ОСОБИСТІСТЬ В ОСВІТНЬОМУ ПРОСТОРІ СУЧАСНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
Серед багатьох визначень сучасної цивілізації – пост-індустріальна, глобальна, технотронна, інформаційна, пост-економічна, фінансова тощо – найважливішим для нас є її інтелектуальний вимір, адже ми живемо в період становлення суспільства знань, причому не просто знань, які фіксують ті чи інші грані дійсності, а знань, завдяки яким відбувається становлення нових цивілізаційних вимірів – динамічно стрімких, сповнених несподіваних поворотів, викликів, що вимагає енергії інтелекту, інноваційного мислення і, зрештою, інноваційної людини.
Одночасно відбувається становлення планетарного комунікативного простору, який суттєво впливає на всі твірні життя суспільства, окремого індивіда, на складові культури, науки, освіти. Все це кардинально змінює існуючі уявлення про логіку освітнього процесу, ставить завдання виділити його пріоритетні складові як переважаючий чинник сучасної цивілізації, а насамперед потребує аналізу й визначення буття людини в умовах сучасної дійсності, глобального суспільства, яке пронизується смисловою домінантою освіти, знання, мислення, інтелекту.
Людина завжди була головним чинником прогресу, від неї залежав, а тепер ще більше залежить цивілізаційний поступ, тож постає проблема з'ясування особливостей її буття в контексті сучасних суспільних трансформацій у політиці, праві, релігії тощо. У чому ж полягають ці особливості?
Існує достатня кількість характеристик і визначень сучасного суспільства, але всі вони спільні в одному: втрата духовних орієнтирів у результаті економізації й прагматизації призвела до утворення суспільства споживання, або масового суспільства. Для нього характерним є, в першу чергу, панування масової культури, тобто, по суті, витіснення традиційної культури на периферію життя і переважання технологічних, матеріальних досягнень цивілізації. Усе це посилюється тим, що новітні тенденції суспільного розвитку загрожують стиранням межі між дозволеним і недозволеним, моральним і аморальним, допустимим і неприйнятним, нормальним і ненормальним, сакральним і мирським. Людина маси втрачає свій внутрішній зв'язок з глибинними основами буття, безмірно розширюється вакуум її бездуховності, вона стає більш схильною до самообману, ніж до бажання знати правду про сутність, зміст і можливості свого буття.
З новою силою актуалізується проблема людини, оскільки в масовій культурі й суспільстві споживання вона (людина) неповна, часткова, нездійснена. Вона не виконує свого головного завдання – йти шляхом самоперетворення, самореалізації, продуктивної діяльності. Вона не олюднює, не одухотворює світу навколо себе; вона застигла, нерухома, і її навряд чи можна називати особистістю. Такій масовій людині важко відповідати на нові виклики соціуму, яких сьогодні стає все більше й більше. Масова людина – це людина звичайна, пересічна, підвладна маніпуляціям свідомістю, що стали нормою, а не винятком.
Можна сказати: «Ну то й що? Так живе увесь світ. І чи можна це вважати небезпекою?» Проте відсутність культурної, особистісної стабільності породжує спустошену душу. Так утворюються умови для наповнення цих душ або, точніше, людей, негативною інформацією, якої, попри численні гуманістичні декларації, не зменшується. Урбанізація, постмодернізація, супутні їм технологічна, інформаційна, сексуальна, антропологічна та інші революції мали своїм наслідком підрив, зруйнування загалом стійкого світу традиційних зв'язків, релігійних і політичних принципів, загальновизнаних духовних цінностей, змішання й стирання кордонів між соціальними групами. Усе більше проявляється тенденція до розмивання поліфонії, самобутності культур, багатства їхніх проявів, до ствердження єдиних стереотипів, шаблонів, стандартів, однорідності. Це реальний факт сучасного життя, який має планетарний характер. Для нашого суспільства він небезпечний тим, що воно не пройшло відповідної еволюційної стадії, тому, на відміну від західного, не готове до його сприйняття.
Подібне становище в історії було й раніше. Та як тільки виникала аналогічна духовна, антропологічна, культурна криза, проти неї формувалася нова духовна сила, яка утворювала новий соціокультурний простір і заповнювала його новою системою цінностей. Найяскравіші приклади – християнство, яке своєю духовною енергією заповнило споживацьку бездуховність Римської імперії; наука Нового часу і пошук нею об'єктивної істини, знання про природу, в результаті чого, починаючи з XVII ст., вона стає визначальним чинником цивілізаційного життя. Не вдаючись у перелік та аналіз інших прикладів, зазначимо, що нині на місце масової людини, породженої сцієнтизмом і економізмом, приходить творча особистість. Не просто людина, а саме особистість – активний суб'кт соціально-історичного процесу.
