Ігор Харченко. Панове, вітаю вас у Центрі розвитку суспільства – громадській організації, аналітичному центрі. Я – Ігор Харченко, директор цієї організації. Ми з приємністю починаємо цикл семінарів під загальною назвою «Український цивілізаційний проект».
Чому ми вирішили провести ці семінари? Бо, якщо ми хочемо змінити щось у суспільстві, то повинні зрозуміти предмет, який треба змінювати та розглянути засоби, якими цей предмет можна змінити. Сподіваюся, наша справа не закінчиться лише розмовами і дискусіями, а матиме практичну реалізацію в суспільстві.
Цей цикл семінарів є пріоритетним суспільно-ідеологічним проектом Центру розвитку суспільства. Його координує Володимир Лівінський, який і вестиме всі ці семінари. Думаю, що в процесі зустрічей ми познайомимося ближче. Якщо це приміщення стане затісне для нас, ми знайдемо більше.
Формат нашої роботи: 45 хвилин – на лекцію (з п'ятнадцятихвилинною перервою, під час якої можемо подумати над запитаннями, що ми їх поставимо лектору в наступній частині). Для відповіді на ці запитання ми відведемо щонайменше 30 хвилин. Якщо запитань та відповідей буде багато, ми можемо збільшити наш час на півгодини. Загалом наші семінари мають вкладатися в дві години.
Чи є сенс представляти лектора? Усі присутні знають Сергія Дацюка. Надаємо йому слово.
ДОПОВІДЬ
Сергій Дацюк. Добрий вечір, панове!
З огляду на сьогоднішню мою лекцію, представлюсь як філософ – представник фундаментальної філософії, якої практично немає в Україні. Філософія у нас завжди була прикладна і тематична. Тому я зараз постану в ролі антрополога, але антропології специфічної, – цивілізаційної антропології.
Тема лекції – «Засади цивілізації». Але не такі, як їх розуміють, скажімо, в Кривому Розі, де засади мають досить специфічний контекст. Йтиметься про такі собі цивілізаційні засновки, тобто – «основания» російською.
Беручись за цю тему, я ставив собі ті питання, які ставила собі будь-яка цивілізація в будь-які моменти: чому цивілізації існують з певного періоду? Звісно, тому що древні цивілізації не усвідомлювали себе власне як цивілізацією, хоча усвідомлювали себе як спільноту. Деякі цивілізації залишалися, а деякі вимирали. І завжди цікавили причини: чому одні цивілізації існують, а інші відходять? Чому деякі цивілізації можуть змінювати типи культур і продовжувати існування протягом декількох культурних циклів, а потім знищуються? Це питання я ставив собі не через звичайну допитливість, а через цивілізаційну кризу, яка стоїть перед нами і з якої ми маємо якось виходити.
Говорячи про культуру, я матиму на увазі зразки, еталони, норми в процесах відтворення, перетворення, трансляції, збереження та створення нових. А говорячи про цивілізацію, матиму на увазі систему мотивацій так само у ситуаціях відтворення, перетворення, трансляції, тобто передачі, збереження, архівації тощо. Це я кажу, щоб було зрозуміло, коли посилатимусь на ті чи інші питання.
У традиції існує три різних розуміння цивілізації. Цивілізація періоду, який відрізняється від дикості та варварства, це перше розуміння. Друге розуміння – цивілізації як різні за якістю та рівнем складності стани суспільства на певній території, які йдуть в історії один за одним. І нарешті, цивілізація як набір програм, набір керівних засобів, набір стратегій, через які певна культура намагається себе зберігати, намагається експансувати в територіальному плані та здійснювати певні перетворення.
Уперше цивілізацією, як поняттям, послуговується Віктор Рікеті де Мірабо у своєму трактаті «Друг людства». Це досліджує і Іоахим Мориц в тридцяті роки ХХ сторіччя, і Емиль Бенвенист у 1966 році. А першим розрізняти культуру і цивілізацію в усесвітньо громадянському плані почав Кант у своїй праці «Ідеї загальної історії», ставши засновником відповідної німецької традиції.
