Нема нам чого соромитися нашої мови. Вона багатша, ніж російська, і не поступається перед англійською. Те, що висловлюють англійською мовою, можна ідентично відтворити й українською. Граматика нашої мови одна з найлогічніших у світі. У ній діють чіткі закони. Її фонетика побудована гармонійно: тому їй властива співучість. Наша мова цілком наукоспроможна: нею було видано 1973 року першу в світі фундаментальну двотомну "Енциклопедію кібернетики". І слів, і термінів для цього повністю вистачило. Українською мовою чудово звучать найвидатніші здобутки світової літератури й думки, починаючи від Гомера й кінчаючи найновішими творами. Нею створена повноцінна велика художня й наукова література, незважаючи на те що її постійно принижували й цькували.
Наша мова й набагато давніша, ніж російська чи англійська. Творили її й удосконалювали та шліфували наші предки не одне тисячоліття.
1. Українська мова і латинь
Українська мова, як і слов'янські взагалі, романські, германські та багато інших, належить до індоєвропейської мовної сім'ї. Причому, як схильна думати більшість учених, Україна, зокрема її південь, є й прабатьківщиною індоєвропейської мови. "Різні міркування (прямих свідчень нема) дають змогу припускати, що найдавніша індоєвропейська мова формувалась у степових і лісостепових областях між Волгою й Дунаєм" (Филин Ф.П. Происхождение русского, украинского и белорусского язвков. — Л.: Наука, 1972. — С. 6).
Так от, коли українську мову зіставляти з найдавнішими індоєвропейськими мовами, зокрема з латинською, впадає в очі її, так би мовити, "архаїчність", тобто наявність у ній великої кількості прадавніх, індоєвропейських елементів, більше, мабуть, ніж у будь-якій іншій із сучасних мов цієї сім'ї. Це може свідчити тільки про те, що сучасна українська мова почала формуватися як така ще в доісторичні часи.

Як відомо, найстійкішою є фонетика. Мова може зникнути, а її фонетичні закономірності, особливості вимовляння звуків і далі проявляються вже в новій мові. У французькій мові фонетика й досі в своїй основі галльська, в англійській — кельтська. Фонетика польської мови різко відрізняється від чеської, українська — від білоруської й російської.

Фонетична система української мови, якість її звуків напрочуд близькі до латинської (і, зауважимо, до іспанської та італійської — її найближчих спадкоємниць). В обох мовах майже однакова система голосних. Щодо системи приголосних, то в українській на якомусь етапі її розвитку з'явилися парні м'які, африкати й шиплячі, яких у латинській не було. Зате в латинській, як і в українській, була пара ґ і г (g i h): genus "рід" (споріднене з нашим жона, жінка) і hostis"чужинець, ворог" (споріднене з нашим гість). Можна говорити про чергування в обох мовах голосного у (латинський u) з приголосним в (латинський v): латинські nauta "моряк" і navis"корабель" (пор. українські учень і звичка); про наявність випадного голосного е: латинське aper iapri "вепр" (пор. українські вітер і вітру) тощо. Така подібність двох фонетичних систем, незважаючи на часову відстань між ними в дві з половиною — три тисячі років і на всі ті зміни, що відбулися за той час у них, не може бути просто випадковістю, це, безумовно, вияв якихось давніх спільних тривких мовних законів. І ця подібність може свідчити лише про те, що українська мова (у фонетиці) така само давня, як і латинська.
Українська мова затримала чимало прадавніх граматичних значень та граматичних способів. Це виявляється знову ж при зіставленні її з латинською мовою. І тут треба відзначити, що збігів між цими двома мовами трапляється тим більше, чим давніша латинь береться для зіставлення.
В архаїчній латині (VІІ — ІІ ст. до н.е.) було вісім відмінків, у тому числі кличний і два місцеві (у класичній, а це вже І ст. до н.е. — І ст. н.е., залишилося їх тільки шість). В українській мові і всі ці відмінки, за винятком одного місцевого, і в основному їхнє значення збереглися. Навіть закінчення в деяких відмінкових формах ті самі. Наприклад, однакове закінчення виступає в називному відмінку однини багатьох іменників жіночого роду: arena і арена, summa і сума; у кличному відмінку іменників чоловічого роду: Brute і Бруте, Demokrite і Демокріте; у називному множини іменників чоловічого роду: muri і мури, numeri і номери; іменників середнього роду: maria і моря, nomina іімена.
Латинська й українська мови розрізняють три роди: чоловічий, жіночий і середній. І знаменно, що українська мова в більшості випадків в іменниках, успадкованих від індоєвропейської прамови, зберегла навіть той самий рід. Так, однаково до чоловічого роду належать, наприклад, іменникиhortus "сад" і город, pulvis і пил, ventus і вітер, ignis і вогонь, mensis і місяць, sucus і сік, somnus і сон, fumus і дим, dolor і біль, nasus і ніс; до жіночого роду іменники nox і ніч, hiems і зима, mens "розум" іпам'ять, mors і смерть, res і річ, voluntas і воля, securis і сокира, lana і вовна, acies і ость, crux "хрест" і кроква, unda "хвиля" і вода, barba і борода, casa "хатина" і хата, rota "колесо" і рада (спільне значення "коло"); до середнього роду іменники cor і серце, nomen і ім'я, aratrum і рало, semen"насіння" і сíм'я, granum і зерно, lac і молоко, vinum і вино тощо. У латинській мові іменник domusжіночого роду, в українській дім — чоловічого, але, виявляється, і в українській мові він буває жіночого роду: Куди ж я піду, коли в мене немає своєї доми? (І.Нечуй-Левицький).
Ще більша тотожність спостерігається в особових закінченнях дієслів, особливо при зіставленні українських форм з імовірними формами архаїчної латині:

1. sedeo — сиджу sedemos — сидимо
2. sedesi — сидиш sedetes— сидите
3. sedeti — сидить sedenti — сидять

За час приблизно 2,5 тис. років в особових формах дієслів української мови сталися тільки суто фонетичні зміни.
Того самого походження суфікс для утворення вищого ступеня порівняння прикметників в українській мові -іш- (новий — новіший, лівий — лівіший) і в архаїчній латині -ios- (novus — novios, laevus — laevios). Однаково в обох мовах за допомогою суфікса -е творяться деякі відприкметникові прислівники: bonus — bene і добрий — добре, fortissimus — fortissime і найсильніший — найсильніше.Є чимало спільного в складі й відмінюванні займенників обох мов: tu і ти, tibi і тобі, sibi і собі, nos інас, vos і вас, mea і моя, tua і твоя, sua і своя, tui і твої, sui і свої тощо.
Це не запозичення, бо граматичні значення й словозмінні морфеми практично не запозичуються з мови в мову. Наявність же в різних мовах матеріально й функціонально тотожних форм і особливо засобів вираження граматичних значень є надійним свідченням про спільне походження цих мов.
