Сім'я є унікальною спільністю, яка покликана виконувати ряд важливих функцій. Провідними, як відомо, виступають функції народження та виховання дитини. Хоча особистісний розвиток дитини не визначається лише сімейним впливом, та все ж родина стоїть біля його витоків. І саме від рідних вирішальною мірою залежатиме подальше становлення підростаючої особистості. З огляду на це розглянемо основні виховні цінності сім'ї, досягнення яких значно підвищить продуктивність подальшого виховного процесу.
Цінність позитивного психологічного клімату в сім'ї. Провідний емоційний стан дитини (позитивний чи нега¬тивний) має вирішальне значення для її духовного розвитку. Ключова роль у позитивному емоційному стані дитини належить переживанню радості.
Сім'я – надзвичайно глибоке джерело для розвитку в дитини почуття радості, що є насамперед результатом виконання нею певної діяльності. Переживання радості має місце, коли дитина грається чи виконує побутові завдання. Радість, яка завдяки цілеспрямованому батьківському ке¬рівництву систематично повторюється, збільшує стійкість вихованця до фрустрації (стану тривоги, роздратування від незадоволення певної потреби) і, таким чином, сприяє розвитку здатності долати труднощі і досягати поставлених цілей.
Цінність моральної любові дитини до людей. Сім'я є благотворним середовищем для розвитку в дитини мораль¬ної любові, тобто почуття гармонії людини з людиною, коли одна людина зливається духовно з іншою в одне ціле настільки, що стає здатною бажати блага, щастя і розвитку цієї іншої людини заради неї самої, а не задля себе, без будь-якої думки, що від цього вона особисто матиме. Розвинути таке почуття у дитини дуже важко, а ще важче досягти того, щоб це почуття стало керівним мотивом у всіх моментах її життя, а не виникало б лише за певних умов і обставин.
Необхідна передумова розвитку моральної любові полягає в тому, щоб навчити дитину розглядати себе не ізольовано від навколишнього світу, а його невід'ємною часточкою. Саме у сім'ї дитина вчиться у всіх актах свого життя свідомо ставати на точку зору родини як соціальної ці¬лісності. В результаті цього, образно кажучи, займенник „ми" („для нас") починає відігравати у свідомості дитини більш вагому роль, ніж займенник „я" („для мене") у всіх тих випадках, коли вона прагне досягти спільних цілей.
Цінність поваги дитини до людської особистості. Якщо ми прагнемо виховати у дитини повагу до людської особистості, почуття морального обов'язку, ми повинні бути для неї у всьому взірцем цих якостей. Якщо ж дитина навколо себе, і зокрема в особі своїх найближчих вихователів – батька і матері, замість поваги до особистості бачить зневажливе ставлення до неї, замість рівності, коли пова¬жається свобода кожного, бачить свавілля одних і при¬низливу покірність інших, то це призведе до негативних виховних наслідків.
Тільки та родина може благотворно впливати на мо¬ральний розвиток дитини, в основу життєдіяльності якої покладений принцип «альтруїзму». Принцип же «сімейного егоїзму» формує людину, котра вбачає сенс свого існування у власній особистості. Якщо родина відокремлена від інших людей, якщо загальнолюдські інтереси є чужими і незрозумілими для неї, то це може справити на особистісний розвиток дитини тільки згубний вплив.
Тому надзвичайно важливо подбати про згуртування членів сім'ї в одне гармонійне ціле, але аж ніяк не замк¬нуте, що спрямоване на задоволення лише власних потреб та інтересів, а навпаки, таке, котре прагне внести в навколишнє середовище якомога більше гармонії. Бажано бачити вищу мету сім'ї в тому, щоб розвивати у дітей суспільні нахили в широкому розумінні цього слова, зробити її школою для формування суспільних почуттів, котрі згодом отримають більш широкий розвиток і застосування.
Для виховання дітей було б надзвичайно шкідливим, якби коло інтересів їх батьків не виходило за межі вузьких сімейних турбот і обов'язків. Водночас здатність батьків широко і всебічно цікавитись питаннями загальнолюдського життя може мати на дітей лише благотворний вплив. Без дотримання цієї умови всі намагання батьків сформувати високу моральну культуру своїх дітей будуть марними.
