"Але от яке питання мене турбує: якщо бога немає, то, запитується, хто ж управляє життям людським і всім взагалі розпорядком на землі?"

М. Булгаков "Майстер і Маргарита"

Криза, занепад, дефолт, кредити, інфляція, фінансовий апокаліпсис... Всі ці та їм подібні слова вже котрий місяць є провідними для міжнародних форумів, виступів економістів, політиків, тематики газет, наукових дискусій, програм радіо і телебачення. Про кризу висловились навіть ліниві, до неї навіть звикли, і невтішні прогнози, песимістичні пророцтва, жахи вже не так лякають. Однак криза залишається фактором, який породжує цілий ряд неочікуваних, тривожних проблем, ставить нові й нові запитання. Найбільш інтригуюче — як могла виникнути криза саме в тих країнах — і в першу чергу США, — економіка яких складає фундамент сучасної цивілізації та її соціокультурних основ? Адже матеріальний добробут цих країн є еталоном, точкою відрахунку для всього світу, їхня валюта — головна у фінансових операціях глобальної економіки, а інтелектуальний потенціал — запорука всіх можливих ризиків? Криза, запевнюють більшість експертів, закономірний результат еволюції ринкового господарства. Проте виникає запитання — а чи не є фінансова криза певним запланованим проектом, який повинен підготувати людство до переходу в нову еру, в нову фазу розвитку? Тоді що таке власне фінансова криза і чим вона закінчиться?

1. Фінансовий аспект кризи

Сьогодні людство живе в умовах фінансової цивілізації, "грошового ладу". У суспільній свідомості, і не лише на буденному рівні, остаточно ствердилося переконання: гроші є абсолютним еквівалентом можливостей людини впродовж усього життя і на всіх його рівнях. Причому не лише еквівалентом вартості виробленого товару чи затраченої праці, а саме всіх можливостей і здібностей — духовних, творчих, професійних тощо. Гроші стали визначальними не лише в економіці чи політиці, але й трансформувалися в креативи діяльності інтелектуальної еліти. Причому це не міф, не перебільшення, а реальна ситуація — не залежність, а зацікавленість творця в фінансовій підтримці. Людина давно вже боїться не Бога, не царя, не докорів совісті, а відсутності грошей. Саме останнє призводить не лише до злиднів і соціального падіння, але й до неможливості реалізувати себе в мистецтві, політиці, соціально-культурній і професійній діяльності. Гроші, фінансовий важіль є визначальними у геополітиці, дипломатії, бізнесі, владі.

Постійне зростання залежності від фінансового фактору привело до розриву між "реальними" і "віртуальними" грошима. Як відомо, вся світова економіка вкладається приблизно в 50 трлн. дол. Зараз немає потреби розмірковувати, що з цієї маси продукції, товарів та послуг є необхідним для життєзабезпечення, а що ні, — це не суть значиме. Важливо те, що об'єм всіляких фінансових паперів, випущених особливо багато за останні років 20, досягає, по різним оцінкам, не менше 700 трлн. дол. Є навіть оцінки — більше одного квадрільйона — точної цифри вже ніхто не дає. Ведучі інвестиційні діячі (гравці), принаймні з тих, хто недавно розорився, володіючи, наприклад, 40 млрд. дол. реальних активів, контролювали активи в 1 трлн. дол. Важіль в 25 разів, і нескладні розрахунки показують небачену рентабельність такого бізнесу.

Наскільки довго вся ця піраміда могла триматися? Виявляється, довго. Чи боявся хто з головних фінансових володарів дефолту? Малоймовірно. Як показує відомий російський економіст О.І.Агеєв, один з ключових механізмів успішного розвитку американської економіки пов'язаний з дефолтами — муніципальними, штатними, корпоративними тощо. Вони не обов'язкові і не завжди виникають в глобальному чи державному масштабі, хоча Велика депресія 30-х років минулого століття, на яку так часто сьогодні посилаються, починалася масовим каскадом дефолтів і „спалюванням" фінансових пірамід, на що гарячково реагували бізнес і населення. Одні розорялися, інші втрачали роботу, більшість впадали в апатію, але дехто збагачувався, ловлячи "рибу в каламутній воді". Логіка багатьох наших подій, які натхненно проводить вітчизняна політична й фінансова еліта, нагадує схему розгортання колапсу американського ринку того часу.