Німці унікальні в цьому сенсі. Під культурою вони розуміють матеріальний стан: техніку, максимальні фіксації, технології тощо. А, скажімо, французи та британці під цивілізацією розуміють норми ввічливості, толерантності і загальної терпимості. Свідчення такої різниці у сприйнятті зберігалося в енциклопедіях і словниках, що зафіксували різні застарілі слова і досить цікаві в теоретичному сенсі концепти.
Вільям Макніл здійснив порівняльний історичний аналіз еволюції змісту терміну «цивілізація» – французький, англійський, німецький підходи, де він, власне, показує те, що я вам щойно сказав.
Якщо ми захочемо, то побачимо ці відмінності. Але ми не знайдемо тих відмінностей, які лежать на фундаментальному рівні. Я називаю цей фундаментальний рівень – онтологічним. Причому ми не знайдемо їх ні в Освальда Шпенґлера, ні у Питирима Сорокіна, ні у Арнольда Тойнбі, ні в Норберта Еліаса, ні у Фернана Броделя, ні в Семюеля Хантінгтона. Чому? Шпенґлер розглядав розрізнення культури та цивілізації певним чином як культуру, яка розвивається. Коли культура починає повторювати, тиражувати себе, захоплювати іншу територію, вона перетворюється на цивілізацію. Проблеми з розумінням Шпенґлера полягають в удаваній непослідовності: культура, потім цивілізація. Тобто культура розвивається, переходить в цивілізацію і нарешті відбувається. Шпенґлера виправдовує те, що, зазвичай, більшість культур, які він досліджував, саме й були культурами одного циклу. Але вже навіть Шпенґлеру були відомі такі ситуації, як Вавилонія. Виникає питання: чому в шумерській культурі, яка складається з трьох різних циклів культур, шумер перетворюється на Аккад і Ур, Аккад і Ур перетворюється на Вавилонію, а вже Вавилонія не спроможна протистояти Древній Греції та розчиняється назавжди? От ці три культурні цикли теорія Шпенґлера нам інтерпретувати не дозволяє.
З іншого боку, навіть за часів Шпенґлера була відома така річ як християнська цивілізація. Християнство як культура, особливо на ранніх етапах, було дуже бідне, навіть аскетичне. Але як цивілізація, як система мотивацій, воно було неймовірно потужним. Це була така система мотивацій, яка начебто слугувала цивілізаційною оболонкою для багатьох культур, які потім поглинуло християнство, і дало змогу цим культурам розвинутися. Отже, навіть за часів Шпенґлера були такі граничні моменти, які не дозволяли осмислювати запропоновану Шпенґлером теорію.
Наступний крок після Шпенґлера робить Сорокін. Він робить цікаве дослідження. Мовляв, є три культури (хоча правильно назвати це цивілізаційними типами): ідеаційна, по-суті релігійна, чуттєва, або сенситивна культура, та ідеалістична, яка є проміжною між ними. Цікаво у Сорокіна те, що він дозволяє зрозуміти цивілізаційну кризу. Він каже, що криза відбувається щоразу, коли оці різні типи культур (хоча правильно казати – типи цивілізацій) змінюють одна одну. Отже, Сорокін дає нам розуміння цивілізаційної кризи.
Тойнбі, який значним чином ґрунтувався на дослідженнях Шпенґлера й того самого Сорокіна, робить цікаве припущення – він кладе це все на емпіричну основу. Тойнбі насамперед історик. Він кладе на місце Шпенґлерівського апріорного підходу емпіричний підхід. Це британець, у нього все – емпірія, емпірія, і тільки емпірія. В цьому сенсі Тойнбі робить кілька цікавих припущень: розглядає цивілізацію як, по-перше, – багатомірні утворення. По-друге, історичний процес їх ґенези, зростання, відходу та повернення, надлому, розколу, перетворення та розпаду. І, по-третє, він дивиться на це як на взаємодію різних цивілізацій. Оце все належить Тойнбі і в цьому його заслуга в теоретичному сенсі.
Норберт Еліас. Зазвичай, у різних словниках дуже рідко зустрічається його ім'я. Але цей вчений-дослідник зробив унікальну річ, якої ще ніхто не робив. Він показав цивілізацію як процес. Ще з дитинства, зі студентських років він це вивчав, він бачив і хотів зрозуміти, як виникає цивілізація як процес, як вона існує, співживе з іншими цивілізаціями, як вона їм опирається. От його цікавив саме цей момент. Отже, Норберт Еліас – це процес.