Щодо лексики, то вона дуже нестійка: слова можуть запозичуватися й замінюватись у великій кількості (наприклад, в англійській мові до 55 % запозичено з французької, у румунській близько 40 % слів слов'янського походження). Але певна група слів зберігається тисячоліттями: мати, батько, брат, сестра, один, два, три, десять (латинською мовою mater, pater, frater, soror, unus, duo, tres,decem) тощо. До цієї групи належить також дитяча лексика. І саме життєво найбільш важливі дитячі слова української мови співвідносяться переважно з латинськими: тато і мама мають майже однозвучні латинські відповідники tata i mamma; слово папа "хліб" споріднене з латинським panis"хліб" (у ньому по-дитячому повторено перший склад); вава "ранка, болить" своїм звучанням і значенням близьке до латинського vapulare "бути побитим, забитися"; куку "дивися, шукай" має той самий склад, що й у латинському слові cultare "ховатися"; діалектне кава "вовк, стаховище"споріднене з латинським caveo "стережися", персонаж казки хо має відповідник у латинській мовіhorribilis "страшний", українське дитяче кака "брудне, погане" одного походження з латинськимcacare "випорожнюватися".
Усі ці факти можуть свідчити лише про одне: українська мова в окремих своїх рисах, елементах почала формуватися ще в VІІ — VІ ст. до н.е. — можливо, водночас із латинською, якщо не раніше. Адже українська мова зберегла багато чого, що вже класична латинь утратила.
2. Українська мова і сербська
У VІ—VІІ ст. н. е. предки сербів та хорватів переселилися з території сучасної України на Балкани (Див.: История Югославии. — М.: Изд-во АН СССР, 1963. — С. 29—33). Зрозуміла річ, вони понесли із собою й ту говірку (чи говірки), яку сформували ще на своїй прабатьківщині спільно з тими людьми, що залишилися тут і пізніше утворили український народ. Отже, в мові сучасних сербів та хорватів мали б зберегтися ті чи інші особливості, які є в сучасній українській мові і характерні лише для цих трьох мов, хоч за 14—15 століть їхнього окремого існування, безперечно, багато що в них могло змінитися і змінилося.
У сучасних сербській і хорватській мовах, як і в будь-якій іншій слов'янській, найбільше є спільнослов'янських елементів. І це зрозуміло. Але разом з тим вони містять і такі складники, які властиві лише їм та сучасній українській мові. Значить, ці риси успадковані з одного джерела, вони мусили бути й у мові наших предків півтори тисячі років тому.
У сучасній сербській (і хорватській теж) лексиці надибуємо, зокрема, такі, здавалося б, специфічні лише для української мови слова, які й перекладати не завжди потрібно, — іменники:барило, брашно (борошно), вариво, ватра ("вогонь", діал. ватра "вогнище"), вечера (вечеря), вилица, вир, вуна (вовна), гай, гат (гать, гат), глог (глід), господар, доба, дрен (дере́н "кизил"),жито ("збіжжя, пшениця"), жуна (українське жовна́ "дятел"), запећак (запічок), jарам (ярмо),каљужа, китица, кожух, кољиво, котва (українське кітва "якір"), кресало, крок, кужељ, кут, лоj(лій), љиљак (обласне лилик "кажан"), љуска, мехур, мливо, млин, мрежа, наслада (насолода), обор(обора), огњиште (вогнище), опсег (обсяг), осмех (усміх), дит. папа (дит. папа "хліб"), пацов(пацюк), плот (пліт "загорожа"), породиља, предиво (прядиво), преља (пряля), пртенина (діал.портнина "вид полотна"), сиромах, скриња, снага, сопило (сопілка), стегно, сумња (сумнів), суница("малина"), трлица (терлиця), туга, узглавље (узголів'я), укроп (окріп), урок (вроки), чеп (чіп),шкољка (скойка); дієслова: бавити се, вабити, вечерати, забранити (заборонити), запитати, jечати(ячати), клекнути, куњати, муљати, набрекнути, насипати (насипати "налити страви"), наточити(наточити "налити рідини"), начулити (нащулити "нашорошити вуха"), орати, потурати, прати, свитати (світати), снити, улучити, чекати, чути, шкодити; прикметники: брзи (діал. борзий) крхки(крихкий), кутњи, мршав (миршавий), нагли (наглий "поспішний"), недосежан (недосяжний), незграпни (незграбний), плитки (плиткий "мілкий"); прислівники: изненада (зненацька), наопако(навпаки), напочетку, нема, оберучке, и поготову (і поготів), стрмоглав (стрімголов), треба. І таких слів є багато.
Цікаво відзначити, що хорватські та діалектні сербські назви деяких місяців такі самі, як і українські, тільки часто значення їхнє зміщене: сечањ ("січень"), травањ ("квітень"), липањ("червень"), српањ ("липень"), листопад ("жовтень"), студени ("листопад", укр. заст. студень"грудень"), просинац ("грудень", укр. заст. просинець "січень"), діал. груден ("грудень").
Іменники в українській, сербській і хорватській мовах однаково мають кличний відмінок:Иване, лекару, сестро, сестрице. Так само при відмінюванні приголосні чергуються в кличному відмінку: друже, кнеже, jуначе, старче, патриjарше; у давальному: слузи, руци, муси. У сербській та хорватській мовах, як і в українській, розрізняються тверда, м'яка і мішана групи відмінювання іменників: воз — возом, коњ — коњем, господар — господарем, орач — орачем. В іменників ІV відміни в однині і в множині, як і в українській мові, при відмінюванні з'являється суфікс -ет-(відповідає українському -ят-): теле — телета, телету; грне "горня"— грнета, грнету.
З усіх слов'янських мов лише в українській, сербській і хорватській (та ще в словенській, носії якої так само історично пов'язані з Україною) дієслова в першій особі множини в дійсному та наказовому способах мають кінцівку -мо: чуjемо, оремо, пишемо, ходимо, стоjимо; чекаjмо, купуjмо, питаjмо, говоримо, пишимо, држимо. У названих мовах однаково творяться дієприслівники недоконаного й доконаного виду: пишући, питаjући, хвалећи; написавши, упитавши, похваливши.Ці мови так само нерадо вживають активні дієприкметники недоконаного виду: умиjући (уміючий),плетући (плетучий), носећи (носячий).
Майже однаково відмінюються займенники першої й другої особи в однині в усіх трьох мовах, зокрема в сербській: jа, мене, мени, мном, на мени; ти, тебе, теби, тобом, на теби. Розбіжність спостерігається лише в орудному відмінку, а проте і в південно-західних говорах української мови маємо форми орудного відмінка, відмінні від літературних і близькі до сербських та хорватських:мнов, тобов.
У сербській та хорватській мовах, як і в українській, прадавні голосні і та ы злилися в один звук и: риба, дим, зима, сила (в українській мові звук і вторинний, виник на місці ѣ, о та е). На місці колишніх сильних зредукованих і та ы виступає и (не е і не о): шиjа (пор. рос. шея), миjе (миє), лиj(лий). Приголосні перед е та и в названих мовах звучать однаково твердо: весели, недеља, дете(дитя), тихи, лице. У дієсловах минулого часу чоловічого роду колишній суфікс -л в сербській та хорватській мовах змінився на -о (знао, говорио), а в українській — на -ў (знав, говорив). У далматинському діалекті хорватської мови, як і в українській, прадавній звук ѣ перейшов в і: dilo, smih, susid, sijаti.