Інструментарій "спалювання" надлишкових зобов'язань досить обмежений і тому простий. Це може бути розв'язування гіперінфляції або девальвації. Хтось у відчаї буде тужити за своїми втраченими збереженнями, хтось їх зможе повернути, хтось буде сподіватись на допомогу влади чи судів, але в будь-якому випадку ця величезна маса обезцінених фінансових інструментів розчиниться, зникне, "спалиться". Лише в якійсь частині відрегулюється. Вибухнути миттєво вона не може — немає можливості об'єднатися громадянам, які втратили вклади, немає сил у банків, щоб вони могли змусити повернути кредити. Але найголовніше — фінанси тепер є глобальними, оскільки сама цивілізація фінансова, і немає жодного гравця, який був би зацікавлений все це миттєво обрушити, зруйнувати. Долар на сьогодні обслуговує порядка 45 % міжнародних розрахунків (на початку 80-х — 80 %). Ще 30 % — це євро, залишки - ієна та інші регіональні валюти.

Наступний метод, апробований в ХХ ст. — це світові війни, які приводять до списання не тільки фінансових надлишків, але й знищенню накопиченого матеріального капіталу. Сучасна економіка також реагує і на війни, і на глобальний тероризм. Вони ведуть до переоцінки капіталів і перерозподілу інвестицій. Мало того, сучасна економіка будується на довірі та мистецтві створювати фінансову звітність для ствердження своєї позиції в складній мережі фінансових відносин. Проте довіра, підкріплена рейтингом фіктивних (надутих) "фінансових імперій", не є надійною опорою для реальної економіки. Про що свідчать гучні і десятки менш відомих недавніх обвалів — банків, корпорацій, фірм тощо.

Логіка такого розвитку унеобхіднила кризу як вихід з ситуації, коли виникла реальна загроза отримання прибутку. Недаремно почали виникати пророцтва щодо закінчення "ери долара" і переходу до "амеро", пошуки нової світової валюти, попередження щодо загрози існування самої капіталістичної системи. Але чи така вже криза регульована? Тобто чи можливо кризу створити?

2. Теорія кризи

Поза довільними, більш чи менш повними характеристиками і поясненнями кризи існують її теоретичні обгрунтування. Теорія кризи, запропонована відомим економістом і політиком М. Л. Хазіним, засновується на двох основних положеннях. Перше, ретельно розроблено політекономією ХІХ століття, полягає в тому, що невід'ємною проблемою ринкової економіки є прискорене прирощення капіталу. Але зростання попиту при капіталізмі неминуче відстає від зростання капіталу, і якщо не прийняти спеціальних заходів, обезцінює останній як безпосередньо, у вигляді товарів, так і опосередковано, із-за зниження його ефективності. Зменшення об'єму приросту попиту по відношенню до приросту капіталу веде до зменшення об'єму прибутку на кожну одиницю нового капіталу. Іншими словами, падає, зменшується прибуток – основа і Бог економічної діяльності взагалі.

Вирішення цієї проблеми для капіталу принципово важливе і здійснювалось за всю історію ринкової економіки трьома основними способами. Перший виник в період класичного капіталізму, в якому регулярно відбувалися кризи перевиробництва, котрі забезпечували перерозподіл активів і «спалювання» надлишкового капіталу. Але по мірі розвитку світової економіки кризи ставали все сильнішими, і потрібно було шукати щось нове.

Другим способом став вивіз капіталу на ще неосвоєні території. Відповідна політика одержала в кінці ХІХ ст. назву імперіалізму. Цей спосіб неминуче викликав гостру конкуренцію не лише за ринки збуту товарів, але і за ринки вивозу капіталу, і завершився спочатку першою, а потім і другою світовими війнами. Після появи світової системи соціалізму капіталістичній економіці стала потрібною більш узгоджена політика. В результаті в 1944 р. вивіз капіталу був інституціналізований в рамках Бреттон-Вудських угод, котрі утворили як інститути, що регулюють цей процес (СОТ, МВФ, Світовий банк), так і систему регулювання світових фінансів (на основі американського долара, прив'язаного до золота і контрольованого Федеральною резервною системою (ФРС) США).

