Україна відзначає 200-ліття Пантелеймона Куліша. Таким постає достойник української справи перед сучасниками на території історико-меморіального музею-заповідника «Ганнина Пустинь» — маєтку Білозерських-Кулішів на хуторі Мотронівка на Чернігівщині.
Історія будь-якої країни — це імена і події. Одним із найбільш знакових достойників, що репрезентують історію України, є Пантелеймон Куліш, 200-ліття якого вшановуємо 7 серпня, ключова постать українського національного відродження у ХІХ—ХХ століттях.
Український європеєць ХІХ століття.
Уродженець сотенного козацького Вороніжа Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер це селище міського типу у Шосткинському районі Сумщини) був подвижником, енциклопедистом, особистістю масштабу епохи діячів італійської епохи Відродження. Життя його було шекспірівського розмаху. Письменник, поет, драматург, історик, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, публіцист, редактор, видавець. Він — автор абетки української мови («кулішівки»), що лягла в основу сучасного українського правопису, першого україномовного історичного роману «Чорна рада», автор першого перекладу «Біблії» українською мовою і тринадцяти п’єс Шекспіра.
Одним з основних мотивів творчості Пантелеймона Куліша в 80—90-х роках XIX століття стало попередження про те, що найбільшу загрозу для розвитку культури й цивілізації становить сваволя темної озброєної юрби. Це попередження актуальне й у наш час. Тому у день ювілею ми згадуємо його як людину, яка несла світло культури і просвітництва в народні маси, яка утверджувала Україну в загальному колі країн світу.
За причетність до Кирило-Мефодіївського братства Пантелеймона Куліша ув’язнили і відправили у трирічне заслання. Це чи не найпоширеніша інформація про достойника у радянські часи. Чому?
Засвоєння творчої спадщини Куліша йшло з великими труднощами. Процес становлення українського культурного поля та політичного життя був важким і складним: Російська імперія хотіла бачити смиренну Малоросію. Постать Куліша — яскрава, драматична, сповнена протиріч, як і той історичний час, в якому йому випало жити й працювати. Інтеграція його в канон національної пам’яті відбувалася довго і з великими перебоями, що було віддзеркаленням конфліктів і протиріч у самому новітньому українстві.
Знаменно, що під час загальнокультурного підйому в Україні 1920-х саме творчість і постать Куліша привертала чи не найбільшу увагу чільних представників того, потім розстріляного, відродження України. Інтуїтивно і програмово вони відчували, що саме Куліш був центральною проблемою у становленні української ідентичності для Російської імперії, у національному русі ХІХ століття.
Микола Хвильовий зазначав: «Що ж до науки, до політики й культури в широкому розумінні слова, то тут більшого за Куліша я не бачу. Здається, тільки він один маячить світлою плямою з темного минулого. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилась до типу західного інтелігента».
Загрожував існуванню Російської імперії
У радянській Україні ім’я Пантелеймона Куліша було проскрибоване. У 1930—80-х його було затавровано як буржуазного націоналіста, а творчість вилучено з наукового процесу. Видання творів й осмислення його творчості дослідниками українського зарубіжжя свідчить, що там шукали відповіді на багато питань, які були заборонені в радянській Україні. Прослідкувати це можна на виставці «Пантелеймон Куліш — ключова постать у становленні модерної української культури» у Києві, яка до 1 вересня триватиме у залі зарубіжної україніки Національної бібліотеки України імені Володимира Вернадського (у корпусі, що на вулиці Володимирській).
Одне з питань, поставлених Пантелеймоном Кулішем, — як нам вийти зі стану колоніалізму. Так, професор Юрій Бойко-Блохін у представленій на виставці праці «Великий клясик української літератури П. О. Куліш» (Мюнхен; Чернівці, 1997, с. 7—8) відзначає, що саме Куліш викликав суцільну настороженість у російських демократично-ліберальних колах, оскільки його образ як людини, лідера Кирило-Мефодіївського братства, у своїй основі заперечував існування Російської імперії.