Таким чином, найважливіше – створити навколо дитини здорову моральну атмосферу, „дихаючи" якою, вона мимовільно вбирала б у себе загальнолюдські духовні цінності.
Цінність гуманізму сімейних стосунків. Гуманістичне виховання, що має на мсті формування дитини свідомою, вільною особистістю, пов'язане насамперед з сім'єю. Цю справу слід розпочинати якомога раніше, оскільки чим з пізнішого вікового періоду ми її здійснюватимемо, тим важчою вона буде, а в деяких випадках може виявитися і безнадійною.
Успіх гуманістичного підходу до виховання у навчальних закладах буде забезпечений, якщо батьки візьмуть його на озброєння, реалізовуватимуть у взаємоповазі, доброзич¬ливих, рівноправних міжособистісних стосунках, у виявах любові до дитини. Однак нині значна частина батьків недостатньо керується принципом гуманізму у своїй життєдіяльності, і зокрема у вихованні дітей. Батьки, звичайно, люблять своїх дітей, і ця любов, на яку діти зі свого боку відповідним чином реагують, часто приводить до міцного й глибокого інтимного спілкування між ними.
Всі визнають, що вияв любові до дитини відіграє велику роль у справі її виховання, але небагато батьків ставлять собі запитання, чи так вони люблять своїх дітей, як це потрібно, і чи не виступає у переважній більшості випадків батьківська любов не засобом виховання з дитини справжнього громадянина, а засобом, завдяки якому дитина морально нівечиться?
Часто-густо батьки люблять у дітях самих себе, вони вбачають у них своє продовження, бувають безмежно раді, коли діти світоглядно подібні до них. Така любов корислива.
Безкорисливо любить дитину лише той, хто прагне розвинути у неї високу самосвідомість, вивільнити від своєї влади, а не продовжити її на можливо довший період. Це єдино правильний шлях до становлення незалежної, гармонійної особистості. Тому в основі спілкування батьків з дитиною повинно лежати безкорисливе прагнення до вільного розвитку і саморозвитку дитини, і лише таке спілкування цінне. Тільки такий зв'язок батьків з дітьми, що є шляхом свободи, самоакгивності для дітей, і є тим дійсним зв'язком, який має їх поєднувати.
Цінність бережливості дитини. Про моральну вихованість дитини судять не лише на основі її гуманістичного ставлення до людей, а й з її бережливості щодо світу речей, рослин, тварин. Ця важлива моральна риса має бути сформована всім укладом сімейного життя. Бо саме завдяки їй можна позбутися стану відчуження дитини від навколишнього середовища.
Різноманітні речі домашнього вжитку служать дитині від дня народження, а отже, мусять мимовільно викликати у неї певні емоційні переживання. Та, на жаль, батьки не завжди приділяють належну увагу формуванню у дитини бережливості. Часто доводиться спостерігати, як дитина псує іграшки, згодом недбало ставиться до власних речей, одягу, всього домашнього інтер'єра, не говорячи вже про позародинне навколишнє середовище. Все це наслідок спо¬живацького стилю життя, який часто батьки свідомо чи підсвідоме культивують у своєї дитини. Це призводить до того, що у неї переважають пасивні емоції як внутрішній стан задоволення від наданої кимось можливості. Активні ж емоції, як спонукання до певної діяльності, внаслідок цього залишаються нерозвиненими. Це не означає, що пасивні емоції слід нейтралізувати, навпаки, вони мають повсякчас виявлятися, але як результат діяльності дитини. Вона має радіти своєму власному успіхові, прагнути знову пережити це почуття за допомогою нових практичних дій.
Роботу, спрямовану на розкриття дитині суспільної значущості речей, предметів живої й неживої природи, слід проводити і стосовно тих, до яких дитина не має діяльнісного ставлення. Адже бережливість людини повинна по¬ширюватися на весь навколишній світ. Тому конче необхідно, щоб дитина сприймала його не лише на інтелектуальному рівні, а й на емоційному, щоб він набував для неї особистісної значущості – запоруки її бережливості.
Цінність відповідального вчинку дитини. Особистість народжується в сім'ї: цей глибокий висновок є результатом аналізу різноманітних психолого-педагогічних умов її розвитку. Родина виступає провідним соціальним чинником формування особистості насамперед тому, що остання немовби утворюється з досвіду вчинків.