Продуктивна діяльність особистості сучасного суспільства знань може розгортатися у відповідному освітньому просторі. Освітній простір — це категорія філософії освіти, яка відображає особливості структуротворення інтелектуального життя. Він характеризує суспільство з боку синтезу нового культурного, духовного, наукового буття, або ноосфери, що приводить до нової соціальної, економічної, політичної конфігурації суспільства.
Основним критерієм виділення освітнього простору є широкий спектр освітньо-педагогічної діяльності – теоретичної, наукової, практичної – в навчальних закладах, наукових структурах (серед них і в структурах Національної академії педагогічних наук), в адміністративному управлінні освітянською діяльністю в закладах України, що входять у систему планетарних інтелектуально-пізнавальних відносин. Специфіка й творчість освітнього простору виявляє себе у взаємодії з утвореними сферами – політичною, економічною, екологічною, релігійною, інформаційною, культурною, етнічною тощо. Освітній простір нерозривно пов'язаний з іншими соціально-просторовими феноменами, утворюючи єдиний ноосферний континуум. Через освітній простір реалізуються найактуальніші проблеми й запити сучасної цивілізації, серед яких одне з перших місць належить проблемі розвитку особистості.
Які основні пріоритети даної проблеми?
У першу чергу, на наш погляд, потрібно йти не від абстрактної людини, а від особистості. Саме вона є об'єктом уваги філософії освіти в усіх її вимірах та іпостасях. А щоб бути особистістю, треба ввійти в смисли й цінності нашого нового часу. Проблема особистості в сучасному освітньому просторі – це проблема нових смислів, які закономірно входять у наше життя. Якщо їм заважати або стримувати, то вони все одно ввійдуть силою. До них належать нова утилітарна мораль, свідомість епохи Постмодерну, секуляризація інтелекту, втрата одухотвореності, міфологізація знання, зміна історичних акцентів, переорієнтація з об'єктивного на суб'єктивне. Щодо останнього, то це означає: соціокультурна визначеність усе більше віддаляється від існуючих об'єктивних смислів, набуваючи суб'єктних орієнтацій.
Урахування цих особливостей, тобто нового смислового наповнення сучасної епохи, має переорієнтувати освітню діяльність на творення людини як особистості. Головна роль тут, безсумнівно, належить освіті, адже кожен не народжується особистістю, а стає нею, оскільки здатен до постійної самозміни. Особистісні якості індивід не одержує звідкись гарантовано, а сам виробляє їх із часом, віддаляючись від природного стану. І виробляє на основі освіти, знання. Ігнорування ж освітніх практик позбавляє його звання людини, а тим більше особистісності, робить його «розмовляючою істотою». Розмовляти – ще не означає бути людиною. Ці слова булгаківського професора Преображенського доцільно згадувати щоразу, коли ми говоримо про людську особистість. Освічуємо, просвітлюємо – звідси й філософський зміст поняття освіти як накопичення досягнень у справі уособлення людини. Чим більше знань, освіченості, отже, і світла, світлого в людині, тим більше в ній людського, невід'ємного від особистісного «Я».
Звідси постає проблема людиноцентризму, пріоритету сучасної філософії освіти, центру гуманістичних, освітніх і культурних практик, який акцентує увагу на особистісних цінностях, способах і можливостях їх реалізації. Людино-центризм – це актуалізація гуманістичних тенденцій, відхід від раціоналістичних, прагматичних імперативів сучасної епохи, яка потребує людини знаючої, творчої, ініціативної і разом з тим інноваційно мислячої. Він орієнтує на розуміння того, що в умовах існуючих деструкцій людини, безпрецедентних страшних злочинів, які здоровий глузд просто не сприймає, людство здатне вижити, лише відтворивши й поставивши в центр свого існування систему абсолютних цінностей. Як зазначав відомий учений, письменник, гуманіст Д.С. Ліхачов, XXI ст. має стати «століттям людини», тобто пріоритет матеріальної сторони цивілізації має перейти до її духовної складової.
З цим важко не погодитися, але потрібно уточнити дану думку. Людина – це єдність тіла й духу, загадкове породження природи, що володіє певною космічною силою, таємничо звеличуючись над матерією. А що може пояснити саме таке визначення людини? Особливе знання, яким завжди володіла освіта, оскільки за своїм визначенням вона охоплює все. В межах освітнього простору, в контексті філософії людиноцентризму потрібно обґрунтувати нове адекватне знання про людину. Це має бути таке знання, в якому буде всебічно обґрунтовано безумовну перевагу духовно-моральної сторони, на основі якої й формується особистість. Без такого знання не буде культурно-інтелектуального зростання, здатного в перспективі привести до перетворення людства. І все це неможливо поза філософією освіти, контекстом людиноцентризму – основних домінант освітнього простору з формування й творення сучасної особистості.