Пантелеймон Куліш нагадував росіянам, що вони в культурній ділянці для розбудови імперії користувалися вже два століття українськими духовними силами, і це свідчило, на його думку, що коли росіянам в державі має належати політично-адміністративне керівництво, то легальний примат у культурному житті держави треба перекласти на українські кадри, для українців має бути забезпечене духовне життя. З цих думок Куліш творив підґрунтя лібералізму, його етичний бік тоді, коли в Росії лібералізм набирав характеру досить поверхової моди. Зі своєю етичною програмою українець ішов у російські інтелігентські кола, шукав приязні, розуміння, але не знаходив їх — і став лицарем сумного образу — новітнім Дон Кіхотом.
Дмитро Чижевський підкреслював, що «внутрішню цілість і цілісність Куліша становила ідея України» (Нариси з історїї філософії на Україні, Київ, 1992, с. 156). Ця ідея, попри всі суперечності сприйняття й відтворення світу письменником, надає внутрішньої єдності творчості Куліша. Головним його атрибутом ідеї України є «серце», «історія», «культура», «народна мова», «єдність з природою», «жіночність». Куліш усе своє життя шукав шлях до очищення України (України-серця, України-історії, України-мови, України-природи, України-жінки) від усього, що є для неї зовнішнім, чужим, ворожим.
Виставкові раритети
Книжки, представлені на виставці, надають інформацію про творчі пошуки письменника. Експонується, наприклад, одне з ранніх видань творів, шість томів, виданих у 1908—1910 роках у Львові товариством «Просвіта». Раніше, 1904-го у Львові в серії «Літературно-наукова бібліотека» вийшла книжка «Українські оповідання» Пантелеймона Куліша, яку підготував Володимир Гнатюк.
Серед раритетних видань Пантелеймона Куліша — «Оповідання: Очаківська біда. Циган. Мартин Гак. Орися» (Джерсі-Ситі; Нью-Йорк, 1917) і «Орися: оповідання» (Фельдкірх; Форарльберг: Вид-во «Заграва», 1947). Дуже цінне видання — монографія Дмитра Дорошенка про Пантелеймона Куліша (друге вид.: Ляйпціг, 1923).
Із рідкісних публікацій — видані у 1922—1923 роках у Берліні «Твори» Пантелеймона Куліша, підготовлені з супровідними поясненнями Богдана Лепкого. Тоді ж, у 1922-му, в Берліні Богдан Лепкий видав антологію української поезії «Струни», куди увійшли й Кулішеві вірші. Вони, як і інші твори письменника, дають інформацію до питання, як образотворець здійснював європеїзацію художніх форм нової української літератури (жанрових, ритмомелодичних, строфічних). Твори письменника репрезентують Куліша як генія-деміурга, творця якісно нових форм, як-от Гійом Аполінер, Володимир Маяковський, Павло Тичина чи Йосип Бродський — що є явищем вкрай рідкісним навіть у світовій літературі, вважає дослідник Євген Нахлік.
Промова Пантелеймона Куліша на похованні Тараса Шевченка у Петербурзі «Немає з нас ні одного достойного» представлена у збірнику-альманаху «Наш Шевченко» у сторіччя смерти Поета: 1861—1961» (Джерсі-Сіті; Нью-Йорк: Вид-во «Свобода», 1961).
Надзвичайно важлива віха в популяризації імені Куліша й історії України в західному світі — «Вибрані листи Пантелеймона Куліша українською мовою писані», які зредагував Юрій Луцький, а вступну статтю написав Юрій Шевельов (Нью-Йорк; Торонто: УВАН, 1984).
Важливою частиною творчої спадщини Куліша є його переклад українською мовою «Святого Письма». 1903 року Британське та закордонне біблійне товариство видало першу повну українську Біблію («Святе Письмо Старого і Нового Завіту») у перекладі Пантелеймона Куліша, Івана Нечуя-Левицького та Івана Пулюя. На київській виставці експонується його перевидання, здійснене в Берліні у 1908 році.
Англомовні публікації про Куліша, що поширюють інформацію про нього в англомовному світі, представлені працями провідних вчених-кулішезнавців українського зарубіжжя Юрія Луцького і Романи Багрій-Пікулик. На виставці експонується єдина англомовна науково-популярна біографія Куліша — Luckyj George. «Panteleimon Kulish. A sketch of his life and times». (New York, 1983). Юрій Луцький також є автором серії статей про творчість Пантелеймона Куліша й перекладачем роману «Чорна рада» англійською мовою.
