Напередодні проведення Всеукраїнської науково-практичної конференції „Людиноцентризм як домінанта соціокультурних вимірів людського буття" - Шинкаруківських читань портал ЗНАННЯ пропонує до уваги читачів одну з останніх праць цього видатного філософа.

Серед одвічних світоглядних проблем, які тривожили і тривожать людський дух, нашу свідомість, є, насамперед, дві кардинальні: по-перше, це — приреченість всіх нас на смерть і наше потаємне бажання безсмертя, зрештою, людська передвизначеність на безсмертя; по-друге, це — вкоріненість в нашому бутті зла, злигод і страждань, з одного боку, і наше людське бажання добра, намагання уникнути злигод і страж дань, невгамовне прагнення до щастя.
Звідси і випливає головне світоглядне питання: якщо смерть неминуча і якщо наше життя сповнене злигод і страждань, коли нам за наше добро часто платять «чорною невдячністю», то який сенс такого життя, для чого ми живемо? Щоб стерпіти зло, страждання і в стражданнях померти? Якщо світ сповнений зла, або, як сказано у «Біблії», «лежить у злі», то як може бути у ньому добро, і, отже, як може жити в ньому людина, вище призначення якої чинити не зло, а добро? І чим вона, людина, може виправдати своє буття у світі зла?

Всі ці питання постали перед людьми ще в сиву давнину. Про це свідчить зокрема «Біблія», її «Старий Завіт», де не лише ставляться кардинальні смислобуттєві питання, а й дається через «божественне одкровення» відповідь на них. Згідно з «Святим письмом» створені Богом перші люди Адам та Єва, порушивши волю Бога-Отця, вжили заборонений плід (яблуко) із «дерева пізнання добра і зла» і вчинили первородний гріх, за що були вигнані з Раю, із безсмертних стали смертними, почали народжувати і, зрештою, вмирати. Як кара небесна Адаму — нести тягар праці — трудитись в поті чола, а Єві — у муках народжувати дітей. Звичайно, це не означало, що Єва і, взагалі, жінки, не повинні трудитись. Навпаки, як гріх, так і кара Єви більша — вона мала трудитись, ще й народжувати в муках. Подальша доля людини і людей за «Старим Завітом» — у волі Бога. Бог всемогутній і всемилостивий. Смисл і призначення життя людей у цьому грішному світі — заслужити милість Бога непотьмареною вірою в нього, в його благість і неухильним виконанням його завітів, сповіщених Моісеєм. Це що стосується «Старого Завіту». Християнство ж отримало відповідь про смисл і призначення людського життя в «Новому Завіті», у вченні Ісуса Христа, в його «Нагорній проповіді» та в інших повчаннях і діяннях. Але про це — трохи далі.

Задовго до народження Христа, ще десь у шостому столітті до нашої ери, в Стародавній Індії з вченням про смисл і призначення людського буття виступив засновник буддизму легендарний принц із роду Гаутама. Він проголосив, що людське життя за своєю суттю і основною ознакою є стражданням. Причиною ж страждань є наші жадання. Не було б жадань, не було б і страждань. Смерть розглядалась як провалля в небуття, хоч і самого небуття не існує. Смерть є не більше, ніж перевтілення: був однією людиною — втілився в іншу, а то й в якусь тварину. Все одно, де б і в що людина не втілювалась, її життя — страждання. Позбавитись від страж дань можна лише позбавившись від жадань. Стан, коли людина здолала всі свої жадання, позбавилась всіх життєвих бажань, буддизм називає досягненням нірвани — особливого духовного способу буття, в якому дух зливається з Абсолю том, ми б сказали — з Богом. Це — божественний стан, стан Будди. Всі люди мають прагнути до нього, але не всі цього досягають. В буддизмі життя і буття протиставляються. Життя не має смислу — воно страждання. Смисл має буття як панування духовності, духу над життєвими прагненнями і жаданнями. Досягненням буддизму є ідея і духовності як свободи від влади тілесності, вищості духовного буття, самовладарювання духу над тілом.

В шостому столітті до нашої ери питання про смисл людського буття гостро постали і в стародавній Греції. Проте тут, як і у всій європейській духовній культурі, буття і життя не розглядаються в протилежності. Бути — значить жити, вічність буття означає вічність життя. Смерть не є перехід в небуття, але вона не є й простим перевтіленням. В давньо грецькій культурі протиставлення духовного і тілесного, душі і тіла доповнюється ідеєю вічності, безсмертя духовного, душі і смертності, тлінності тілесного. Ця ідея дістала своє теоретичне, філософське обгрунтування у вченнях Сократа і Платона, зокрема, в їхній концепції двох світів: видимого світу речей і чуттєво не даного (трансцендентного) світу ідей. Саме Сократ проголосив, що справжнім життям є духовне життя. Життя як задоволення тілесних, матеріальних потреб є лише засобом до цього, істинного, життя. «Живу не для того, щоб їсти і пити, а п'ю і їм для того, щоб жити».