Такі міжмовні збіги можуть свідчити лише про одне: близько півтори тисячі років тому в говірці наших предків уже існувало багато рис, властивих сучасній українській мові. У всякому разі, це вже була особлива говірка в слов'янському мовному масиві, праукраїнська мова, з якої природно бере початок сучасна загальнонаціональна українська мова.
3. Праукраїнська народна поезія
Цей висновок підтверджує й прадавня усна народна поезія, як, наприклад, оця явно дохристиянська купальська пісня, записана на Івано-Франківщині:

Гей, око Лада, Леле Ладове,
Гей, око Ладове, ніч пропадає,
Бо око Лада з води виходить,
Ладове свято нам приносить.
Гей, Ладо! А ти, Перуне,
Дай дочекати Ладі Купала.

Усе тут — і особливий ритм, й імена дохристиянських божеств — старовинне, тільки не мова (до речі, народні співці пісень не перекладали, хіба що могли так чи інакше підправляти їх).
Можливо, ще давніша пісня, записана на Волині, мова якої теж цілком українська:
Ой ти, соловейку, ти ранній пташку,
Ой чого так рано із вир'їчка вийшов?
— Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав,
З правої ручейки й ключики видав,
З правої ручейки — літо відмикати,
З лівої ручейки — зиму замикати.
Усе в цих піснях прадавнє: і уявлення про сонце як Ладове око, що поринає у воду і виринає з неї; і переконання, що на зиму пташки ховаються під річку, де був вирій, тобто рай; і поділ року на зиму, літо й осінь (без весни), — а проте їхня мова майже цілком сучасна. Подібних пісень з дохристиянського часу збереглося чимало, зокрема колядки й щедрівки, жниварські та інші обрядові пісні. І мова їхня (лексика, граматичні форми) мало чим відрізняється від сучасної.
4. Панування старослов'янської мови
Природний розвиток праукраїнської мови був надовго перерваний прийняттям християнства, коли офіційною мовою релігії і держави в Україні-Русі стала тодішня болгарська (старослов'янська) мова, якою були написані привезені з Болгарії богослужбові книги. Її, старослов'янську мову, силоміць насаджували серед панівної верстви. Володимир Великий, як записано в "Повісті врем'яних літ", "нача поимати у нарочитои чади дѣти и даяти на учениє книжноє". Ця книжна мова згодом, ввібравши в себе дещицю елементів української, трансформувалася в літературну церковнослов'янську мову. Нею ще писав Г.Сковорода, говорив пан возний з "Наталки Полтавки" І.Котляревського.
До речі, церковнослов'янська мова, занесена київськими священиками, дружинниками й тіунами на північний схід, лягла в основу російської літературної мови. Про це, зокрема, писав російський академік О.О.Шахматов: "Батьківщина нашої великоруської літературної мови — Болгарія. Але сформувалася вона в Києві, де зазнала вперше благородного впливу народного середовища. Остаточно розвинулась вона в Москві" (Цит. за: Огієнко І. Українська культура. — К.: Наша культура і наука, 2002. — С. 168—169). "Старослов'янський склад лексики староруських літописів великою мірою ввійшов у склад руської літературної мови і почасти від неї і в великоруські говірки... Тим часом те, що тепер становить лексику української мови, в основному є спадщина південних староруських народних говірок, які ряд століть жили цілком відірвано від книжної мови старослов'янського часу" (Булаховський Л.А. Питання походження української мови. — К.: Вид-во АН УРСР, 1956. — С. 102). Отож російська мова аж ніяк не може претендувати на первородство серед східнослов'янських мов — кожна з них формувалася по-своєму: і українська, і білоруська, й російська.
У час панування в літературі старослов'янської (давньоболгарської) мови, яке тривало майже вісім століть, українська мова розвивалася в усному мовленні та в усній народній творчості, яка ніколи не завмирала. Адже дотепер записано понад 200 тисяч, якщо не більше, народних пісень — живою українською мовою. Таким чином, починаючи з кінця Х ст., в Київській Русі довгий час співіснувало дві мови: елітна писемна старослов'янська, яка поступово втрачала свою первісну давньоболгарську чистоту, але так і не стала в Україні загальнонародною літературною мовою, і проста усна українська. Про те, що в Київській Русі простий люд і, безперечно, ще Володимир Великий та Ярослав Мудрий разом зі своїми боярами розмовляли українською мовою, свідчать ті безумовно українські форми слів, слова, вислови, що то тут, то там проскакують крізь старослов'янщину в тодішніх текстах.
1063 року дочка Ярослава Мудрого, королева Франції Анна підписала латинську грамоту слов'янськими буквами: Ана ръина, що відповідає латинському Anna regina (тобто Анна королева). У підписі привертає увагу відсутність букви г (латинська g), і це наводить на думку, що Анна Ярославна в слові regina вимовляла не звук ґ, а звук, тотожний із сучасним українським г, для якого в слов'янській азбуці не було позначення.
Одним з найдавніших, писаних у Києві текстів, що зберігся до нашого часу в своєму первісному вигляді, є Ізборник Святослава 1073 р. (Мещерский Н.А. Взаимоотношения Изборника 1073 с Изборником 1076 г. // Ізборник Святослава 1073 р. Сборник статей. — М.: Наука, 1977). Це копія з болгарського оригіналу. І все-таки український переписувач примудрився наробити чимало помилок (чи не під диктовку він писав?). У кількох словах замість закономірної в старослов'янській мові букви ѣ він ужив букву и (українське і): нимая, симя, исцили, видома, пламениє (тобто пломеніє),въ вѣри (замість въ вѣрѣ) — і навпаки: прѣведуть (замість приведутъ; отже буква ѣ уже тоді тут позначала звук і чи близький до нього звук); сплутував и з ы: выны (замість вины), трызны (замістьтризны), просты (замість прости), помыслы (замість помысли — наказовий спосіб); написав чоловѣка(замість чловѣка), Илля (замість Илия), жития (замість житиє — називний відмінок), ходъ (замістьгодъ — так він передав український фрикативний звук h), прауда (так переписувач передав короткий український звук ў); он є събравъ, є давъ, уставивъ (замість събралъ, далъ, уставилъ),пьємо (замість пиємъ), помагає (замість помогаєтъ), роспытовати (замість распытывати, тобторозпитувати) тощо.
У складеному за болгарськими зразками українським автором Ізборнику Святослава 1076 р., оригінал якого теж зберігся до нашого часу, є чимало українських слів (крім тих, що спільні для української та старослов'янської мов): ворогъ (вжито один раз, а 21 раз написано врагъ), морокъ, полонъ, полоньникы (сучасне полоненики), вhтрила, лука ("ділянка, поросла травою"), краса, свита, гърньць (горнець), въчинити, сваритися, дивися, лишися.
