Відзначення статті В. Василашка «Якщо туристична фірма — з України...» («День», 9.10.09) П.Осадчуком в радіопередачі «Огонь в одежі слова», О.Поповичем у «Дні», іншими читачами, порадувало автора, але лист Алли І. з Києва вразив і спонукав до нової розмови. Слово — автору.
Спершу Алла втішила: «С удовольствием прочитала статью». Втім, тут же: «Рада, что украинского языка нигде нет, его и не должно быть, это все равно, что требовать чукчам, чтобы в Европе говорили на языке чукчей». А щоб знав, «кем на самом деле был С. Петлюра», шле нотатки О. Вертинського 1989 року видання про виправдання вбивці Петлюри Шварцбарда.
Та хто ж проти російської мови у світі? Той, хто в Луврі радо слухав гіда з Росії про «Джоконду»? Той, хто в Канаді в російському ресторані замовляв «Катюшу» (2002)? Той, у чиїй бібліотеці — десятки томів російської класики? Той, хто цінує газету «День» за відкриття і російськомовним, російською, репресованої історії країни? Кажу про себе. Я не проти російської. Шкодую лише, що в нас українську нерідко ігнорує туризм, ТБ, друковані ЗМІ...
Подумав я і таке. Якщо Україна вийшла з СРСР, а Росія з України — ні і не збирається (П. Кононенко), якщо в кіоску серед 400-т видань україномовних лише 30 («Слово Просвіти», ч. 20, 2009), якщо на 8,3 млн етнічних росіян у нас 2,7 тис. державних шкіл з російською мовою викладання і з російською та українською, а майже 3 млн. українців в РФ без державних україномовних шкіл, то як це може радувати українців? Але українці не мстять. 12% учнів моєї Хмельниччини вивчають російську, і нею співає гурт «Червона калина» с. Глибівка мого Новоушицького району, а єдине російськомовне з 59 сіл село Пилипи-Хребтіївські тут має російськомовну школу. У нас не так, як у Росії, де в 30-х рр. ХХ ст. українців позбавили їхніх шкіл. Чи знає це Алла?
Хто ж винен, що за національного відродження в освіті, в туризмі — національне переродження? Той, хто всіляко підсаджує на трон російську, яка там не терпить іншої. Як у Білорусі. Мало дотепу прем'єра: «Вивчіть українську — і буде вам двомовність!». Треба дії закону про мови! Може, це б об'єднало патріотів? Де управа на мерів, що роками у публічних виступах ігнорують державну мову? Чом у нас є мільйони гривень на меморіал катюзі Катерині ІІ, проте нема й мільйона на мережу курсів української для Товариства «Знання», яке підготувало створення 100 таких курсів в регіонах України?
Ще вчора в метро Києва пісні звучали українською, нині — лиш об'яви. Ще вчора збагачували бібліотеки на книги українською, нині ж випуск їхній різко зменшено у цільових програмах Держтелерадіо та Мінкультури і туризму. Зате поновлено спроби приватизувати комунальні газети — останній оплот україномовних ЗМІ. Чи не привласнення «інтербізнесом» радіохвиль FM уже вийняло з них українську душу? Чому? Нема дійових механізмів упливу на свавільних хазяїв ЗМІ, яким бракує масажерів національної честі!
І все ж я не збирався оприлюднювати листа до Алли. Мені написали — я відпишу. Стримав емоції, припустив у листі, що жінка гарячкує, запевнив її, що поважаю і її мову, відреагував на звинувачення щодо Симона Петлюри в антисемітизмі, навівши дані, що той, навпаки, карав антисемітів, мав в уряді навіть відомство у справах євреїв, а його вбивство по свіжих слідах злочину засудив тоді сам лідер світового єврейства Володимир Жаботинський...
Коли я писав листа, то подумав: а чом не зустрітися з Аллою? Я ж не уникав зустрічей з ображеними. Так, на скаргу газети «Моя Родина» виїхав у Харків, зумів переконати колег від Мінінформу, що ЗМІ не закрити хочемо, а вимагаємо двомовності газети згідно з умовами реєстрації. І от десять років газета благополучно існує під законною назвою «Моя Батьківщина. Моя Родина».
Телефоную: «Алла?» — «Так». — «Це — Василашко». —«Наче згадую вас». — «Ще б пак, — іронізую. — Думав послати вам листа, та вирішив прочитати». Читаю. Питаю, чому Алла прирівнює мову українців до мови чукчів і враз чую: «А я вам ніякого листа не писала». І додає: «Якби ви мене побачили, то повірили б: я сиджу вдома з поламаною рукою. Правою. Навіть ложку важко тримати... Ви мені вишліть копію фальшивки, може, по почерку взнаю. Що ж це за недруги у нас?». Уздрівши почерк, Алла «вирахувала» ту, що діє, як дама на концерті, яка, вчувши пісню січових стрільців, гукала: «Бандеровцы!».