Другим базовим елементом теорії кризи є світовий розподіл праці, що відіграє принципову роль в рамках тієї моделі науково-технічного прогресу (НТП), котра сформувалася в кінці XVIII ст. і сьогодні розповсюдилась на увесь світ. Принциповою особливістю цієї моделі є постійне поглиблення процесів розподілу праці, а вони в свою чергу вимагають збільшення об'ємів ринку збуту. Як наслідок, рух кожної країни по шляху науково-технічного розвитку вимагав розширення ринків збуту своєї продукції. Відповідно кількість технологічно незалежних держав в світі постійно скорочувалася, і вже в середині ХХ століття їх реально було дві — СРСР і США. Але поскільки процеси розвитку науки і техніки продовжувалися, ці два лідери в останній чверті минулого століття зштовхнулися з проблемами фінансування наступного етапу науково-технічного прогресу.

В процесі боротьби за лідерство почалася серйозна загальносистемна криза. В 1971 р. СШІА оголосили дефолт по долару, відв'язавши його від золотого стандарту, а в 1973 році почалася нафтова (енергетична) криза. В СРСР проходили аналогічні процеси, які одержали назву «застою», причому вихід з положення обидва конкуренти повинні були шукати в рамках вирішення завдання підвищення ефективності капіталу, який би забезпечував наступний виток НТП. В СРСР це завдання так і не було вирішене, що й привело до відомих результатів і одноосібного лідерства Сполучених Штатів.

Вирішення проблеми було знайдено в кінці 1970-х рр. і полягало воно в парадоксальному висновку: не зменшувати грошові вливання за рахунок емісійних доларів, а, навпаки, збільшувати. Тільки спрямовувати не на підтримку капіталу, а на пряме стимулювання кінечного попиту. Іншими словами: якщо неможливо розширити ринки збуту, то потрібно збільшити ефективність споживання кожного учасника доступних ринків.

Реалізація цього плану дозволила б дати ресурс на новий виток НТП і вирішити ряд проблем: побороти інфляцію за рахунок підвищення вартості кредиту (до 20%), що принципово змінило ситуацію в країні і заодно зміцнило позиції долара на світовій арені. При цьому надлишкову ліквідність стали «утилізувати» за рахунок роздування «фінансових пузирів», тобто різкого збільшення долі фінансових активів, в загальному їх об'ємі. По цій причині доля прибутку корпорацій, одержаних за рахунок фінансового сектору, стала з 1980-х років різко зростати.

Саме з цієї причини відбулася суттєва трансформація світової системи капіталізму, переходу його до третьої стадії (після класичного періоду й імперіалізму) — стадії фінансового капіталізму (фінансової економіки). Але збільшення долі фінансових активів неминуче вимагало збільшення кредитного мультиплікатора. Іншими словами – постійного кредитування. І хоча відповідні «пузирі» лопалися (фондовий ринок 1987 р.), однак до певного моменту цей процес знаходився під контролем. Головне ж в тому, що необхідні завдання були вирішені. З раціональної точки зору з часом потрібно було відмовитись від гіпертрофованого зростання фінансового сектору. Але сама система одержання доходів від емісії великими банками була настільки їм симпатична, а роль в державній політиці настільки великою, що відмовитись не вистачило сил.

Наслідками фінансової економіки стало існування впродовж кількох десятиліть економіки (особливо американської) в умовах постійного завищеного попиту, який створив під себе відповідну систему запитуваних споживачем благ — як матеріальних, так і послуг. Тим самим відбувся «перекіс»: істотна частина економіки існує лише завдяки позаекономічному емісійному стимулюванню попиту. Згадаймо, що за останні передкризові роки у нас виникли десятки нових банків, котрі існували за рахунок кредитів, яких не брали хиба що діти та пенсіонери. Завдяки чому утворилася ланцюгова реакція по ствердженню віртуальної економіки, віртуальних грошей, віртуального життя. Але так ніколи не буває. Економіка з такими параметрами довго існувати не може, поскільки вона вимагає постійних додаткових ресурсів на «покриття» розриву. Ми бачили і бачимо, які величезні кошти постійно вливаються в американську і європейські фінансові системи. В Україні не такі розмахи, проте й вона не може без «фінансового покриття». Поскільки своїх грошей немає і не буде, то це „вливання" здійснюється за рахунок боргів і боргових зобов'язань. Цифри приводити немає потреби, вони в кожного на «слуху».

За останні десятиліття масштаб «фінансових пузирів» у фінансовій економіці досяг таких розмірів, що економіка вже не може їх витримати. Це знайшло прояв, наприклад в тому, що зокрема ринкова ставка кредиту припинила за останній період реагувати на зміну облікової ставки. Але найголовнішим стало те, що різко почала зростати інфляція, в тому числі і в споживчому секторі. І вона буде продовжуватися до тих пір, поки темпи емісії перевищують темпи росту економіки, тобто до того часу, поки не буде знівельована «надлишкова» частина економіки. При цьому зупинити емісію, котра і є причиною інфляції, також неможливо, поскільки це рівносильно миттєвій загибелі відповідної частини економіки. Але вона повинна бути живою, повинна функціонувати, оскільки потрібна всім. В такому випадку криза стає загрозою для всіх, і ніхто в ній не зацікавлений. Але чи дійсно ніхто?

