У переддень цьогорічного Шевченкового свята у правлінні Товариства «Знання» України відбулася зустріч студентів Університету сучасних знань, заснованого Товариством, з талановитим поетом і журналістом, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка Петром Перебийносом.

Зустріч відкрив і вів сам голова правління Товариства, президент Університету сучасних знань, доктор філософських наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України Василь Кушерець. Учений по філософськи осмислив своєрідність лірики Петра Перебийноса – виразника безсмертя людської душі, автора книг, перейнятих глибинним патріотизмом, духовним зростанням «від голови до неба».
Тепло прийнятий присутніми, на їхнє прохання поет Петро Перебийніс вияскравив свою життєву і творчу долю, у якій світилося все розмаїття землі і неба. Юні відчули, як Петро Мойсейович живе Україною, не відриваючись душею від рідної землі, творить з думкою про Тараса Шевченка.

Немає хати, де Тарас
долівки вперше доторкнувся
Малими босими ногами.
Та є ота земля свята –
земля з Тарасової хати.
Над поверхами, де землі нема,
де ближче серцеві до неба,
у полотнянім вузлику злетіла
земля з Тарасової хати.
Коли у віщій тиші до грудей
я вузлик заповітний пригортаю,
мені у серце стукає вона –
земля, на хліб і сіль багата,
Земля з Тарасової хати.

Заодно поет Перебийніс живе думками, мріями, творчістю і в небі. Таж у поета «Від землі дорога в небо завертає». Тамуючи подих, юнь слухала про те, як він, невисокий, підсушений життям, та все ще жилавий, енергійний, змолоду подружив з верхніми шарами атмосфери, зробив аж 33 стрибки з літака як авіатор, відчув страшну грань життя і смерті, коли падав з нерозкритим парашутом і ледве розплутав стропи закривавленими руками. Падав, зазнав травми, але від цього не розлюбив небо, не розлюбив високості, не відмовився в житті від ризику. Уявіть, що і нині він може «крутити сонце» на турніку. Аж забринів мені в душі мій вірш:

Кажуть: «Сонце зійшло». Кажуть: «Сонце зайшло».
Мов кружля не Земля – Сонця диск навкруг неї.
Як весніє Земля, краща Сонцю здаля,
Сонця, ноче, не клич, хай радіє подовше Землею.
Все це бачить Петро – й що там бите ребро,
Бите під парашутом армійським, під сонцем,
Що там сімдесят три, серце, гору бери –
На турнік! У політ! І Петро «крутить сонце».
І від того не згірш, більше того, світліш
Перебийносу, його родині і сонцю.
І рождається спів, повен сонячних слів,
І люднішає світ, внучка - цвіт у віконці!

Так фізичний гарт допомагає духовному і – навпаки. Є сила волі стрибати з парашутом, прилучатися до творення «мертвої петлі» у небі – і вистачає сили волі прочитати з олівцем у руці 50 томів Івана Франка... Десятки років життя віддав Петро клопіткій справі – редагуванню, забезпеченню випуску журналу «Київ» та газети «Літературна Україна», яка завжди була і є на бистрині часу і в штормах дискусій, у конкурентній боротьбі за публікацію в ній як за місце під сонцем!
Читати вірші молодим дівчаткам, з яких хоч сонця напийся, хоч картини малюй, між яких тільки декілька хлопців «затесалося», - на це треба відважитися, для цього треба мати справжні вірші. У Петра Перебийноса є і відвага, і вірші. Коли поет хоче зразу схопити увагу, він «запускає» свої уже хрестоматійні твори про діда, який усе щось хотів розповісти, а внук все кудись спішив, ішов чи їхав, відкладав розмову назавтра і довідкладався до того, що дід помер і ні в кого було спитати, що мудрий дід хотів порадити чи заповітне розповісти. Поховали дідуся, а з ним поховали і життєву мудрість чи якусь дивовижну таємницю. І визріває підтекст: юні, будьте уважні до старших, до мудрості століть! Це вірш «Що хотів сказати дід?» Затим прозвучав не менш цікавий, вихоплений з «вагона життя», вірш «Пиріжки з горохом». Вірш про те, що повертається від сина матуся і пригощає люб'язно пасажирів пиріжками з горохом, які дуже любив її малий синок. Люди ласують, але ніхто не перепитує, чому ж дорослий син уже не любить пиріжків з горохом, через що матері доводиться везти їх назад, додому, повертаючись від сина і невістки, у яких усе гаразд, які при «Волзі». Ніхто у вагоні не запитав, ніхто у залі із слухачів не цікавився, чому так збайдужіли дорослі діти, та це не означає, що ніхто не подумав про це, що не згадав свою матір, не запитав себе, чи часом сам не образив матір неувагою до її ласки.
Читав поет Перебийніс вірші про жіночу, божу красу, і проглядався за віршами образ його коханої, вірної супутниці, лагідної і ліричної жінки, невтомної бджілки Валентини Дмитрівни («Моя мадонна», «Не відцвітай, кохана»). Я не чув, щоб дружина іншого поета так тихо відгукувалася в слухавку, як Петрова, аби співрозмовник без пояснення зрозумів: Петро пише вірші і не бажано його турбувати. Вражає Петрове відчуття найменших порухів душі дівчинки, до якої «соняхи повертають голови». Мабуть, під дуже уважним поглядом виростала його донечка. Вічно заклопотаний, він і краєм ока вловлював радощі і тривоги Люди, нерозлучні з її любовними переживаннями. «Відлітає чорноброва доня в сяєво любові. Ангеляточко смагляве білі крила розправляє». Не залишав непоміченим батько жодного хвилюючого поруху руки свого синочка Євгена: «А синок невмілою рукою вимальовує у зошиті загадкову криптограму роду».
Як білочка дбайливо вилущує зернятко з найтвердішого горіха, так і майстер Петро Перебийніс вилущує з буденщини життя, людських стосунків «чисту поезію» - зойки душі, півтони зізнань у коханні чи любові до батька, до матері, до Україноньки, разом з веселкою поспішає до Дніпра, до української душі з широких світів, душа його зболена долею Вітчизни, про що пише він у збірці «Пшеничний годинник» (К., «ВІК», 2005):

