічного проекту «Розетта», який передбачав усебічне дослідження цього космічного тіла з близької навколокометноїорбіти та посадки модуля «Філи» на ядро комети. Важливо знати, що крім наукового, місія мала ще й величезне практичне значення. Вона показала здатність людства захиститися від загроз потенційно небезпечних астероїдів чи комет.Визначальною особливістю є новаторські праці Миколи Руденка, які органічно поєднують глибоку світоглядність з науковою фундаментальністю економічних праць. Знаменита книга «Енергія прогресу», де доводиться, що економіка повинна спиратися на закони збереження і перетворення, зокрема, сонячної енергії, вже в ті роки високо оцінювали академік Андрій Сахаров, Петро Григоренко та багато інших наукових авторитетів.У своїх висновках М. Руденко спирався на аналогічні висновки С. Подолинського, який особисто дискутував з К. Марксом і змусив того признати свою правоту. Енергія прогресу за М. Руденком – це фізичний аналог абсолютної додаткової вартості, яка є щорічним додатком сонячної енергії, що має місце в хліборобстві. За законом збереження та перетворення енергії цей додаток, здійснюючи кругообіг в економіці, стає додатковою вартістю.Як прихильник ринкової економіки, він був переконаним і неодноразово доводив, що ринок твориться часом там і тоді, де і коли селянин прагне продати неспожитий надлишок сільськогосподарської продукції. Тривіальне трактування ринку призвелодо розпаду радянської імперії. Така ж доля очікуєі Росію, яка «викинула» із зернового балансу майже всю свою європейську частину, тадавно вже перейшла на життя за рахунок нафти, газу й інших природних багатств. РФ чекатиме випробування, коли ці багатства вичерпаються, або станутьнепотрібнимичерез інші екологічні технології. Контрапунктом Руденківської візії була Україна, яка повинна збагнути власну місію в духовно-культурному вимірі та унікальність свого інтелектуального надбання, синтезу з природними даними на пшеничній ниві.М. Руденко бачив Україну як хлібороба світу. Адже українці, які на початку ХХ століттязмушені були емігрувати в різні країни, брали з собою вдосталь сортів насіння пшениці «галичанки» та «арнаутки», на базі яких селекціонери вирощували нові, надзвичайно продуктивні сорти пшениці, що збагатили Канаду, США, Австралію та деякі країни Південної Америки.ВізіяМ. Руденка про природні сили, які рухомі сонцем, нині підтвердилась на технологіях перетворення сонячної енергії в електричну. Спеціалісти підрахували, що, якби в пустелях на частині Аравійського півострова, або на інших подібних неродючих ґрунтах, поставити сонячні батареї, то цього було б достатньо, щоб замінити електроенергією тимпідприємствамсвіту, які користуються нафтою та газом. Творче спілкування з М.Д. Руденком, вивчення його праць, особливо книги «Енергія прогресу» дозволили багатьом ученим в Україні прийняти висновки вченого, якийвипередив свій час, заклав науковий світогляд, фундамент суспільного знання. В основі висновків М. Руденка лежать закони об’єктивного історичного розвитку, нерозуміння яких трагічним чином відбивається на долі людства, неухильно наближаючи катастрофічні наслідки. Наукові роботи М. Д. Руденка набувають особливої національної і загальнолюдської значущості особливо в непевні часи викликів і небезпек, оскільки вони визначають, у якому напрямі розвиватиметься життя, які пріоритети і цінності стануть визначальними для Людини і суспільства та розвитку науки і просвітництва. КУШЕРЕЦЬ Василь Іванович, Голова правління Товариства «Знання» України, член-кореспондент НАПН України, доктор філософських наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України Трибуна 1-2/2021 7ДОСЛІДЖУЄТЬСЯ ТЕМА ЛЮДИНА – ЯК СУБ’ЄКТ ІСТОРІЇ Сьогодні мало кого задовольняє розуміння історії як простої низки подій. Окремі історики, філософи, щоб зрозуміти, звідки й до чого ми рухаємося в цьому світі, продовжують шукати різні «вирішальні фактори» (тип економіки, політики, рівень патріотизму й т. ін.), тобто приховану пружину, якавизначає вектор розвитку історії. Для цього вони часто зіштовхують між собою класи, народи, союзи народів, держав, партій, націй, вишукуючи конфлікти інтересів, взаємні домагання, приводи, тощо. Інші дослідники стверджують, що історія здебільшого є результатом хаосу, а не рішень політиків, скоріше, потік подій діє на політиків, аніж вони на нього впливають. Зауважимо, в історії, що не йде далі відтворення ланцюга подій та їхнього опису, просто немає сенсу, і вона нічим не відрізняється, скажемо, від доісторії, «квазіісторії» або «начебто історії». Нині з’являються альтернативні концепції, передусім спрямовані на пошуки змісту історії через осмислення еволюції людського духу, аналіз ментальності й уявлень. Вивчати історію в альтернативному (сакральному) аспекті означає також вивчати мислення людини протягом усієї еволюції людства. Справді, чому