В чому ж полягає духовне життя і в чому його вищість за тілесне, матеріальне життя? Найавторитетнішу і найпошире нішу відповідь на це питання в Стародавній Греції і Римі дали стоїки — філософи, які висунули і відстоювали думку, що людина за своєю суттю вільна істота, і вона вільна саме як духовна розумна істота. Веліннями розуму, а не чуттєвими жаданнями має керуватись людина. Головним з цих повелінь розуму є доброчинність, служіння добру. Нагородою за доброчесність є сама доброчесність. Отже, смисл людського життя, його призначення — в служінні добру, в добро чинності. Пізніше, вже в нові часи, ці погляди розвивав німецький філософ Імануїл Кант. Згідно з його вченням вище призначення людини — чинити добро. До цього її спонукає категоричне моральне веління Ті розуму: чини так, щоб в іншій людині і в усьому людстві ти вбачав не засіб, а ціль.
Цей напрям дістав назву етики обов'язку. Дещо інший і в чомусь протилежний напрям був започаткований давньогрецьким філософом Епікуром і дістав назву епіку-ризму. Згідно з Епікуром людина в своєму житті прагне до щастя і це щастя їй приносять насолоди, що дарує саме життя. Пізніше цей напрям дістав назву гедонізму (від грец. слова гедоне — насолода). Однак сам Епікур вважав, що не всякі насолоди є благом, а лише ті, що є джерелом нашого щастя як душевного спокою, душевної радості. Прихильни ком такого розуміння щастя був і наш український філософ Григорій Сковорода, який також вбачав щастя в «веселім душевнім». Цим, мабуть, і пояснюється, чому Сковорода в одному із своїх творів провів аналогію між життям Епікура і життям Ісуса Христа.

Однак ця аналогія навряд чи правомірна. Те, що внесло вчення Ісуса Христа і християнство в цілому в духовну скарбницю людства і, зокрема, в проблему смислу і призна чення людського життя, виходить далеко за межі ідей давньогрецької філософії, хоча і не без Ті впливу. Якщо спробувати одним словом виразити смисл і призначення людського життя в дусі вчення Ісуса Христа, то цим словом є любов. Любов до Бога як джерела благодаті, до Ісуса Христа як Спасителя і до людей, як носіїв образу Божого і в цьому рівних собі і перед Богом. Під впливом християнського вчення поняття любові набуло в європейській культурі і філософи справді смисложиттєвого значення. Ним долався однобічний просвітительський раціоналізм, просвітительська абсолютизація розуму, знання і приверталась увага до більш глибоких чинників людського буття.
Любов є особливе, сердечне почуття, одержимість яким часто набуває сили пристрасті, і задоволення якого приносить вищі радості буття. Мова йде тут не лише про кохання, а й про любов до Вітчизни, материнську і батьківську любов, моральні та естетичні почуття. Нарешті, є любов як одержимість працею за покликанням,— тим, що Григорій Сковорода назвав «сродною» працею. Великий український філософ доводив, що щастя, радість душевну людина дістає насампе ред, і головним чином, у праці за покликанням, в «сродній» праці. Кожна людина має свою, так би мовити, «іскру божу», потрібно лише пізнати їі, відкрити в собі з тим, щоб перейнятися улюбленою працею. Отже і праця, коли вона стає предметом нашого уподобання, улюбленою працею, набуває смисложиттєвого значення.
Такого значення набувають предмети і всіх інших наших сердечних почуттів, нашої любові. Особливістю цих предметів є те, що в них поєднуються ознаки реального й ідеального. Для патріота, тобто для того, хто любить свою Батьківщину, вона є і реальністю, рідним краєм, й ідеалом, образом — Матір'ю-Вітчизною. Для закоханого — кохана реальність, але реальність ідеальна. Він схиляється перед нею, ладен за неї, чи без неї — вмерти. Те ж саме стосується й наших моральних почуттів. До того, хто має почуття обов'язку, а не просто знає його, служіння обов'язку, його виконання, особливо, коли воно вимагає напруження сил, боротьбу з собою, приносить вище задоволення, радість, а порушення обов'язку — розлад з собою, муки совісті, болі душевні. Звичайно, це тоді, коли особистість має моральні почуття: обов'язку, справедливості, доброчинності тощо.

Отже, предмети наших сердечних почуттів, нашої любові є смисложиттєві предмети, такі, за які варто жити і вмерти. Це — наші кохані, наші діти і батьки, наша Батьківщина, країна, нація, держава, улюблена справа, наші святині, ідеали добра, істини, краси...

Любов, таким чином, є глибинною основою духовності, а отже і всього духовного життя людини. Це те, що підносить її, людину, над усіма марнотами сьогодення до вищих духовних поривань, що поєднує її розум з її серцем.
Сила любові така, що коли б нею сповнились серця усіх людей усього світу, коли б вони скрізь і завжди керувалися в своїх діях лише любов'ю, служінням істині, добру і красі, то царство боже вже давно б зійшло на землю.