3. Якщо криза вигідна, то чому і кому?

В ряді засобів масової інформації неодноразово з'являлися міркування і здогадки про те, що криза була запланована, оскільки потрібна реформа фінансового регулювання. Вказується, що колишній міністр фінансів США Полсон брав участь в її розробці, запропонувавши три відомства по реалізації реформи. Одне буде контролювати стабільність фінансового сектору в цілому, друге буде оцінювати надійність тих чи інших компаній, і третє — захищати права споживачів. Тобто все вже розраховано і передбачено. І не якоюсь абстрактною силою, а так званим світовим урядом. Він — це той рівень капіталу, де діють ті, хто оцінює — що добре і що погано, ті, хто виступає в ролі самих головних інтерпретаторів майбутнього, жерців-авгурів сучасної епохи. Вони володіють таємницями конкурентних переваг в глобальній економіці. Контроль над друкарським станком Федерального резервного фонду дозволяє дивитись на світ з висоти тієї самої фінансової піраміди, де виникають "фінансові пузирі".

Проте сьогодні для них, володарів фінансів, отже, володарів всього, турбота полягає в іншому — повернути людство до діяльності на їхню користь, а не на себе. Тобто змусити населення, розслаблене "свободою", „правами людини" і „демократією", цінувати роботу і робочі місця, реальні, а не віртуальні кошти. Можливість в умовах фінансової економіки не заробляти, а "робити" гроші, знецінила працю, її реальні результати. І саме тут криється головна загроза розвитку реальної економіки та її існуванню в цілому. Іншими словами, повернути "маси" на їхнє місце, в дійсний світ їхнього життя. Іншими словами: що дозволено Юпітеру, те не дозволено бику.

Проблема ця не нова. Вже в на початку ери капіталізму родоначальник класичної політичної економії в Англії В. Петті писав, що краще "спалити продукт праці однієї тисячі людей, ніж допустити, щоб вони нічого не робили, і в результаті цього втрачали свої вміння працювати". В силу чого вчений відстоював необхідність низької заробітної плати, що корисне не лише для отримання прибутку, підвищення конкурентноспроможності та нагромадження продукції. Але й для утримання робітника в "робочому режимі", оскільки чим більше він буде отримувати, тим менше буде працювати. З цих ще позицій виходить французький економіст XVIII А. Р. Тюрго, для якого робітник "має лише стільки, за скільки йому щастить продати свого працю".

Ця проблема знайшла подальший розвиток у класичній політекономії. Але якщо А. Сміт коливання заробітної плати підпорядковував стихії ринкового механізму, здатному утримувати природну заробітну плату на нормальному рівні, то Д. Рікардо рівень прибутку прив'язував до рівня заробітної плати. "Все, що збільшує заробітну плату, неминуче зменшує прибуток". На відміну від А. Сміта зростання заробітної плати Д. Рікардо вважав надзвичайно складною, загрозливою проблемою, економічною катастрофою. Його наслідує в своїй концепції народонаселення Т. Мальтус, для якого "залізним законом заробітної плати" є забезпечення робітників фізично необхідним мінімумом засобів існування. Тієї ж позицій дотримувався видатний мислитель ХІХ ст. Дж. С. Мілль, для якого робітники повинні утримуватися на мінімальному життєвому рівні.

Перелік імен можна продовжувати і далі, але ідея зрозуміла: для реальної економіки і одержання прибутку потрібні люди не заможні, не грошові, а такі, для яких заробіток є стимулом. А ще простіше — постійна залежність від роботодавця, хазяїна. Потрібна бідність, яка змусить людину погодитись на будь-яку роботу і тим самим приносити прибуток, сплачувати податки, бути законослухняним. Адже як інакше підтримувати соціальну ієрархію, без якої не може існувати держава, не зможуть реалізовувати себе еліти, не зможе процвітати бездіяльний (дозвільний) клас, який живе для насолоди і споживання?