Звідси випливає наступне запитання: а чи здатна природа людини до змін і наскільки на ці зміни впливає освіта?
Потрібно виходити з того, що тепер виникла й утвердилася нова основа для реального (а не декларативного, формального) інтегрального підходу до пізнання й самопізнання людини, до взаємодії на новому фундаменті двох напрямів науки – природничого й гуманітарного. Сучасна наука виводить на принципово інший рівень наші знання про людину – і не лише про її біологію, але й про її психіку, соціальні й культурні характеристики людського існування у світі. Маємо серйозно задуматися над питанням природи людини, системно переосмислити його в контексті нових наукових знань. А це, у свою чергу, вимагає внесення корекцій в освітній простір, доповнення його новими знаннями про людину.
У чому ж полягають особливості цих знань? Зокрема, сучасні досягнення в галузі нанотехнологій показують, що одним з найважливіших наукових пріоритетів є створення біоорганіки – об'єднання фізики і біології, тобто науки про живу природу. На основі цього наука підійшла до важливого рубежа ‑ моделювання принципів побудови живої матерії, заснованої на самоорганізації. Скоро неминуче почнеться відтворення систем живої природи – створення біонічних, гібридних приладів і систем, аналогів людських органів чуття, аж до ока, вуха, носа, шкіри і зрештою – найдосконалішого комп'ютера, яким є людський мозок. Гібрид живої й неживої матерії на основі поєднання новітніх технологій – ось головний переворот, який дадуть людству нанотехнології. Звичайно, їх упровадження в життя суттєво змінює світогляд, і дехто починає сприймати людську істоту як полігон для реалізації всяких конструкторських проектів і задумів. Тим самим ми підійшли до питання про ціннісний зміст, ціннісне наповнення природної сутності людини. Іншими словами, коли йдеться не просто про пізнання людини, а й про всякі впливи на неї, то потрібно замислитися про наслідки цих впливів, а також про їхню мету й призначення.
Бурхливий процес біологічних наук значною мірою зумовлено зрушеннями соціально-культурного порядку, адже дослідження на ниві генетики людини стали безсумнівним пріоритетом не лише для сучасної науки, а й для суспільства. Разом з тим більш висока довіра до біологічних трактувань природи людини на противагу трактуванням соціологічним і навпаки – це в підсумку вибір, який робить людина або суспільство, але на певному рівні розвитку свободи мислення. В епоху переважання єдиного світогляду, єдиної ідеології цей вибір був неможливий. Можливість вибору сучасної людини зумовлена розширенням освітнього простору, залученням нових знань, які формують нову людину.
Утім не слід кидатися в крайнощі. Посилатися лише на досягнення біології й генетики – це свого роду утопічний проект, яких наше суспільство і людство загалом пережили достатньо. Справді, сучасні досягнення біології й генетики живлять наше мислення, тішать можливостями збереження здоров'я, перспективами довголіття і навіть безсмертя, проте для освітнього простору й надалі важливо усвідомлювати, що не лише біолого-генетична програма, яка, безумовно, тепер домінує, але й соціально-культурна, зазнавши науково-пізнавальних трансформацій, здобуває нові можливості для свого розвитку й практичного впровадження. Отже, перед філософією освіти й педагогікою постають такі завдання, які вимагають інноваційного підходу і творчої, інноваційної культури мислення.
Визнаючи проблему особистості пріоритетною, ми маємо виходити з потреби вдосконалення самого освітнього простору. Це означає, що завдяки нашим швидко зростаючим можливостям маніпулювати людським організмом і психікою разом з технологічною спрямованістю сприйняття й користування цими станами ми можемо переходити від природних до інтенційних способів соціального конструювання.
Природний спосіб – це соціальне «конструювання реальності», яке можна схарактеризувати як дескриптивне, тобто соціальний світ описується таким, яким він с сам по собі. Ці явища просто відбуваються з нами або навколо нас безвідносно до наших бажань, планів тощо. Вони не йдуть так далеко, щоб їхні значення можна було довільно формувати й переоформлювати. Інтенційний спосіб – це складний синтез технологічних можливостей спрямованого втручання й разом з тим утілення в довільних і свідомо проектованих соціальних діях намірів, вірувань, норм тощо. Отже, в цьому разі ми одержуємо щось на кшталт «конструктивного конструктивізму». Безумовно, соціальні, освітні, культурні, тобто людські, дії такого роду є цілком звичними; головним же є те, що інтенційне соціальне конструювання спрямоване на досягнення незвичної мети.