Важливим найдавнішим свідченням про мову Київської Русі є графіті (видряпані написи) на стінах Київської Софії, виявлені С.Висоцьким у 60 — 70-х рр. ХХ ст. (Висоцкий С.А. Средневековые надписи Софии Киевской. По материалам граффити ХІ—ХVІІ вв. — К.: Наук. Думка, 1976). Походять вони з ХІ — ХІV ст. (будівництво собору було завершено 1037 р. за часів Ярослава Мудрого). Ці написи, як правило, дуже лаконічні і являють собою переважно молитовні звернення до Бога та святих з різних приводів. Зрозуміло, що й лексика, використана в них, обмежена невеликим колом понять. Написані вони старослов'янською мовою: використовується тільки займенник азъ, у прикметниках скрізь виступає закінчення -аго (зълаго, грѣшнаго), вживаються форми помози(наказовий спосіб), храбрый тощо. Але важливо те, що їх писали різні люди, які не завжди досконало володіли старослов'янською мовою й тому мимоволі використовували простонародні слова й форми слів.
Насамперед впадає в очі те, що майже всі чоловічі імена в давальному відмінку мають закінчення –ові, -еві: Ставърови, Петрови, Дъмитръви, Павълови (ХІ ст.), Дмитрови, Фролови, Феодорови, Василеви, Павлови, Борисови, Иванови, попови Ивану (ХІІ ст.) і т.д. Цікаво відзначити, що автори написів, щоб уникнути одноманітності, поряд вживали й форми на –у: попови Ивану, або в записі з ХІІІ ст.: помози ... Павлу, Семънови, Кузови. У звертаннях послідовно вживається кличний відмінок: святый Фоко, свята Софиє и святый Онуфриє, Андрониче, небоже. Вживаються чоловічі імена на –о: Михалько, Марко (ХІ ст.), Дмитро (ХІІ ст.), Гаврило. Двічі наводиться ім'я Володимир, в ХІ і ХІІ ст., і обидва рази з повноголоссям –оло-. У ХІІІ ст. зафіксовано форму імені в давальному відмінку Или (рабу своєму Или) — автор, безперечно, вимовляв тут подовжений м'який приголосний: Іллі. Звертає на себе увагу форма орудного відмінка имямъ (ХІІ ст.) замість старослов'янської форми именьмъ.
Щодо інших українізмів, що трапляються в написах, то ще можна назвати такі. У ХІІ ст. один з авторів утворив присвійний прикметник від імені Янъка цілком за правилами сучасної української мови: Янъчынъ (а записав, звичайно, так, як тоді було прийнято). У написах з ХІІІ ст. подибуємо сучасну форму дієслова в минулому часі чоловічого роду з суфіксом –в, а не –л: азъ моливъ. Поряд з помилуй мя в ХІІІ ст. трапилося також помилуй мене. В ХІ — ХІІ ст. зустрічаються цілком сучасні українські слова в сучасному звучанні: хрест, не хотячи, гет (тобто геть), порося, трясця (народна назва хвороби) тощо.
Багатий і переконливий матеріал про український характер мови Київської Русі дають новгородські берестяні грамоти ХІ — ХV ст., яких виявлено й опубліковано близько 700. Це переважно приватне ділове листування, що стосується різних господарських справ, інші короткі записи й замітки (Див.: Арциховский А.В., Борковский В.И. Новгородские грамоты на бересте (Из раскопок 1953 — 1954 гг.). — М.: Изд-во АН СССР, 1958; Арциховский А.В. , Борковский В.И.Новгородские грамоты на бересте. (Из раскопок 1956 — 1957 гг.). — М.: Изд-во АН СССР, 1963;Арциховский А.В., Янин В.Л. Новгородские грамоты на бересте (Из раскопок 1962 — 1976 гг.). — М.: Наука, 1978).
Новгород заснували десь на початку ІХ ст. вихідці з України (можливо, з Деревлянської землі), які тут підкорили собі угро-фінські племена. Новгород деякий час входив до складу Київської держави, князями в ньому були Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Мономаховичі. Навіть після 1136 р., коли Великий Новгород став незалежною республікою, він підтримував тісні зв'язки з Києвом, а згодом з Литовською державою, у якій важливу роль відігравала Русь-Україна і державною мовою була українська мова (звичайно, тогочасна книжна, не простонародна). Тільки повний розгром Новгородської республіки Москвою 1478 р., фізичне винищення й депортація новгородців та заселення міста вихідцями з Московії остаточно обірвали зв'язки Новгорода з Україною і змінили мовну ситуацію в ньому та навколо нього (Див: Энциклопедический словарь Ф.А.Брокгауза и И.А.Ефрона. — Спб. — 1897. — С. 244 — 250.).
Новгородські берестяні грамоти писані старослов'янською мовою (бо ж у школі тут, як і в Києві, навчали тільки цієї мови і цією мовою), але крізь неї ще більшою мірою, ніж у графіті Київської Софії, пробиваються суто українські елементи.
Від початку ХІІ ст. тут спостерігається написання и замість ѣ: тихъ (замість тѣхъ), тоби, съби, мни "мені", на Мовозери (замість на Мовозерѣ), на Княжоострови, дъви ногати, нимечкий (новгородці під впливом угро-фінського субстрату змішували звуки ц і ч), клить, подоклить, дижя, помитка, дидъ, михъ, сино, на рицици "на річці", на рики, не смиємъ, єси велилъ, роздилилъ, диялось, приихавъ, ихалы, поихалы, не надийся, сидити, ото всихъ селянъ, отъ всихъ сиротъ тощо. Навіть якщо й писалася буква ѣ, то вона читалася як і: Харѣтон, Грѣгории, Мѣкѣфора, Василевѣ, великѣ"великі", говорѣ з нѣми самъ і т.п. (У селах біля Новгорода ще й тепер можна почути дід, сіно, ріка.)
У новгородських берестяних грамотах, як і в написах з Київської Софії, трапляються сплутування голосних и та ы: синоу "синові" (ХІІ ст.), синови, сир, рибою, нине, ми тоби; перехід епісля шиплячих в о: чого, чоловѣкъ, жона моя, чоломъ; м'який звук ц: отьць "отець", куницю, сороцицю, пшеници; префікс роз-: роздилилъ, розумно.
Щодо відмінкових форм, то зокрема іменники в звертаннях стоять переважно в кличному відмінку: куме, осподине, Онсифоре, дѣво; іменники чоловічого роду в давальному відмінку однини мають закінчення –ові, -еві: къ Стоянови, синови, къ Васильви (звук е іноді передається буквою ь),мужеви; у родовому відмінку однини в іменниках чоловічого роду трапляється закінчення –у там, де мало б бути –а: гороху, пудъ меду, горсти лену, восъку, шолку, дару, лову. Прикметники в родовому відмінку однини чоловічого роду мають майже виключно закінчення –ого (отже, воно так і вимовлялося): доброго, великого, жолтого; рідко старослов'янське закінчення –аго: луцьшаго.Трапляються такі українські форми займенників: тоби, мни (форма мні була поширена в Україні ще в ХІV — ХVІІ ст.), от нього, к ньому, с тыми, на тыхъ, хто, с кимъ, ничимь.
Явно український характер мають багато дієслівних форм: буде война, а ми єго не хътимо, а грамоту с тобою спишемо, молотимо да сыплемо, язъ къ тоби берость написавъ, пришьлить, възмить.Дієслова в 3-ій особі множини вживаються переважно з кінцевим м'яким –ть: а земля сама ся окупить, рожь продають, челомъ бьють.