На жаль, як я уже зазначав, у самому людському бутті вкорінене і зло. В людині є і гріховна, егоїстична, своєко рислива іпостась, яка за певних умов бере гору і примушує людину діяти всупереч Її людському призначенню і вона чинить не добро, а зло, спонукається не любов'ю, а ненавистю. Зрештою в життєдіяльності кожної людини йде боротьба егоїстичних і альтруїстичних мотивів. Людина вільна в обран ні цих мотивів, тому й несе відповідальність за свої вчинки. Щоб бути сердечною, доброю, справедливою, чесною, вона має долати в собі гріховні, користолюбні, злостиві спонуки. Як каже давня мудрість: «Зумій себе здолати, щоб стати собою». Бути добрим, оберненим до добра, важче, ніж бути злим, оберненим до зла.

В цій оберненості людини до добра чи до зла виключно важливу роль відіграють умови суспільного життя — обсяг і глибина зла чи добра, що панує в суспільстві, а також гуманності, справедливості, правопорядку, соціальної захи щеності добра, чи їх протилежностей. Від цього залежать суспільні пріоритети в оцінці життєдіяльності людини: чи її праця і працелюбство, а отже, її здібності і таланти, чи її багатство, і, отже, здатність збагачуватись, чи її добро чесність, чи воля до влади і т. ін.

Демократична, справді правова, держава має захищати і множити добро, а не зло, законами і владою утверджувати в суспільстві, в суспільній свідомості вищі духовні цінності людського життя, в яких і полягає його істинний смисл. 1 єдиний шлях до цього: забезпечення добробуту і всебічного розвитку культури в суспільстві. Культура і лише культура є основою формування вищих духовних запитів людини, її смисложиттєвих пріоритетів. І наша молода українська держава, щоб самоствердитись як демократична держава, має йти по цьому шляху. В ній повинен домінувати не культ власності і багатства, а культ праці, працелюбства, освіти і культури.

В. І. ШИНКАРУК,

академік НЛН України,

директор Інституту філософії

Довідка Знання:

Володи́мир Іларіо́нович Шинкару́к (* 1928, Гайворон—†2001) — філософ-марксист, професор, дійсний член АН УРСР (з 1978), родом з с. Гайворон на Київщині. Закінчив Київський університет, в якому з 1965 був професором, згодом деканом філос. фак., з 1968 — директор Інституту Філософії АН УРСР, гол. ред. журн. «Філософська думка» (з 1969), віцепрезидент Філософського товариства СССР та гол. його Укр. відділу.
За свою роботу з філософії Геґеля в 1964 році отримав Золоту медаль Гегелевського Товариства (Париж).
Під час панування комуністичного режиму постійно піддавався нападкам з боку партійно-номенклатурної бюрократії, звинувачувася у ревізіонізмі. Не зважаючи на це, продовжував гуманістичні традиції українського типу філософствування, створивши Київську школу філософії, в центрі якої стояла проблема «людина — світ», і де в філософському творчому пошуку замість спустошеної марксистської «людини народної маси» поставала особистість з її переживаннями, вірою, тривогами, любов'ю та надіями. Хоча частина робіт з цієї тематики вийшла ще за часів радянського ладу (Див.: Шинкарук В. И. Философия и мировоззрение // Человек и мир человека. Категории «человек» и «мир» в системе научного мировоззрения). [Владимир Илларионович Шинкарук, Вадим Петрович Иванов, Иван Николаевич Молчанов и др.]. / Ред. кол.: В. И. Шинкарук [отв. ред.]. / АН УССР. Ин-т филосфии. — Библиог.: сс. 332—336. — Предм. указ. сс. 338—340. — К.: Наук. Думка. — 1977. — 342 с. — СС. 7-26; Шинкарук В. И. Категориальная структура научного мировоззрения/ Володимир Іларіонович Шинкарук. // Мировоззренческое содержание категорий и законов материалистической диалектики. [Владимир Илларионович Шинкрук, Борис Сергеевич Укринцев, Жабойхан Мубаракович Абдильдин и др.]. / Отв. ред-ры В. И. Шинкарук, А. И. Яценко. / АН УССР. Ин-т философии. Укр. отд. Филос. общ-ва СССР. — К.: Наук. думка, 1981. — 368 с. — СС. 11-25; Шинкарук В. И., Яценко А. И. Гуманизм диалектико-материалистического мировоззрения / Владимир Илларионович Шинкрук, Александр Иванович Яценко. — К.: Политиздат Украини, 1984. — Библиог.: сс. 249—254. — 256 с.), особливо яскраво ці його провідні ідеї почали втілюватися в конкретні теоретичні наробки наприкінці 1990-х — початку 2000-х років (Див., зокрема: Шинкарук В. Методологічні засади філософських вчень про людину / Володимир Іларіонович Шинкарук. // Філософська антропологія: екзистенціальні проблеми. — К., 2000. — СС. 8—48).
Праці

Праці з питань марксистської логіки, сов. гуманізму, аналізи сучасного суспільного розвитку в дусі марксо-ленінізму та з історії філософії.
«Предмет та завдання історії філософії як науки» (1957)
«Розвиток філософської думки в стародавньому Китаї» (1958, разом з В. Дмитриченком)
«Логика, диалектика и теория познания Гегеля» (1964)
«Единство диалектики, логики и теории познания» (1977) та ін.