Для Броделя – культура та цивілізація в ранніх роботах, це майже одне й те ж. Чого не скажеш про пізні його праці, зокрема про «Граматику цивілізації», яку він писав як підручник на замовлення міністерством освіти США, хоч його так і не затвердили і досі цей підручник не прийнятний для освіти, хоча дуже цікавий. У цьому підручнику «Граматика цивілізацій» Бродель говорить, що цивілізація, на відміну від культури, це утворення, яке характеризується всім комплексом наук, особливо географією та економікою. І відрізняє, так би мовити, свій підхід від підходу Еліаса. Він розрізняє такі цивілізації: мусульманський світ; чорний континент; Далекий Схід – Китай, Індія, Японія, Приморський край; європейська цивілізація – Європа, Америка та інша Європа (він її так називає, це – Росія, або колишній СРСР).
І, звісно, необхідно вказати на підхід Гірта Хофстеда. У 1970-ті роки ХХ сторіччя на замовлення корпорації IBMвін дослідив, чому корпоративна культура в одних країнах ефективна, а в інших – ні. Гірта Хофстеда насамперед цікавили чинники: де корпоративна культура діятиме, а де – ні. І він знайшов п'ять ознак, за якими виміряв більше вісімдесяти країн. Україна в цей перелік не потрапила. Досі я не зміг знайти грошей на дослідження для України по крос-культурному підходу Хофстеда.
Отже, п'ять вимірів культури: індивідуалізм (колективізм); дистанція влади (велика чи мала), тобто наскільки влада розрізняє людей, наскільки вона розподіляє їх за соціальним статусом, за гордістю, за відчуттям, за відношенням, за престижем і таке інше; неприйняття невизначеності (сильне або слабке), тобто, як невизначеність, яка з'являється у нас після виборів, впливає на нас. Культури, які сильно сприймають невизначеність, не здатні до революції. У цьому Росія та Україна принципово різні. Росіяни готові жити в ситуації невизначеності вічно, для них це нормальний стан. Українці – ні. До нашої миролюбності належить також і визначення себе як неприйняття невизначеності. Українцям краще будь-яка визначеність, аніж свобода. І в цьому українці серйозно відрізняються від росіян. Мужність (жіночність) і орієнтація на майбутнє (тривала, нетривала). У цьому сенсі Україна має нетривалу орієнтацію на майбутнє. Тривалу орієнтацію на майбутнє мають такі цивілізації як Китай, Індія, євреї, особливо древні євреї.
Якщо прийняти метафорику Хофседа, то ми бачимо, що Хофстед запропонував ті характеристики культури, які є водночас цивілізаційними. Тобто він знайшов такі співвідношення, які є на перетині культур і цивілізації.
Ну, і нарешті, найшанованіший мною Хантингтон, який в основу цивілізації поклав релігію, але так і не зміг пояснити, чому. Саме тому він отримав багато справедливої критики.
Недавно Станіслав Бєлковський тут виступав з абсолютно халтурною, як на мене, лекцією, розказуючи, що таке цивілізація. Я його позиції так і не зміг зрозуміти. Я йому пояснював, мовляв, США і Європа – дві цивілізації. В основі лежить один і той самий західний варіант релігії. А в Китаї, умовно кажучи, три релігії. Це – даосизм, конфуціанство і буддизм. Відповідно мають бути три цивілізації, але це одна цивілізація. Візьміть Індію, де основа цивілізації зовсім не індуїзм, індуїзм там зовсім не має етичних засад.
Тобто, якщо ми беремо систему мотивацій, кладемо її як онтологічні засоби цивілізації, то ми тоді можемо бачити цей засновок через багато інструментів. Так релігія – один із основних, але не єдиний засновок. Що крім релігії може означати система мотивацій? Література, як це було в ХІХ сторіччі в Росії. Російська література перепрацювала систему мотивацій: Федір Достоєвський, Лев Толстой, пізніше Микола Бердяєв – усі вони працювали саме з мотиваційними аспектами. Ідеологія – як це було в СРСР. Система соціальних інститутів – як кастова система в Індії. Тримати на собі систему мотивацій можуть різні механізми, не тільки релігія. Тому, коли ми з вами дивимося на цивілізацію, ми повинні брати до уваги всі ці різні механізми.