Певне, Аллу зацікавить і таке. Дійшло до того, що вільна Україна ніби втілює в життя ідею флігель-ад'ютанта Олександра ІІ. Корфа, який радив царю не забороняти нашу мову, як Валуєв, а знищити її цивілізовано — «наводнить малороссийские губернии дешевыми русскими книгами». Тоді на поданні Корфа цар написав: «Дельно». Втім, режим економив гроші і поклався лиш на заборони. А нині? У метро, скверах нас обдаровують щодня російськомовними газетами. Це то спецвипуски «Комсомольской правды в Украине» чи «Газеты по-киевски», то «Газета нашого района», «Точка», то «Киевляне»... Мішки дармового чтива, російською. І це тоді, коли бракує навіть енциклопедій українською! А люди, на жаль, беруть дари. І в данайців. Бо закликів народних депутатів України П. Мовчана та Ю. Гнаткевича коштами підтримати розвиток державної мови ні уряд, ні олігархи, що тріщать від жиру, не чують. Гроші є на русифікацію. І в час кризи! Корф відпочиває...
Але як киянка «Алла» може радіти з дискримінації української мови?! Характерно, що в інтернеті до непристойностей ганьблять тих політиків, державців, які захищають українську як єдину державну мову. Дістається і за правду про Голодомор, і за європейський вибір, і за відновлення Батурина, і за укази про нашу мову, книгу, хоч їх і не сповна виконують. Як спинити цю розперезану українофобію? Певне, і її час судити так, як антисемітизм!
А як громадянам діяти? Віками винищували в нас еліту, перш за все політичну. Судили, перероджували, купляли. Борці гинули у верхніх, зріджених шарах суспільної атмосфери. Виживали ті, хто згинався. Славлячи незламність Івана Світличного, Юрій Померанцев (РФ) пише з гіркотою про чинуш України, які до народу звертаються недержавною мовою. А мали б підтримати мову-великомученицю, що вижила за такої канонади залпів-заборон з Росії, як жодна інша в світі! Гримуча суміш імперії і диктатури пролетаріату роз'єднала навіть націоналістів. Дмитро Павличко з болем закликає нас словами Тараса Шевченка: «Обнімітеся, брати мої». Але чи слід лиш на еліту покладатися?! Дехто, щоб списати свої гріхи на націю, шукає вад у нації, гідність якої відморожував Сибір, та не відморозив, честь якої стріляли в ЧК, та не відстріляли. Ми — не лише з поразок, а й із перемог. Світова Київська Русь була значно довговічнішою за СРСР. А перемоги Богдана Хмельницького? А героїзм у ВВВ, а славна УПА! А Прометеї духу — Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Олена Теліга, Василь Стус!
Як же утверджувати українську? Підтримувати в книзі, газеті, уснім слові! «Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може і сам викликати поваги до себе» (Олесь Гончар). Осудімо розпродаж приміщень державних книгарень, видавництв, тієї ж Української енциклопедії ім. М.Бажана! Робімо рейди на Хрещатик, де тьма порушень закону про рекламу, де витісняється державна мова! Не нехтуймо інтернет, де, на жаль, панують недруги нашої мови! Голосуймо за тих державців, політиків, які борються за її утвердження. Добре, якщо ті, кому це по кишені, дарують бібліотекам, пенсіонерам передплату на «День», «Українське слово», «Слово «Просвіти», «Україну молоду», «Освіту» «Главред», літературні газети тощо.
Досвід роботи НСПУ, «Просвіти», Товариства «Знання» України засвідчує, що учні шкіл, студенти, військовослужбовці, пенсіонери, інші громадяни з радістю зустрічаються з діячами культури. І досі повні зали, де в гостях письменники Юрій Мушкетик, Дмитро Павличко, Борис Олійник, Іван Драч, Петро Осадчук, Михайло Слабошпицький, Віктор Баранов, академіки Василь Кремінь, Костянтин Ситник, Сергій Комісаренко, Ярослав Яцків, відомі журналісти Ігор Лубченко, Лариса Івшина, Любов Голота, Неля Даниленко... З досвіду знаю, яка значна робота Національної радіокомпанії, радіоканалу «Культура», щоб Україна була українською. І все ж спілкування віч-на-віч рідною мовою незамінне. Я бачив це, виступаючи в сотнях шкіл, у тому числі — в рідному Куражині на Хмельниччині. Тоді «Алли» мовчать...
Василь Василашко
письменник, учений секретар правління Товариства «Знання» України
газета "День" №24, п'ятниця, 12 лютого 2010