Імена новгородців звучать переважно як сучасні українські (тут завчена книжна старослов'янська мова дає себе знати якнайменше): Олекса, Олексии, Олександр, Онисимъ, Олисей, Остафий, Олена, Микыта, Микыфор, Михайло, Марко, Василь, Василко, Юрко, Иванко, Пан[ь]ко, Рад[ь]ко, Степанець, Федорець, Данилець, Яковець, Костянтинъ, Хрьстина. То тут, то там в берестяних грамотах прохоплюються слова, характерні саме для української мови: господыня, господарь, батко, паробокъ, наимитъ, господа "домівка", година, кожухъ, свита, сорочиця, глекъ, соромъ, досыть, куды, абы, та (сполучник) тощо.
Чимало подібних українізмів трапляється також у Новгородській кормчій, Новгородському літописі, новгородських грамотах. Це не просто діалектні явища, а прояви тої самої простонародної мови, якою розмовляли не тільки в Києві та навколо нього, а й у Новгороді, зрозуміло, з певними особливостями, зумовленими місцевим мовним субстратом.
Безперечно українським є напис "коваль Людота" на мечі з ХІ ст., знайденому на Полтавщині, як і значною мірою напис на келихові чернігівського князя Володимира Давидовича, зроблений не пізніше 1151 р.: "А се чара кня[зя] Володимерова Давыдовча, кто из нее пь тому на здоровье а хваля Бога свого осподаря великого кня[зя]".
Тим часом такі визначні твори Київської Русі, як "Повість врем'яних літ", "Руська правда", "Слово о законі і благодаті" Іларіона, "Повчання" Володимира Мономаха, "Слово о полку Ігоревім" тощо, не завжди можуть бути цілком достовірними свідченнями про мову часів Київської Русі, оскільки вони дійшли до нас не в оригіналі, а в значно пізніших копіях.
Двояке враження справляє список "Слова о Полку Ігоревім", опублікований 1800 р. Як стало відомо, за царювання Катерини ІІ давні твори всіляко фальсифікували. "Слово о полку Ігоревім" теж, очевидно, виправлене (може, тому й дали йому згоріти під час московської пожежі 1812 року). На таку думку наштовхують ті поодинокі пропуски "помилок", які трапляються в ньому. Наприклад, в усьому тексті послідовно вживається старослов'янська форма імені Владимиръ, але один раз —Володимиръ (до речі, і в "Повісті врем'яних літ", і в інших найдавніших пам'ятках виступає майже виключно форма Володимиръ, Володимеръ); так само скрізь — храбрый, і раптом: хороброє гнѣздо; п'ять разів слова дѣвиця, дѣва подані через ѣ, а шостий — через и: красною дивицею; через ѣнаписані слова полетѣти, одолѣти, разумѣти, але через и: помолодити (А чи диво ся братіє стару помолодити?), а мало би бути: помолодѣти; дев'ятнадцять разів ужито в родовому відмінку однини прикметників закінчення –аго (стараго, великаго), а двадцятий раз проскакує -ого: поганого Кощея; вісім разів префікс раз-, рас- написано через а, а дев'ятий — через о (не під наголосом):рострѣляєвѣ (1-а особа двоїни); у двох третіх випадків (65 разів) у кінці дієслів 3-ї особи однини й множини стоїть -тъ (кличетъ, велитъ), але в решті випадків (31 раз) виступає -ть: комони ржуть за Сулою; звенить слава в Кыєвѣ; трубы трубять в Новѣградѣ; стоять стязи в Путивлѣ.
Зовсім не старослов'янські й такі вислови, слова та форми слів: лисици брешутъ на щиты, другаго дни велми рано, дѣти бѣсови (треба мати на увазі, що буква ѣ читалася як і), уже бо братіє невеселая година въстала, уже княже туга умь полонила, заступивъ королеви путь, подъ тыи мечи харалужныи, загородите полю ворота, оксамиты, кожухы, стягъ, звонячи в прадѣднюю славу, гримлютъ тощо.
Автор "Слова о полку Ігоревім" — якщо не воїн, то людина, що оберталася в середовищі воїнів, які стояли ближче до простолюддя, ніж князі, бояри чи ченці. Тому в цій високомайстерній поемі народна мовна стихія повинна була відбитися більшою мірою, ніж у будь-якому іншому творі тих часів. Так і сталося. І ті елементи, що виходять за межі старослов'янщини (цією мовою мусив користуватися, як і всі освічені люди того часу, також автор "Слова о полку Ігоревім"), мають безперечний український характер.
Монголо-татарська неволя на якийсь час загальмувала духовний розвиток нашого народу: міста й села були зруйновані, культурне життя завмерло. Певне пожвавлення настало тільки після того, як литовсько-українське військо 1363 року на Синій Воді розгромило татар й українськими землями оволоділа Литва — спочатку Волинню, потім Чернігівщиною, Київщиною та Поділлям. Галичина ще 1340 року, після отруєння боярами князя Юрія ІІ, підпала під владу Польщі.
6. Українська мова в Литовсько-Руському князівстві
У Литовсько-Руському князівстві державною мовою стає українська, точніше одна з її волинських говірок, адже саме в Луцьку тоді творилися найважливіші державні документи. "Вона була навіть домовою мовою деяких литовських князів, нею ж написаний і збірник тодішніх правних постанов, т.зв. Статут Литовський 1529 року, пізніші видання 1566 і 1588 років. У цьому Статуті навіть правно забезпечено українську мову як мову офіційну державну: "А писаръ земъский маєтъ поруску литерами й словы рускими вси листы, выписы й позвы писати, а не иншимъ єзыкомъ и словы..." Треба тут ще підкреслити важливу ознаку нашої давньої української канцелярійної чи актової мови, а саме: що в основі її лежала північно-західна українська мова. Перші канцелярії зачали працювати на землях північних, поліських, і тут і виробилася стара канцелярійна мова, що рано злучилася з мовою південною, галицькою, й створила тодішню українську літературну мову, мову руську, мову не тільки канцелярій, але й мову книжок" (Огієнко І. Історія української літературної мови. — К.: Наша культура і наука, 2001. — С. 139—140, 141—142). Нею вчилися в школах і церквах, користувалися в судах, розмовляли при князівському дворі. А треба знати, що назва руський язик, якою нерідко спекулюють наші недоброзичливці, не має нічого спільного з поняттям "російська мова". Ця назва в ті часи, доки в нас її не було вкрадено, означала те саме, що й тепер українська мова.
Спочатку й польська влада прихильно ставилася до української мови. "Король Казимир ІІІ видав року 1347-го т.зв. Вислицький статут "руською" мовою, і згідно з параграфом 11 його краківський суддя мав судити згідно з цим Статутом. З опису 1510 р. бібліотеки короля Сігізмунда І (1506—1548) бачимо, що він мав щось 33 книги "руських" і тільки 1 польську. Відомий польський учений С.Бандке писав 1875 р.: "Усі Ягелончики, аж до Сігізмунда Августа, в Литві по-руськи писали, привілеї і надання давали і навіть часом не найкраще по-польськи вміли. Казимир Ягайлович ІІ (пом. 1492 р.) більше вмів по-руськи, як по-польськи" (Огієнко І. Історія української літературної мови. — К.: Наша культура і наука, 2001. — С. 139). Але це ставлення різко змінилося після Люблінської унії 1569 року, коли Литва об'єдналася з Польщею й віддала їй українські землі. Почалося насильне насадження католицизму в Україні, закріпачення селян польськими поміщиками, витіснення української мови із суспільного життя.