Отже, зробивши такий короткий екскурс в теоретичну, так би мовити, проблематику підходу до цивілізацій, ми тепер зможемо точно розмежувати, що є культура, і що є цивілізація.
Культура – це зразки, еталони, норми. Культура відповідає на питання – як жити?
Цивілізація – це система мотивацій з певною домінуючою мотивацією. Мотивацій багато, але одна серед них домінує. Цивілізація відповідає на питання – навіщо жити?
Коли культура перестає відповідати на питання «як?», вона вмирає. Коли цивілізація перестає відповідати на питання «навіщо?», вона теж помирає. У цьому цікавим є те, що ми можемо тепер розрізняти культуру та цивілізацію. Але в чому слушність названих мною теоретиків, які стверджують, що культура та цивілізація завжди пов'язані? Як пов'язані? Ми зараз з вами спеціально спробуємо пояснити, зв'язок культури та цивілізації.
Навіщо нам це потрібно? Щоб зрозуміти, з чим ми працюємо, нам спочатку потрібно розділити ці феномени, розрізнити їх, показати, як вони пов'язані, а потім показати, як цей зв'язок працює. Тільки маючи таке складне уявлення, ми зможемо з вами аналізувати ту ситуацію, в якій ми опинилися. Якщо ми будемо оперувати простими поняттями, то вони не будуть адекватні тому складному світу, в якому ми живемо.
Отже, одна з найцікавіших класифікацій цивілізацій як системи мотивацій належить Чарльзу Вільяму Морісу. Вона відома як концепція «Про шість способів (образів чи утворень) життя»:
підкорення інстинктам і бажанням – цивілізація дионісійського типу;
самозречення задля особистого спокою – цивілізація буддистського типу;
самоочищення в ім'я духовних цінностей – рання християнська цивілізація;
розчинення особистості в процедурах газавату – ісламська цивілізація;
підкорення та реорганізація оточуючого середовища через науку і техніку – прометеївська цивілізація, техногенна.
Я чомусь не знайшов шостого типу, тож вирішив його сам додумати. Мені здається, що він може бути таким: (6) моральне обмеження всередині цілей колективного, матеріального виробництва та споживання – пізня християнська цивілізація. Тобто та, в якій, власне, ми з вами і живемо.
І, зрештою, є концепція двохполюсної історії Олександра Архиповича Івіна – російського дослідника, який розділяє всі цивілізації на два типи: (1) індивідуалістичні, де в основі лежить індивідуальний мотив; і (2) колективістський, де в основі лежить колективістський мотив. До колективістських, наприклад, належить ісламська, значною мірою, християнська, особливо на ранніх етапах, комуністична цивілізація. До індивідуалістичних, умовно кажучи, рання та пізня європейська, та сьогоднішня – Сполучених Штатів, значною мірою буддистські цивілізації (японська, частково китайська) тощо.
Яким чином ми все-таки можемо співвіднести цивілізації? Ми їх теоретично розділили, а тепер ми маємо співвіднести. Є чотирнадцять типів систем культури. Правильно побудувати культурну політику – це врахувати цих чотирнадцять систем. Я деякі вам назву. Способи фіксації норм, способи відтворення норм, способи трансляції норм, способи перетворення норм, способи збереження та архівації норм і способи ставлення до «не норм» – оце головні шість типів, з якими має працювати будь-яка культурна політика.
Якщо вже говорити про повноцінну культурну політику, вона повинна працювати з чотирнадцятьма типами культури. В Україні культурна політика не дозволяє працювати навіть з цими шістьома. Скажімо більше, у нас узагалі не існує культурної політики, вона не виокремлена.
Якось я пішов у Секретаріат Президента, де пан Микола Жулинський пропонував свою концепцію розвитку мови. Я послухав і спробував пояснити, що його підхід не просто примітивний, а й взагалі – нижчий плінтуса, і що непогано було би хоча б подивитися, які підходи взагалі є у світі, які теорії використовуються, і ускладнити разів у десять цей підхід. На що мені було сказано, що ця концепція вже Президентом підписана, ми можемо деталі додавати, але не змінювати її принципово. Я пішов і більше там не з'являвся. Тому те, що ми сьогодні отримали – це спроба дилетантів від культури робити культурну політику.