В даному випадку розвиток капіталістичного суспільства пішов по шляху, задекларованому А. Смітом. Вчений відстоював необхідність підвищення заробітної плати як доходу для переважної більшості членів суспільства. "Жодне суспільство, — писав він, — не може процвітати і бути щасливим, якщо значна частина його членів бідна й нещасна". Проте згодом виявилася загрозлива тенденція: чим більше ставало забезпечених і багатих, тим менше залишалося працюючих. І всі "щасливі" потребували не мінімальної, а гідної зарплати, а з нею — престижного споживання. Власне, що й зробило гроші визначальним чинником суспільного прогресу. На цій стадії, як зазначав американський економіст Т. Веблен, стверджується „панування фінансів і фінансистів".

Прорив в цю сферу – фінансову, через кредитування надмірної кількості мас порушило гармонію споживання, що й спричинило застосування технології кризи, яка б повернула авторитет цінності виробничої діяльності. Адже виникла ситуація, коли у нас зарплата двірника (як приклад) вища за оплату вчителя чи лікаря, як і літр мінеральної води дорожчий за літр молока. Проголошене "суспільство знань" створило дефіцит малокваліфікованої робочої сили, а з ним — небачені міграційні процеси, які змінили національні, соціальні, політичні структури світу. Одночасно ствердилися тенденції до якісного споживання навіть у тих, хто в соціальному плані його не заробив. Всі ці та інші проблеми порушили звичні схеми управління світовими процесами.

Для фінансової економіки („світового уряду") потрібен такий порядок, який забезпечував би надходження постійного прибутку. І як тільки виникала подібна загроза, відразу з'являлися різні проекти по врятуванню ситуації. Реклама кризи як всесвітнього явища дозволила "підтягнути тили", "закрити діри", зменшити амбіції і „поставити на місце" тих, хто вийшов за межі дозволеного, взяв на себе витрати і споживання "не по чину". В будь-якому разі криза не торкнулася тих, хто володіє активами - властністю, фінансовими, енергією та іншими визначальними ресурсами. Коли повідомляють, що мільярдер такий-то став бідніший на 2-3-4 і т.д. мільярди, і в нього залишилося з 10 — 5 мільярдів, то лише з позицій пересічної свідомості можна поспівчувати або порадіти. Не розуміючи, що він і надалі залишився олігархом, адже мільярд — це мільйон мільйонів... Це інший світ, інше життя, інша система цінностей! І саме ці люди встановлюють той світовий порядок, який потрібен їм, а не масам. Для них завжди правий Н. Макіавеллі: "Мета виправдовує засоби".

4. Посткризові очікування

Сучасна фінансова криза є попередженням про те, що епоха постекономічного, або постіндустріального суспільства – це код фінансової цивілізації, в якій проголошується множинність і диверсифікація, розмаїття і конкуренція парадигм, співіснування суперечливих елементів, визнання і підтримка розмаїтості сучасних проектів соціального життя, соціальних взаємовідношень. Криза, як це не парадоксально, додає „свіжої крові", тобто породжує велику кількість творчої різноманітності у всіх сферах діяльності людини, яка в будь-якому випадку „замикається" на фінансах. Вона активізує інтелектуальну сферу, що сприяє привнесенню нових форм раціонального вирішення проблем.

Але що може чекати Україну в подальшому розвитку, який певний час буде проходити під знаком „фінансової кризи"? Скоріше всього, нічого особливого чи жахливого з нами не відбудеться. Ну хоча б тому, що країна, котра перейнята в першу чергу, всупереч логіці сучасного світового розвитку, вирішенням проблем не постіндустріального, а скоріше індустріального, навіть патріархального порядку. Адже як інакше назвати феодальну міжусобну війну за владу? Це говорить про те, що Україна не настільки глибоко інтегрована в систему світових фінансових процесів. У всякому випадку, індекс Доу-Джонса у нас мало кого торкається і хвилює. І попри „демократичну"", „цивілізаційну", „інноваційну" тощо риторику ми в ряді відношень залишаємося (і залишимося) поза можливостями того оновлення, яке відбувається в процесі розвитку кризових явищ.

Причин для цього достатньо, але хотілося б звернути увагу на специфіку ринкових відносин в нашій країні, обумовлених особливою роллю чиновника. Трансформації вітчизняного буття в сторону приватизації не лише не зробило його „риночником", але, як це не парадоксально, ще більше переконало в необхідності максимально тривалого збереження свого домінуючого положення між виробниками і споживачами. Це дозволяє і надалі безконтрольно, „по-соціалістичному" непродуктивно присвоювати суспільне багатство, яке постійно зменшується.