Презентацією на виставці книжки вибраних творів Василя Мови-Лиманського, в якій вперше надрукована його інтермедія до Кулішевої драми «Байда, князь Вишневецький» — «Куліш, Байда і козаки», науковці віддають шану упоряднику збірника, покійному нині Віктору Чумаченку, голові «Товариства української культури Кубані», його подвижницькій діяльності на ниві утвердження українознавства на зарубіжній території. Нагадаємо, після революції гідності в Україні (2014) це Товариство було розгромлене.
Спадок на 35 томів
Нова епоха в дослідженні й публікації спадщини Пантелеймона Куліша почалася з 2005 року, коли з ініціативи професора Гарвардського університету Григорія Грабовича та кількох колег-однодумців (Віктора Дудка, Олеся Федорука, Василя Івашківа, Володимира Яцюка, Степана Захаркіна) розпочалася робота над науковим проектом «Повне зібрання творів П. Куліша» у 35 томах. Проєкт почав реалізуватися під егідою Українського наукового інституту Гарвардського університету та Інституту критики, і невдовзі до нього приєднався Інститут літератури імені Тараса Шевченка Академії наук України, а також Наукове товариство імені Шевченка в Америці та Українська вільна академія наук у США. Друкуються томи у видавництві «Критика».
До 2019 року підготовлено 3 томи у 4-х книгах. Головним редактором цього проекту є Григорій Грабович, а відповідальним секретарем — Олесь Федорук, який напрацював два томи Кулішевих листів. Попереду в українських науковців ще довгий шлях осягнення і введення до наукового обігу праць Пантелеймона Куліша, оскільки значна частина його творчої спадщини ще не опублікована й зберігається в архівах.
Кулішезнавство в сьогоденні оформилося в наукову дисципліну, галузь гуманітаристики. Практично всі напрямки сучасного кулішезнавства представлено у збірнику «П. Куліш: Матеріали і дослідження» (Львів—Нью-Йорк, 2000). Відділ зарубіжної україніки, презентуючи частину книжкової спадщини Пантелеймона Куліша і літератури про нього, яку видавали й опрацьовували в еміграції, вводить до обігу важливий новітній інтелектуальний ресурс для переосмислення внеску цього достойника в розбудову модерної України й утвердження української ідентичності.
СЛОВО — ЗБРОЯ
Українські правопис і мова як руйнівники імперій
Пантелеймон Куліш — творець фонетичного правопису, який ліг в основу сучасного українського. В історії українського письменства були різні системи правопису. В XIX столітті, коли Україна входила до складу Російської імперії, була запроваджена так звана «ярижка», або «максимовичівка», максимально наближені до російської графічної системи, пропонувався також фонетичний правопис латинськими літерами замість кирилиці.
Указ російського уряду 1876 року (Емський) забороняв українську мову, окрему українську абетку. До друку допускалися тільки тексти, написані «без отступления от общерусской орфографии». Фундамент російської культури був українським, і імперці дуже боялися домінування української енергетики в імперській культурі, тому все українське офіційно заборонялося.
Саме Пантелеймон Куліш створив український правопис, який дав оптимальне співвідношення між вимовою та її письмовою фіксацією. Тобто в основі її була жива українська мова, яка збереглася в народних піснях, у фольклорі, у побутовому вживанні. В перспективі цей правопис мав сприяти об’єднанню української нації тоді ще розділеної кордонами Російської і Австро-Угорської імперій.
ДУХ І ДУХОВНІСТЬ
Заповіді — рідною мовою
Пантелеймон Куліш переклав рідною мовою Святе Письмо. До останнього року життя він працював над цим перекладом. Так і помер з пером у руці.
Біблія українською мовою була видана 1903 року, в переддень революційних подій в Російській імперії, коли підросійська Україна ніби фенікс із попелу, відродилася після багатьох століть національного пригнічення. І Кулішів переклад Святого Письма зіграв у цьому національному відродженні значну роль. Цей переклад збудив загальне зацікавлення не тільки заповідями Бога всьому людству, а й до своєї рідної мови, був для усього народу класичним взірцем літературної мови.
Оксана СУПРОНЮК,
кандидат філологічних наук