Як опір окатоличенню й ополяченню виникають братства, активну участь у яких беруть насамперед середні верстви міського населення — ремісники, торговці, нижче духовенство, дрібна шляхта. Братства організовують школи для українських дітей. Стає популярною полемічна література на захист православ'я. Таким чином виникає нагальна потреба в демократичній, загальнозрозумілій мові — старослов'янська цих функцій виконувати не могла як малозрозуміла для загалу. "В кінці ХVІ ст. спостерігаються перші спроби наблизити книжну церковнослов'янську мову до живої народної. Найвиразнішими пам'ятками такого типу є відоме Пересопницьке Євангеліє (1556—1561 рр.) і Крехівський апостол (між 1563 і 1572 рр.), в яких досить прозоро, як на той час, проступає народна лексика і навіть синтаксис" (Курс сучасної української літературної мови. — Т. І / За ред. Л.А.Булаховського. — К.: Рад. школа, 1951. — С. 18).
Тодішня, близька до живої народної літературна мова формується на основі волинсько-галицьких говорів, оскільки саме тут, у Львові, Острозі, Луцьку, створюються осередки національного опору і саме люди з цих країв так чи інакше причетні до їхньої діяльності: Памво Беринда, Іов Борецький, Данило Братковський, Лаврентій Зизаній, Захарія Копистенський, Єлисей Плетенецький, Мелетій Смотрицький, Андрій Радивиловський та ін. Більшість із них потім, у 1632 році, стануть засновниками першого вищого навчального закладу в Україні — Києво-Могилянської колегії.
"Згуртувавши навколо себе видатних діячів освіти, Львівське братство підняло свою школу на такий рівень, що в перший період свого існування вона зайняла провідне місце серед українських навчальних закладів" (Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль в розвитку української культури ХVІ—ХVІІІ ст. — К.: Наукова думка, 1966. С. 201). І це великою мірою зумовило характер тодішньої української літературної мови, її галицько-волинський колорит (хоч, треба зазначити, вона не була аж ніяк суто локальною, вузькодіалектною).
Українські полемісти, поети, автори драм, інтермедій, повчань, перекладів у цей час використовують українську мову, сформовану ще в литовських канцеляріях, удосконалюючи її й збагачуючи. Ось мова вихованця Києво-Могилянської колегії і її ректора середини ХVІІ ст. Іоаникія Галятовського з його твору "Наука, альбо Способ зложення казання" (1665 рік), у якому чи не найповніше відбито особливості тодішньої української літературної мови:
"А яко в неділю, так і в свято можеш причини повідати, для которих що ся діяло альбо дієт, можеш повідати імена, которими ся якая реч називаєт, можеш показати способи, которими можемо чого доброго доступити, а злого ся охоронити.
Можеш повабити людей до слухання, кгди любо в неділю, любо в свято будеш їм на казанню обіцяти якую новую реч показати, которую оні не видали і не чували, кгди їм обіцятимеш показати на казанню якую дивную і неподобную реч. Читай першоє моє казаннє на покров пресвятої Богородиці. Там я в пропозиції дивную і неподобную реч обіцяв-єм показати, же пречистая Діва зважила огонь, змірила вітер і завернула назад день прешлий; потім тоє в наррації показав-єм"(Українська література ХVІІ ст. / Упор. В.І.Крекотень. — К.: Наукова думка, 1987. — С. 112).
Лексика мало чим відрізняється від сучасної української — хіба що значення деяких слів дещо відмінні (щоправда, в інших авторів вона може бути рясно пересипана старослов'янізмами — данина традиції). Є кілька полонізмів (альбо, кгди, прешлий — як у сучасній українській мові, буває, трапляються росіянізми). Терміни запозичено з латинської мови (пропозиція, наррація). Щодо граматики, то минулий час дієслів утворено за допомогою особових форм дієслова бути (обіцяв-єм, показав-єм). У третій особі однини дієслова І дієвідміни мають у кінці букву т (яка, мабуть, тоді вже й не читалася); частка ся не закріплена в кінці дієслова (ся дієт, ся називаєт). Прикметники, порядкові числівники, займенники вживаються лише в нестягненій формі (дивную, неподобную, пречистая, першоє, якую). На письмі не відбито чергування о, е з і (способ, реч, але потім), хоч воно в нашій мові існує ще десь із ХІІІ ст. Саме такі особливості є типовими для багатьох текстів того часу; отже, їх, ці особливості, можна вважати за тодішню мовну норму.
Про це свідчить і мова іншого автора, Касіяна Саковича, в його творі "Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича", написаному в 1622 році — майже півстоліття раніше від вище наведеного уривка.

Александер Великий обіцяв дарувати
Єдного філософа, о що би хтів жадати.
Філософ о кглейт просив, котрий би од смерти
Боронився, кгди, мовить, схочет на мя натерти.
Рекл му Александер, же собі би-м то рачей
Зичив, би-м не вмирав, леч не може бить іначей.
— Кождий, хто ся уродив, мусить і умерти,
Жаден ся чоловік смерті не может оперти.

(Українська література ХVІІ ст. / Упор. В.І.Крекотень. — К.: Наукова думка, 1987. — С. 228;кглейт — охоронна грамота)
7. Передумови формування національної української мови
Якщо давні літературні мови були творінням і надбанням лише чи переважно панівних, привілейованих верств суспільства і мали вузьке поширення, то у творенні сучасних літературних мов й утвердженні їх так чи інакше брали участь ширші кола певного народу. Проте єдина літературна мова формувалася й шліфувалась все-таки в певних культурних центрах. "Французька мова, яка як у літературній, так і в розмовній формі поширювалась у Франції, в основному чисто паризького походження. Це мова паризького освіченого товариства" (Доза А. История французского языка. — М.: Изд-во иностранной литературы, 1956. — С. 432). Лондонська говірка стала основою для англійської, пекінська — для китайської, говірка міста Едо — для японської літературної мови.
А який культурний центр формував і поширював єдину наддіалектну українську мову? Великі міста України були постійно обсаджені іноземцями: Київ був окупований як не поляками, то росіянами, Львів — поляками й німцями. Український елемент у цих та інших більших містах був незначний і переважно безправний. Як свідчить О.Кониський у повісті "Юрій Горовенко", у Києві "до 1859 року на головних місцевих улицях, в неофіційних салонах, в коридорах судів і університету панувала польська мова", а де не польська, там російська — тільки не українська.
А єдина національна мова могла сформуватися тільки там, де сходилися й активно спілкувалися між собою люди з різних діалектних середовищ, як це було в античні часи в Афінах, де творилося грецьке койне.
В Україні таким центром формування єдиної загальнонаціональної мови, починаючи з ХVІ ст., могла бути лише Запорозька Січ.