На противагу західному вітчизняний досвід показав, що приватна власність зовсім не породжує з необхідністю капіталізм і ринок там, де вона введена. В цьому смислі перекачування грошей з України в зарубіжні банки не є просто результат поганої роботи правоохоронних органів, недосконалості законодавства, недальновидної і „немудрої" економічної політики. Якраз політика ця дуже мудра. Вона повністю відповідає економічним і політичним інтересам бюрократичної верхівки і полягає у витонченому балансуванні між нагромадженням приватної – своєї – власності і гальмуванням суспільних (не моїх) ринкових реформ і розвитку внутрішнього ринку. Адже ринок як економічний механізм прямої взаємодії між виробником і споживачем позбавляє чиновника основного джерела його збагачення – позаекономічного, адміністративного розподілу благ. Зрозуміло, чому в такому випадку ніхто не відміняє „депутатську недоторканість", чому не зникає і не зникне корупція, не здійснюється реформа виборчої системи і все інше.

Множина цього іншого вселяє зневіру в те, що Україна з кризи вийде оновленою. Занадто тяжкий тягар зобов'язань і залежностей, породжених владою й закритим поділом приватної власності, не дає можливості увійти в поле трансформацій, які вимагають інноваційного мислення, здатного осягнути проблематичність сучасної соціоекономічної реальності, виявляти її специфіку і шукати шляхи виходу з кризових суперечностей. Сучасна економічна і політична реальність – це не барикади, не блокування парламентських трибун і критика президента чи прем'єра поза очі, в бульварних газетах чи на „Свободі слова". І кожна нова публічна сварка, „викриття", скандал – це далеко не інноваційне мислення чи креатив. Хоча сучасне, постіндустріальне суспільство – це суспільство знань, інтелекту, що означає думати, шукати, пропонувати, помилятися, знову шукати. Тобто мислити, а вже потім діяти!

Стан перманентного скандалу, який намагаються при цьому подати як „битву" за істину в „останній інстанції", вселяє сумнів в швидкому подоланні нами фінансової кризи. На фоні цього скандалу заяви деяких політиків першого президента про необхідність повернення до „моральних норм" видаються наївними і навіть несвоєчасними, хоча і вкрай потрібними. Адже зупинка на рубежі індустріалізму, тобто минулої епохи, продовжує на непевний термін політичне й економічне панування розподільної бюрократії. А чому б ні, якщо верхи хочуть, а низи можуть жити саме в такій ситуації? Звідси й сумнів у позитивних наслідках. Хоча сумнів, як говорив великий французький філософ Р.Декарт, є началом пізнання, проте ми знову опиняємося в полі надії й очікування. Але тих надій, про які Леся Українка писала: „Contra spem spero" (без надії сподіваюся).

Не варто забувати, що глобалізація світового економічного і політичного простору в умовах нерівномірності суспільного розвитку України утворює об'єктивні перепони для постіндустріальної трансформації. І якщо так, то ми можемо говорити не про оновлення, не подолання кризи, а переживання, перечікування „лихої години". А хто чекає, той втрачає, оскільки знову перебуваємо в парадигмі наздоганяючого розвитку. Вихід не в очікуванні, не в сподіваннях, а в оновленні – свідомості, мислення, діяльності, свого відношення до людини і Батьківщини, яку майже всі наші політики називають „ця країна".

І останнє. Враховуючи, що ми живемо в умовах фінансової цивілізації, і визначає сьогодні все в світі в кінцевому випадку монетарний інтерес, то фінансові центри зроблять все необхідне, аби соціальний світ і далі спирався на владу грошей. Отже, все буде робитися для зростання фінансової могутності одних і метушні по задоволенню споживчих потреб всіх інших. А для цього і потрібні періодичні потрясіння, які б повертали з ейфорії „легкого життя" на „тверду землю". Як говорив видатний німецький філософ Г.В.Ф. Гегель, „війна оздоровлює кров нації". В такому аспекті криза виступає таким видом сучасної війни, котрий є закономірним, або збалансованим кроком до нового рівня впорядкованості соціуму, нового світового порядку, сутність якого залишиться тією ж: гроші, прибуток, влада!

Василь Кремень, академік НАН і АПН України, Президент Академії педагогічних наук України,

президент Товариства "Знання" України,

Володимир Ільїн, доктор філософських наук,

професор Київського національного університету

ім. Тараса Шевченка