Життя сім'ї вимагає систематичного прояву багато¬планових зв'язків і діяльності взаємозалежності, завдяки чому тут створюються найбільш сприятливі умови для постійного здійснення дитиною моральних вчинків. Вирішальну роль в особистісному розвиткові дитини у сім'ї відіграє той факт, що вона вправляється у вчинках особливої вартості, провідною якістю яких виступає відповідальність. Ця властивість є своєрідним особистісним центром і каталізатором для розвитку сукупності загальнозначущих якостей: доброти, щедрості, правдивості, чуйності, терплячості тощо.
Сімейне середовище найбільш чутливе до смислового боку дій та вчинків дитини, оскільки їх наслідки безпосередньо й відчутно позначаються і на емоційному стані кожного члена родини, і на загальному її благополуччі. Тут з усією повнотою проявляється моральна вимога – Якщо не я, то хто?
Проте здійснення дитиною відповідального вчинку, який вимагає поступитись власними інтересами, справа для неї завжди психологічно важка. Особливо це є характерним для перших етапів процесу особистісного становлення дитини. Адже у згаданий період певною мірою даються взна¬ки егоїстичні прояви вихованця, які перешкоджають здійсненню безкорисливих моральних дій. Звичайно, нехтувати природною основою, до якої, зокрема, належить і людський егоїзм, недоцільно, більше того, шкідливо, бо це може породити у вихованця стійку внутрішню конфліктність, певні психічні відхилення.
Оптимальним тут видається підхід, згідно з яким враховуються чи узгоджуються егоїстичні прагнення підростаючої особистості і суспільно важливі вимоги в її поведінці.
Дійовим морально розвиваючим фактором сімейного витоку становлення особистості дитини є та обставина, що кожне практичне завдання, яке вона виконує, є водночас і її вчинком. Адже за допомогою практичної дії вона вступає у певні міжособистісні стосунки з батьками (піклується про їхнє здоров'я, надає допомогу, співчуває).
Цінність творчої активності дитини. Розвиток свідомої творчої активності дитини є першочерговою метою сімейного виховання. А тим часом сучасна система родинних виховних впливів є неефективною в цьому плані. Батьки ставлять перед дитиною вже сформульовані цілі і самі ж вказують шляхи й засоби їх досягнення. Вони виховують у дитини різноманітні звички – до порядку, до охайності тощо і разом з тим не приділяють належної уваги формуванню вміння діяти самостійно. Проте дуже важливо, щоб дитина привчалася до самостійних дій, до виконання різноманітних завдань згідно з поставленими самою собі цілями і користувалась для цього вибраними нею засобами. Чим частіше дитина вправлятиметься в організованій таким чином діяльності, тим більший розвиток отримає її творча активність. Слід лише звертати увагу на таку вимогу. Мета, яку ставить перед собою дитина, завжди повинна бути практично нею досягнутою. Це породжує приємне почуття задоволення, яке спонукає дитину і наступного разу звертатись до вибраного способу свідомої творчої діяльності і віддавати їй перевагу перед іншими формами діяльності. Якщо ж мета, яку ставить перед собою дитина, виявлятиметься з різних причин постійно недосяжною, то наслідком буде негативне почуття поразки, яке може відбити у дитини всяке бажання докладати зусилля і творчо діяти.
Як підсумок нашого підходу до родинного виховання, сформулюємо ряд законів, які виступлять необхідною підтримкою батькам у їхній нелегкій виховній роботі.
1. Закон розуміння, прийняття, визнання дитини.
2. Закон справедливості у взаєминах „батьки-діти".
3. Закон глибинного особистісного спілкування.
4. Закон осудження вчинку, а не особистості дитини.
5. Закон впливу на дитину власною особистістю батька.
6. Закон створення єдиного виховного середовища (сім'я – школа – позашкільне довкілля).
7. Закон випереджального морально-духовного розвитку особистості щодо розумового її розвитку.
8. Закон: від егоцентризму до альтроцентризму дитини.
9. Закон вирішення виховних задач через особистісний діалог, переконання, педагогічне умовляння.

І.Д. Бех, доктор психологічних наук,
дійсний член НАПН України,
директор Інституту проблем
виховання НАПН України