Наприкінці ХVІ — у ХVІІ ст. ст. відбувається інтенсивне змішування українського поспільства (а отже, й діалектів української народної мови). До цього людей спонукала кріпацька неволя, яка була особливо нестерпна на західних землях України, обсілих польськими магнатами. "З українсько-білоруського Полісся, з Побужжя й Галичини, з північно-західної Волині суне маса селянського і маломіщанського осадника на полуднє і схід, посуваючися звичайно етапами — переходячи в поблизькі околиці: з Галичини на Поділля, з Побужжя на Волинь, тим часом як звідти сила емігрантів-утікачів іде далі — в сусідні часті Брацлавщини й Київщини найчастіше, поки кінець кінцем ся еміграційна хвиля не перекотиться до крайніх своїх границь — задніпрянських пустинь" (Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. VІІ — К.: Наукова думка, 1995. — С. 256). Це зумовило й змішування різних діалектів української мови.
Але й тут, на малообжитих землях, польське панство не давало спокою українським селянам — і ті, кращі й завзятіші з них, ішли за дніпрові пороги, вливалися в ще нечисленні лави запорозьких козаків, які таким чином дедалі зростали.
У різні часи в Запорозькій Січі перебувала разом водночас різна кількість козаків, яких нараховувалося звичайно тисячі. Ось деякі свідчення.
1584 року якийсь Ґамберіні писав: "Одні козаки служать королеві і пробувають на островах... є їх 1500; інші — то зайди, в значній мірі шляхтичі з сусідніх земель, що займаються грабуванням земель турецьких і татарських... можна з таких зайд зібрати 14 до 15 тисяч добре озброєного війська" (Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. VІІ — К.: Наукова думка, 1995. — С. 293).
Наприкінці ХVІ ст. "в східній Україні запанувала чисто козацька атмосфера й козаччина стала тут хазяїном. "Вся Україна скозачилася, зрадців і шпигунів (козацьких) повно", — писав під час походу 1596 р. Жолкевський з Білої Церкви. Козацькі контингенти зросли з 2—3 тисяч, як бувало давніше, до 12—15, і що більше — за спиною цих контингентів чулися дальші прихильно до них настроєні народні маси" (Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. VІІ — К.: Наукова думка, 1995. — С. 309). Відбувається консолідація українського суспільства, пожвавлюються контакти й спілкування між людьми з різних місцевостей.
Взимку 1609—1610 років, під час польського вторгнення в Росію, за свідченням сучасника, "запорозьких козаків на різних місцях у Москві страшенна сила, рахували їх більше 40 тисяч, і все більше їх прибувало: трохи що не з усім кошем з Запорожжя вийшли" (Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. VІІ — К.: Наукова думка, 1995. — С. 333).
У битві з турецьким військом під Хотином 1621 року "було того козацького війська, за польськими відомостями, до сорока тисяч" (Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. VІІ — К.: Наукова думка, 1995. — С. 472).
Ще більше козаків збиралося разом під час всенародних заворушень, як це, за свідченням одного з поляків, було 1650 року: "Запорозькі козаки стоять у зборі, гетьманом у них Матвій Гладкий, з ним тридцять тисяч стоїть коло Костянтинова. А з полковниками: з Кривоносовим сином стоїть сорок тисяч у трьох милях від Кам'янця-Подільського, а коло Бару Нечай, з ним тридцять тисяч. Коло Чернігова, Стародуба і Почепа всі міщани збунтувалися, стоять у купах..." (Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 9. Кн. 1 — К.: Наукова думка, 1996. — С. 13).
На Січ збиралися люди з різних кінців України. У реєстрі 1581 року (усього 500 козаків) є серед інших такі записи: Михайло з Канева, Семен з Білої Церкви, Святогор з Києва, Стась з Галича, Лукаш з Волині, Остап з Дубна, Мисько з Луцька, Созон з Турова, Антон з Острога, Юрин з-підо Львова, Богась з Вінниці, Опанас з Ковеля, Михайло з Торчина, Степан з Чорнобиля, Антін з Кам'янця, Федір з Грубешова, Іван з Володимира, Путило з Путивля, Грицько з Почаєва, Матвій з Рівного, Васько із Золочева, Станіслав з Бучача, Микола з Мозиря, Ян Заберовський з Перемишльської землі та ін. (Див.: Дзира Я. Автопортрет нації. — К. Бібліотека українця, 1997. — С. 40—51). Відомо, що Петро Сагайдачний був родом із села Кульчиців тепер Львівської області, Северин Наливайко народився в селі Гусятині на Тернопільщині, Богдан Хмельницький імовірно з Чигирина, Іван Мазепа з Київщини, Іван Виговський з-під Овруча, що на Житомирщині.
Запорозькі козаки — вихідці з різних діалектних середовищ — інтенсивно спілкувалися мі собою в просторих куренях (мешкало разом до 150 козаків), під час навчання військового мистецтва, походів, спільних робіт. Ось що пише французький інженер Боплан, який у 40-х роках ХVІІ ст. бував на Запорожжі: "Шістдесят їх беруться до будови одної чайки... Таким чином за два або три тижні вони виготовляють 80—100 чайок... В кожну чайку сідає 50—70 чоловіка" (Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. VІІ — К.: Наукова думка, 1995. — С. 299). Між козаками в гуртах, безперечно, точилися розмови на різні теми. Без цього не могло бути.
9. Зародження сучасної української літературної мови
Переважно саме в козацькому середовищі й творився український фольклор, зокрема народна пісня, яка не тільки врятувала від знищення нашу мову, а й стала взірцем, основою для Шевченкової поетичної творчості. "Будучи високими цінителями пісень, дум і рідної музики, запорожці любили послухати своїх боянів, співців-кобзарів, нерідко самі складали пісні і думи і самі бралися за кобзи, які були в них улюбленим музичним інструментом" (Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. — К.: Наукова думка, 1990. Т. 1.— С. 237). "Маса січового війська, так званого низового товариства, за своєю грамотністю й начитаністю стояла настільки високо, що перевершувала в цьому відношенні середній, а можливо, й вищий стан людей великоросійського звання свого часу... Грамотність ця сягала до того, що в Січі були люди, які вміли складати латинські вірші і духовні канти" (Там само. — С. 449).
Що козаки на Січі між собою розмовляли мовою, яка мало чим відрізнялася від сучасної української літературної, є чимало свідчень. Ця мова потрапляла в різні записи, .хоч, так би мовити, суспільно визнаною як літературна ще не була. Ось пісня на смерть гетьмана Івана Свірговського, який загинув 1574 року, тоді ж, очевидно, складена кимось із козаків (цей текст і наступні подаю так, як вони наводяться у використаних джерелах, не міняючи написання):

Як того пана Ивана,
Що Свирговського гетьмана
Та як бусурмани пиймали,
То голову ему рубали,
Ой, голову ему рубали
Та у сурьми вигравали,
З его глумовали.
А з низу хмара стягала,
Що воронив ключа набигала,
По Украини туманы слала,
А Украина сумовала,
Свого гетьмана оплакала.
Тоди буйнии витри завивали:
— Де ж ви нашого гетьмана сподивали?

(Костомаров Н.И. Казаки: Исторические монографии и исследования. — М.: Чарли, 1995. — С. 310).
У цій пісні послідовно дотримано чергування о—і, минулий час вжито без допоміжного дієсловабути.