взагалі таким важливим є особистий світ людини? Якби цього внутрішнього світу не було, не було б і необхідності людині розв’язувати якісь проблеми. Не було б і самої історії. Адже наявність проблем свідчить про особливу реальність – стан свідомості, або внутрішній світ людини. Альтернативні концепції саме й ураховують тісний зв’язок історії з унікальною й універсальною природою людини. Без осмислення сутності цієї природи, виникнення й динаміки темпоральних змін у її бутті неможливо зрозуміти смислу ні передісторії, ні постісторії. У кожній людині приховані сплав історії та її стабільнаприрода. Відповідно до антропології, історичне минуле виступає як внутрішній час людини, реально нею пережитей, власне те, що визначає екзистенціальне буття. У свою чергу, історичне минуле, яке розкладається на те, «що вже минуло», «накопичене минуле», «минуле в нинішньому» і визначальні темпоральні зміни людини, багато в чому визначає її суть. Це не тільки накопичені предметний світ (засоби виробництва, транспортні артерії й інша інфраструктура), досвід, знання, тривалість існування в часі, а й вся структура діяльності, численні людські цінності, які виникли в минулому, але діють у сучасності. Це також уся когнітивна структура суспільства, що є одночасно складовою людства загалом, і продукти духовного й інтелектуального світів, до яких належать релігія, святині, науковіідеї й проєкти, теорії та гіпотези, задуми, проєкти тощо. Сукупний людський досвід на підставі минулого й сьогодення з’єднується в певну сферу, утворюючи те, що Платон називав ідеями (ейдос), І. Кант – чистими формами, а Г. Гегель– «духом епохи» (духом часу), тобто сукупність ідей, характерних для певного періоду. ЗгідноЙ. Ґете, дух епохи втілюється в конкретних речах, відносинах і особистостях. До речі, у розгорнутому вигляді такі поняття, як «дух епохи», «народний дух», «корпоративний дух», тощовперше згадуються саме в Ґете, означаючи не що інше, як«саме життя». Християнство пов’язує «дух» із сутністю Бога(«Бог є дух»). У окремих культурах «дух» тлумачиться як сутність «землі й світу» – носій життя. Подихом Богаапостоли називали Біблію. Головним результатом накопиченого минулого є не тільки спосіб його осмислення, інтерпретації історичнихподій, які, власне, й представляють писану історію, а й подолання історії як новий спосіб мислення про неї, спрямований на прийняття її суспільством. Тому насправді важливо не те, що справді було минулим, а те, що ми думаємо про нього, оскільки від нашої думки про минуле великою мірою залежить наше майбутнє. Минуле в сучасному уявленні – ось що нам потрібнодля осмислення. Стосовно України йдеться про розроблення такого варіанта минулого (його осягнення), що дасть нам можливість для розвитку, а не буде лише приводом для постійних суперечок, сварок, конфліктів. Спосіб мислення, як результат переживання людиною темпорального в бутті, є водночас способом мислення певного часу, цілої епохи, більшої засьогодення. Тому в людині закладено не тільки історичне, а й позаісторичне. Навіть на власному досвіді вона здатна «відчувати» долю, своє призначення в майбутньому. При осмисленні історії як цілісного «гештальта» людства формується так звана інтуїція (передчуття) епохи. Саме це є основою здатності людини творити історію з погляду апріорного розуміння можливостей часу й переваг нового покоління. Таким чином, історія – це створення зовнішнього світу людини відповідно до її внутрішнього світу, «накопиченого минулого» й апріорної здатності мислення. І. Кант через концепт «апріорне», Г. Гегель через «становлення», як тотожність буття й небуття, показали можливість апріорного людського мислення, здатного розшифровувати й відчувати код нового життя. Таким чином, формується новий спосіб сприйняття певного часу, епохи. Він у певному розумінні звільняє природу людини від вантажу застарілого минулого. Створюєтьсянова– людська(суто людська) історіяза допомогою людського виміру (виміру тріумфу відповідальної людини). У цьомуй полягаєнайважливіше завдання альтернативної історії, історії постсучасногобуття. Власне, до цього й зводяться першорядні роль і значення історії в бутті людини. 