Україно! Пісня наша лине.
Пролітають коні вороні.
Я гіркою мовою калини
Присягаю рідній стороні.

Чи не з-за таких поезій Петра Перебийноса його так уважно слухали не лише юні, а й старші в «Знанні», наприклад, доктор медичних наук, лектор Товариства Анатолій Іщук, кандидат технічних наук, доцент Юрій Толбатов, директори науково-просвітницького центрів при правління Товариства «Українознавство» і «Відродження» - Анатолій Мартинюк і Микола Степаненко, завідуюча відділом соціально-виховної роботи Університету сучасних знань Наталя Василюк, що організувала цю зустріч, та інші.
Отож вірші Петра Перебийноса – з тонкої тканини поезії, поет переболів деклараціями у молодшому віці, що не всім вдається. Вірші Петра Перебийноса не можна читати на стадіонах. Вони потребують інтимного кола. Їм треба тиші. І тиша була у конференц-залі Товариства. Навіть запитання були якісь несміливі, щоб не порушити цієї тиші.
Якби поет не розповів автобіографії, юні душі, може б, не здогадалися, що за його душею тонкого лірика стоїть мужня постать українця, який, незважаючи на вроджену обережність, спонуканий патріотичними мотивами, і за умов Союзу не цурався вчинків на захист рідної мови, відкриття правди про нашу «репресовану історію», публікував відозви Руху тощо. Ще тоді, в радянський час, Петро Перебийніс як головний редактор журналу «Київ» надрукував мій вірш «Згадка про баню з кам'яних хрестів». В основу вірша ліг спогад про «дар» «двадцятип'ятитисячника», яких направляли з міст для організації колективізації, а нерідко і голодоморів, тобто «привезеного» голови колгоспу, токаря з Неви, що «відточував класову свідомість у селян». Дарма, що токар не міг відрізнити овес від жита, зате знав, хто ворог, а хто ні, міг з «живодерами» викопати, виламати хрести з цвинтаря мого села Куражина Новоушицького району на Хмельниччині, і змурувати на кутку села Скакунівка, під водоспадом, «русскую баню». Щоб змити «вічну пам»ять» села, зокрема про Голодомор 1933 року, де за далеко неповними даними, бо зафіксувалися вони за пізніми переказами, які вдалося записати у 1991 році вчительці Світлані Колісник, головним чином від «першоджерела» - престарілого Якова Вашеняка, який ще не старим збирав і розвозив за пайку сухарів, щоб не вмер, підводою «у яму» трупи померлих від Голодомору – 107 душ зміг згадати. І це в «режимному селі», якими так вважалися ті села, що розташовувалися неподалік від кордону, де організували голод не най-масовіший, щоб закордон не довідався, де сільські «живородери Якова Зелінського», як згадує моя двоюрідна сестра Маланка Білик, все-таки хоча гнилу картоплю, качан кукурудзи могли не взяти, щоб усі не вимерли в хаті. Отак, завдяки моїм землякам, таким, як сільські педагоги-мовники Світлана Колісник, Тамара Величко, як сестра Маланка Білик, що відкривають юним страшну правду «забороненої» сталіністами історії України, завдяки тим односельцям, що вижили, помогли вижити іншим, проігнорували послуги у тій страшній бані, і, зрештою, розібрали мури з хрестів, бережуть духовне багатство українства, а також завдяки журналістам, таким, як Петро Перебийніс, ніяка вода не змила і не змиє пам'ять нашого українського роду і народу.

Василь Василашко, поет, журналіст, учений секретар правління
Товариства «Знання» України