Ще ближча до сучасної емоційна мова козака на Раді в Січі 1658 року — з незначними діалектними особливостями (за 140 років до появи "Енеїди" Івана Котляревського): "А бодай нихто не диждав, щоб Виговського з булави запорозькои зкинули: ани цареви, ани тоби, воеводо, козаки ничого ни здилали, щоб ви право наше козацьке — обирати гетьмана — у нас видерли; Виговський голову не щадив, нас з тяжкои неволи лядск[о]и визволяючи; вси при ним умирати, из ним жити готовисьмо; то вся Украина: полковники, осаули, отамани, сотники и чернь поприсягаемо!"(Костомаров Н.И. Казаки: Исторические монографии и исследования. — М.: Чарли, 1995. — С. 76).
У ХVІІ ст. навіть у деякі офіційні документи рясно проникають українізми. Ось лист від війська запорозького гетьманові Іванові Мазепі від 1688 року (за 100 років до "Енеїди" І.Котляревського). Писала його людина, безперечно вчена, тодішньою літературною старослов'янською мовою. Але підказували, що писати, козаки своєю розмовною мовою, тому й до листа потрапило багато словоформ, слів і зворотів, властивих уже сучасній українській літературній мові (треба мати на увазі, що буква ѣ, починаючи ще з ХІ—ХІІ ст., читалася в Україні як і): вельможный пане гетьмане, добродѣю, Христе Боже, при добромъ здоровьи, листъ, праца, пожитки, съ ласки вашей, до вельможности вашей, небожчикъ, имѣемъ надежду (маємо надію), служити, проливаючи потъ, на пожитокъ христіанству, самъ добре знаешь, ни сѣемъ ни оремъ, съ немалою купою войска, миловали по-братерски згоду, року 1688, щиро зичливый, съ товариствомъ (Див.: Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. — К.: Наукова думка, 1993. — Т. 3. — С. 38—40).
І в інших тодішніх документах раз по раз натрапляємо на такі форми слів, слова й вислови, якдоки зійде сонце, роса очи ихъ выість; все потребное, насъ впевняете, власне, носа высунуть, досыть, того жъ часу, отдячити, отслужити. ходячи подъ Перекопъ, что до (щодо) присяги тощо. "На одному чорновому документі, що уцілів у паперах січового архіву, зроблено приписку, яка явно видає походження запорозького писаря: "Спробуваты пера и черныла, чи добре буде пысати"(Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. — К.: Наукова думка, 1990. — Т. 1. — С. 451).
Цікаве з погляду тогочасної мови майже дослівне відтворення розповіді простого козака в донесенні вивідача Івана Рутковського гетьманові Мазепі з 1691 року (за 100 років до І.Котдяревського) про підмовляння самозваного гетьмана Петрика: "Я, говоритъ онъ, пане кошовый, горло свое ставлю и велю мене на составы порубати, коли тобѣ вся Украйна, почавши одъ самой Полтавы, не поклонится, только хоть шесть тисячей озми (возьми) орди (орды) да пойдемъ въ городи: мене пошли впередъ съ килко сотъ конми въ Полтавщину, — я знатокъ, з якого конца зачати, да и дѣдусь мой не буде спати за свою зневагу, що его зкинули съ полковництва, а гетман заразъ на Москву утечетъ, бо тамъ его вся душа, а тутъ тилко тѣнь его, войску запорозкому; одни скарби (ы) в Польшу сестрѣ отвезъ, а теперь на Москву другіе почав возити, та и сам туди жъ къ чорту покрутится, одно (лишь только) съ татарами перейдемо Днѣпръ" (Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. — К.: Наукова думка, 1993. — Т. 3. — С. 94). Власне, це вже сучасна українська мова, тільки в непослідовному й недосконалому записі.
А пригадаймо знаменитий лист запорозьких козаків турецькому султанові Мухаммеду ІV, складений приблизно 1673 року чи трохи пізніше, який поширювався в багатьох списках того часу. Тут доречно також назвати складені в козацькому середовищі народні думи, у яких ідеться про події ХVІ—ХVІІ ст., пісні, авторкою яких була, імовірно, Маруся Чурай (середина ХVІІ ст.), відому пісню харківського козака Семена Климовського 'Їхав козак за Дунай" (початок ХVІІІ ст.), вірші отамана Чорноморського козацького війська Антона Головатого (кінець ХVІІІ ст.), віршовані оповідання невідомих авторів "Пекельний Марко", "Вірша про Кирика", "Вакула Чмир" (ХVІІІ ст.) тощо. Мова їхня, за незначними допустимими винятками, цілком сучасна українська літературна.
Не випадково російський академік І.І.Срезневський ще 1834 року писав про українську мову, що вона "є однією з найбагатших слов'янських мов, що вона навряд чи поступиться, наприклад, перед богемською щодо багатства слів і виразів, перед польською щодо мальовничості, перед сербською щодо приємності, що це мова, яка, будучи ще необробленою, може вже порівнятися з мовами культурними: щодо гнучкості й багатства синтаксичного — це мова поетична, музикальна, мальовнича" (Срезневский И.И. Взгляд на памятники украинской народной словесности // Ученые записки императорского Московского университета. — М., 1834, ч. 6. — С. 134).
Можна вигукнути разом із В.Гоголем із його "Тараса Бульби": "Так ось вона, Січ! Ось це гніздо, звідки вилітали всі ці горді й міцні, як леви, ось звідки розливалася воля й козацтво на всю Україну!" Тут, на Запорозькій Січі, сплавлялося мовне різноманіття всіх українських діалектів ув одну багату й милозвучну українську мову, і звідси козаки її розносили по всій землі нашій. І це тривало понад два століття, доки московські окупанти 1775 року не зруйнували це гніздо волі й горнило сучасної нашої мови.
10. Утвердження сучасної української літературної мови
Козацьку мову — а так її нерідко називали сучасники — підхопив Іван Котляревський, який інтенсивно спілкувався з козаками, він же з початком війни 1812 року формував козацький полк. Її, козацьку мову, утвердив Тарас Шевченко, який перейняв її від діда Івана та його побратимів. "А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди", — заявив він 1847 року в підготовленій передмові до другого видання "Кобзаря". Його безсмертна поезія і думка стали вирішальними у формуванні й утвердженні сучасної української літературної мови. І зараз вона одна з найбагатших і найрозвиненіших мов світу.
Нам, українцям, на жаль, у нібито своїй державі доводиться захищати надбання наших багатостраждальних предків і, зокрема, найбільший наш скарб — рідну мову. Нас і досі переконують, як це ще робив сумнозвісний Валуєв, що ніякої української мови не було, нема і бути не може. Яка мета такого, з дозволу сказати, піклування про нас, українців? Завершу дуже слушним міркуванням українця з Донбасу Володимира Рябченка, висловленим ним у книжці "Мова як засіб творення соціальної дійсності", яка недавно побачила світ: "Цілком очевидно, що неукраїнською мовою неможливо створити українську соціальну дійсність й утвердити українську державність на українській землі. Не збережемо українську мову, то й не збережемо Україну, а значить, і себе в не своїй державі... Можна не сумніватися, що така земля без хазяїна не залишиться. Що ж тоді буде з нами? А те, що було до цього, століттями поспіль" (Рябченко В. Мова як засіб творення соціальної дійсності. — К.: Фітосоціоцентр, 2011. — С. 150—151).