Наступний момент – виникнення нового світу, нової цивілізації, в якій живе й житиме людина. «Постіндустріальна цивілізація», «інформаційна епоха», «глобалізація», «постмодерн» тощо – це не просто означення, а головні характеристики сучасного, по суті, нового, життя. Зростає потужність техніки, все щільніше нас оточує віртуальний світ, все просторішими стають екрани комп'ютерів і телевізорів, все більше множаться зони комунікації тощо. Все це – нові складові буття, що змушують коригувати освітній простір, навчальні програми, формування нової людини.
Сучасні технології намагаються створити штучне життя й штучний розум, який переважає людський. На думку вчених, ми стоїмо на порозі нової загадкової форми самої техніки, яка утворює техносферу, що пронизує собою все природно-біологічне. Медичними протезами, інформаційними приладами, комп'ютерними вірусами, засобами масової інформації це нове життя проникає в найменші пори нашого буття. Техніка виявляється життєвішою від багатьох організмів, які витісняються з нашої планети. І сама людина інтегрується в техносферу, поступово насичуючи організм все об'ємнішими елементами техно-інформаційного середовища, які «одягаються» і «знімаються» (як одяг), тобто замінюються.
В освітній же простір активно вторгається транскультура. Це нова сфера культурного розвитку за межами існуючих національних, расових і новітніх професійних культур. Це світ поза існуванням, поза місцем перебування, це свобода кожної людини жити на межі або за межами своєї вродженої культури, - білої чи чорної, чоловічої чи жіночої.
Хоча культура в міру свого становлення відокремлюється від природи, вона зберігає в собі багато природного, етнічного, психофізичного, соціально-класового. Первинна, рідна, вроджена культура – це застиглість на тілі природи, система психофізичного примусу, символічного насилля, визначених ролей та ідентичностей – «національний характер», «чоловічий», «жіночий» стиль тощо. І в цих застиглих ідентичностях «вибухає» транскультура.
Це саме можна сказати і про введення інноваційних практик і технологій в освіту, що утворює трансосвіту. Освіта звільняє людину від диктату невігластва, детермінацій антикультури. Людиноцентризм у трансосвіті, або в новій сфері освітнього розвитку, – це продуктивний порядок звільнення, на цей раз від догматичних постулатів, залежності від методологізму, усталеного традиціоналізму просвітницької педагогіки.
Так само, як традиційну, сучасну культуру, в рамках якої відбувається наша вихідна ідентифікація, ми все більше сприймаємо як минуле, «вчорашнє» людства, як якусь другу природу, звільнення від якої відкривається простором транскультури, так само сучасний освітній простір наповнюємо новими смислами через орієнтацію на людину. При цьому трансосвітній простір не відміняє набутого освітнього досвіду, сукупності знань та педагогічних символів, виплеканих у національній традиції.
Перебування в культурі веде не до зникнення нашого фізичного тіла, а до зникнення його рабства. Так само вихід у трансосвітній простір не усуває значення первинного педагогічного досвіду, а, навпаки, посилює відчуття його специфіки, тому що будь-який елемент індивід тепер не успадковує як традицію, а вільно вибирає, як художник вибирає фарби, щоб по-новому їх поєднати в картині. Трансосвітній простір користується палітрою всіх передових освітніх практик, які в підсумку приводять до нової якості знання і, нарешті, до нової, інноваційної, людини. Людина в новому трансосвітньому просторі сама вибирає, які знання їй потрібні. Головне – не застигати, не зупинятися в існуючих знаннях, а спрямовувати енергію особистості на підрив усіх символічних залежностей, які стали її «другою природою».
Енергійна сила нової реальності – техносфера, інформація, комп'ютеризація, транскультура, глобалізація, постмодернізм тощо, немов вибухова хвиля, проходить через розвиток сучасної цивілізації. Це – зсув тектонічних плит культурного, наукового й освітнього фундаментів, що посилює тенденції до дестабілізації, самопідриву звичного культурно-освітнього життя, яке після вибуху (як галактика) всіма своїми розірваними частинами розлітається в раніше закриті простори інших освітніх практик, тому нам усім, враховуючи дану ситуацію – інноваційний характер сучасного освітнього простору, який, у свою чергу, потребує інноваційної людини, – потрібно змінюватися, набувати відповідної кваліфікації. Це означає не тільки йти в руслі звичних знань, які ми не повинні ігнорувати, але й готувати себе й колег-освітян до діяльності в постійно оновлюваному освітньому просторі. Лише інноваційне суспільство, яке вміє спрямовано виходити зі своєї культурної, освітньої зашореності, має шанс самостійно, зі знанням справи пережити вибухові виклики, які супроводжують трансформації цивілізації.