А зараз я спробую зануритися в історію, і покажу, як усе це працює. Давні шумери були насамперед культурою, а не цивілізацією. Чому культурою? Вони винайшли писемність, і вони були параноїками щодо писемності, бо писали на всьому: на стінах, на меблях, на всіх речах, на глиняних табличках, на підлозі, і навіть хати знадвору описували. Вони були параноїками у фіксації норм. Норми по-давньошумерському – «ме», і вони цих «ме» понаписували страшенно багато. Це культура, яка залишила по собі насамперед описи норм. Стільки, скільки ми знаємо про давньошумерську культуру завдяки їхнім табличкам, ми не знаємо більше про жодну культуру. У цьому плані це насамперед культура. Але саме тому вона, перейшовши від шумерських Аккад і Ур, потім перейшовши у Вавилонію, не збереглася. Чому? Не дбала про цивілізаційна засади. Вона дуже добре думала, як жити, і надзвичайно мало думала про те, навіщо. І коли прийшли древні греки, вони елементарно їх завоювали, нав'язали свою систему мотивацій, і шумерська культура закінчилася.
Цікаві способи перетворення норм. Навіть не збереження, а перетворення, були запропоновані в Китаї. По-перше, ця цивілізація розвивалася відносно ізольовано. Мало того, принцип ізоляції був головним. З точки зору цивілізації Китай мало що означав. Починаючи від Конфуція й до сьогодні базову систему мотивацій тримає на собі держава. Усі ідеології – вторинні. Тому в Китаї цілком нормально може співіснувати конфуціанство, даосизм, комунізм і всі інші «ізми», які тільки ви можете знайти. Базову систему мотивацій формує держава. Тому іноземці, коли приїжджають у Китай, не можуть зрозуміти, як комунізм може поєднуватися з даосизмом, даосизм із конфуціанством, конфуціанство ще з безліччю «ізмів». Вони шаленіють від цього, у них «їде дах», вони не можуть зрозуміти, що головне – держава. А яку ти при цьому сповідуєш ідеологію – це твоя особиста справа. Головне, щоб систему мотивацій щоразу задавала держава.
Але протягом дуже тривалого часу, особливо в ситуації середніх віків у Європі, китайці демонстрували найбільше за всю історію інновацій. Тобто вони показали, що перетворення культурних норм є тим, на чому вони спеціалізуються. Скажімо, більшість тих інновацій, які були впроваджені протягом всіх середніх віків: і компас, і шовк, і папір, і різець, і порох, і стремена і безліч різних досягнень – це все Китай, усе прийшло з Китаю. Отже, Китай – це насамперед уміння перетворювати, швидко змінювати культуру.
А що ж таке древні євреї? А древні євреї – це, насамперед, цивілізація. Чому? Тому що в плані культури євреї запозичували норми в інших. А от у плані цивілізації євреї випрацювали стрімкий, не схожий на жодну іншу цивілізацію, підхід. По-перше, цивілізаційні мотивації фіксуються всередині релігії. По-друге, вони змінюються через пророків, які час від часу змінюють систему мотивацій. По-третє, система мотивацій закріплюється у священних текстах, які викладають у школі. По-четверте, викладання священних текстів пояснює не тільки те, що сказано, а й те, що є за ними, передається усно від учителя до учня. По-п'яте, все те, що не відповідає системам мотивацій, до нього різке неприйняття. Завдяки цим п'яти базовим технологіям, євреї як цивілізація явили собою унікальний народ. Чому?
Вони демонстрували дивовижні речі. Вони розсіялися по світу і зуміли зібратися. Коли їм треба було, вони змінили мову. Вони змінювали культуру тоді, коли їм було потрібно. Вони підкорялися будь-яким завойовникам, для них це не було проблемою.У них було головне – сильна система мотивацій і добре розроблена система поступової адаптації цієї системи мотивацій. От саме завдяки цьому євреї – невмируща цивілізація. Хоча в плані культури вони – ніщо. Євреї в плані культури не являють собою нічого, нічого унікального вони не несуть, абсолютно нічого. А в плані цивілізації – це одна з найсильніших цивілізацій за всю історію людства, не кажучи вже про те, що вони випрацювали аж дві релігії на відміну від решти цивілізацій.
http://www.sdc-ua.org/