8 Трибуна 1-2/2021Проблемі історичного й неісторичного в людині багато уваги приділялося в період Нового й новітнього часу. Видатні мислителі та філософи ніколи не відкидали минуле в ім’я майбутнього, як робили революціонери в нашій країні, закликаючи до усунення минулого тільки тому, щовоно не задовольняє сьогодення. Навіть такий радикал, якФ. Ніцше проголошував: «О, брати мої, не назад повинна дивитися ваша знать, а вперед». Дивитися вперед на підставі знання минулого – от щовизначає значеннєвий сенс історії в людині. Не менш важливі смисли історіянадаєприродній сутності людини, адже вона створює справжній людській світ, якийдовибудовуєтьсядуховним началом людини, яка має трансцендентні основи, що перевищують її природні дані, та надприродним (сакральним) світом. Розвиток людського світу співзвучний розвиткові людини: спочатку домінують природні фактори, а потім – духовні. Людина народжена якдуховна істота(від Духа Святого), що інтелектуально й соціально дозріла й несе усвідомлену відповідальність за себе, своєоточення й земний світ загалом. У принципі, термін «історія» можна розкрити тільки через розуміння того, що людина, яка відповідає за власні рішення, перебуває в центрі всього. Альтернативна історія виходить із того, що людина має як природну (тілесну), так і надприродну (духовну) іпостась. Саме через поліпшення світулюдина, яка у процесі свого вдосконалення впливає на надприродне (досконале) Божественне, здійснює справжній вплив на людську історію. Ми згодні з К. Ясперсом, котрий стверджував, що поняття «людина» – це дещо не статичне, що сталося, а «проєкт», «завдання». У природі людини закладений механізм морального й духовного самовдосконалення. Вона завжди хоче більшого – іншого, ніж сьогодні, стратегічно виходить за вимір «тут і тепер». Звичайно, у людині багато парадоксального. Образноцю парадоксальність описав Далай-лама XIV: «Спочатку людина жертвує своїм здоров’ям, щоб заробити гроші.Потімвона витрачає гроші на відновлення здоров’я. Прицьомулюдина настільки стурбована майбутнім, що ніколи не насолоджується сьогоднішнім. У результаті вона не живе ні в сьогоденні, ні в майбутньому. Вона живе так, начебто ніколи не вмре, а вмираючи, жалкує про те, що не жила». Внаслідок такої парадоксальної природи людини неможливийнавіть примітивний лінійний прогрес. Є уявлення про історію як неухильне безальтернативне відтворення й удосконалювання світу людиною. Але це неможливо через недосконалість, гріховність самої людини. Дедалі частіше стали говорити про наростаючу всеосяжну кризу світу й людини. Особливо через два тисячоліття після того, як людині вжебула відкрита Блага Звістка (Програма Порятунку). Світ зазнав колосальних соціальних, економічних, політичних, екологічних, духовних змін і ще більше потонув у злі. Давня, як світ, ворожнеча між людьми так і не припинилася. Навпаки, останнім часом, особливо у XX ст., було вчинено страшні й небачені за масштабами злодіяння проти людства. Світ хитається через нові загрози вжеХХІ століття. Поширюється навіть думка, що формування сучасного світогляду людини певними силами гальмується, навіть «регресується», а ми є свідками архаїзації, «неоварваризації» сучасного суспільства, колиспільноти людей, що вже досягли певного рівня «олюднювання», починають раптом стагнувати або навіть дичавіти.Доля правди тут існує. Накопичення проблем, в основі яких перебувають антропологічні складові, значно звужує світ людини й призводить до катастроф. Історія постає як низка «порожніх», з погляду «олюднення», подій, що випливають одна за одною. Час минає, а зло світу не зменшується, досвід не осмислюється, проблеми не вирішуються, світогляд людини деградує. Життя не проживається, а «пробігається». Головна антропологічна риса людини – наявність волі, – серйозно скомпрометована. У політиці людина відіграє реальну, але лише «відведену» їй роль. Тобто історія майже не просунуласявперед із часів тоталітаризму. Чим може обернутися така ситуація? Відповідь дає альтернативна (сакральна) історія. У суто світському розумінні історія – це розширення світогляду людства, що є нерозвинутим, з невизначеною, точніше тупиковою, кінцевою метою. Для християнства історія оптимістична. «Історія має сенс, визнання смислу історії належить християнству», – неодноразово стверджував у своїх працях філософ М. Бердяєв (народився він під Києвом, в Обухові; навчався в Київському університеті Св. Володимира). Християнські мислителі вбачали сенс історіїу передчутті прийдешнього перетвореннялюдства, як виняткового позбавлення«потойбічного» процесу, який у всьому належав занепалому світові. М. Бердяєв писав, щоісторія лише тодіматиме позитивний сенс, коли вона закінчиться(як передісторія-авт.). Це означає, що нинішній кінець історії перейде в нову історію, що буде визначатися відображенням у світогляді людини людяності, тобто перейде новий «осьовий рубіж» де свідома, відповідальна за свої рішеннялюдина, є центром усього. Реалізується надія на знаходження людиною суто людського середовища. Тоді настане порядок не від світу цього – Царства Кесаря(де людина є не суб’єктом, а об’єктомвпливу зла, несвободи, несправедливості, тощо), а Царства Небесного, тобто досконалого. Тоді системна історія відкриє свій справжній духовний, одухотворенийсмисл, а людина обожнена (досконала, неперевершена тощо) нарешті стане її суб’єктом.

В.І. КУШЕРЕЦЬ,

голова правління Товариства «Знання» України,

член-кореспондент НАПН України, доктор філософських наук, професор,

заслужений діяч науки і техніки України.

"Трибуна" (1-2. 2021).