Ніщо так не хвилює сучасне українське суспільство, як створення справедливого політичного буття, зрозумілої політики як суспільної поведінки, що відповідає уявленням про гармонію та добро. Чи означає це, що у справедливій політичній діяльності збігаються суспільне благо і загальна істина?

Людина «маси» та її можливості

Всі згодні, що соціально-політична ситуація в Україні потребує трансформацій. Але ця ситуація специфічна. Попри заяви про демократію та інші європейські цінності, влада в країні належить масі, яка здебільшого керується не цивілізаційними прагненнями в ім'я добробуту суспільства, а «темними» спонуканнями «інстинкту» і «крові», що, в буквальному сенсі, перевертає з ніг на голову (і навпаки) очікування, які покладаються на політику та владу. Стосовно цієї тенденції Х.Ортега-і-Гассет свого часу говорив про «повне захоплення масами суспільної влади». Однак цей вислів слід розуміти метафорично, оскільки маса не може захопити владу або, у разі завоювання, — утримати її. Згадаймо ту ж таки «радянську владу» чи товкотнечу сьогодні біля проблеми «влади на місцях». Влада імпліцитно передбачає здатність керувати. Маса ж не здатна керувати ні собою, ні, тим більше, іншими людськими спільнотами. Вищеназвані якості маси просто беруть на озброєння ті, хто здатен використати її для досягнення певних цілей. Втім, як ми вже казали, влада у нас сама по собі є метою, і ті, хто її прагне, можуть прагнути і використати владу заради самої влади.

Слід брати до уваги, що маса якнайтісніше пов'язана зі своїм лідером (вождем). Вони органічно доповнюють одне одного. Без вождя маса — всього лише безформний, неорганізований натовп, який ні до чого, окрім руйнування, не здатен. У цьому плані сучасна передвиборна кампанія являє собою новий тип деспотизму у вигляді «маси» — тих, хто прагне в лідери, і тих, хто їх повинен вибрати. Так виникає «тиранія більшості» (А. де Токвіль).

Чому так? Річ не лише в слабкості й невідповідності тих, кому доля визначила бути вождем, а й у масі. Якщо конкретніше — то в нас самих, хто погоджується з правилами, які нам нав'язують. Хоч би що там, «нагорі», відбувалося — розподіл посад, «корекції» валютного курсу, «багатовекторна» метушня, проведення волюнтаристичних рішень щодо охорони здоров'я, культури, освіти, обмеження конституційних прав громадян у плані доступу до інформації, постійне, невмотивоване підвищення цін на все, тарифів на квартплату і багато іншого, — ми терпляче з усім цим погоджуємося. Попри запевнення самих себе в самодостатності, ми байдужі до себе як особистості, і надалі залишаючись у полоні уявлень маси та її представників про життя. Тому причина не в «поганих» лідерах, а в нас самих.

Не тішить і те, що, відповідаючи запитам омасовленої більшості, жоден із «рейтингових кольорів», котрі претендують на вищу владу, нічого в ній не змінить. Оскільки той стан, у якому перебуває країна, — це результат їхньої діяльності! «Матеріальність» людини маси, яка очолювала країну, завжди приводила до дедалі гірших і гірших показників. Відсутність проектів розвитку зробила владу не творчою, а споживацькою. Країна живе сама по собі, а влада — сама по собі. «Народна маса» очікує тих чи інших обіцяних благ, а еліта продукує для «маси» нові «видовища», роблячи чергові пафосні заяви, розраховані на «масу», створює проблеми, а потім їх «мужньо» долає. Так життя перетворюється на репродуктивне очікування того «кращого», яке хтось «дасть» або «принесе». Замість того, щоб повірити в себе і самому його створити.

Якщо в суспільстві не діють закони, повинні діяти заповіді, або ж, навпаки, якщо не діють заповіді, повинні діяти закони. В нашій ситуації вже не діє ні те, ні інше, а маса звикла до їх відсутності. Вона навіть згодна на насильство. Варто пам'ятати, що в сучасному світі інквізитор виступає не лише як ревнитель устоїв. Він може виступати також в образі благодійника суспільства, який приносить йому демократію, принципи захисту прав людини. Ця ситуація надзвичайно характерна для України. На противагу утверджуваним у світі принципам демократії, глобалізації, мультикультуризму та іншим ознакам громадянського суспільства, всупереч вимогам життя, здійснюється спроба повернути нас у патріархальне минуле. Звідси відродження «печерного» націоналізму, племінних, кланових, містечкових та інших пріоритетів. Така позиція породжує монстрів, котрі наче щойно вийшли зі схронів. Їхні пропозиції та моделі побудови України настільки схожі на вже призабутий більшовицький максималізм, що лише «людина маси» може підтримувати цих привидів минулого. Адже побудоване за ознаками «етнічної чистоти» суспільство нічим не відрізняється від комуністичного суспільства, вільного від «ворожих класів».

Можна констатувати, що людина маси з «пересічною» свідомістю характеризує не лише відсталі або примітивні суспільства. Вона набуває нових форм і ще більшого розвою в умовах панування засобів масової інформації. Завдяки їм духовно збіднене життя, помножене на постійну економічну нестабільність і матеріальну залежність, укорінює торжество масовості. Хоч би що тоді підказував розум, хоч би які вбачав переваги в тих чи інших креативних особистостях, — вони будуть відтіснені масою. Оскільки їй перспективи змін навряд чи потрібні і комфортніше залишатися у старому доброму колективізмі («як усі»), ніж брати на себе особистісну відповідальність. Який же вихід?

Демократія і раціональне суспільство

Раціональне суспільство, взірцем якого є розвинені передові країни світу і Європи, — це організація суспільного життя відповідно до вимог розуму. Саме він є визначальною рисою свідомої діяльності людини. Тобто суспільство розуміється як реальність, утворена розумними істотами, і має на меті вирішення осягнутих розумом завдань, що передбачає цілераціональні дії людей. Раціональність є визначальною інтенцією європейського суспільно-культурного життя, вона спрямовує його розвиток, існування, параметри мислення.

У вимірах європейської раціональності необхідною є відповідність соціально-культурних ідей вимогам активної і дієвої розумної свідомості. Вона — сутність європейської цивілізації, серце її основи — християнства. Розум означає смисл, ідею, закон, слово, але слово розумне.

Чи відповідає соціально-культурна реальність України таким вимогам? Хоч би як ми втішали себе «європейським вибором», проте свідомість нашого суспільства не завжди і не зовсім адекватна критеріям не тільки цілераціональності, а подекуди — й раціональності. Це можна пояснювати особливістю «ментальних настанов», складним історичним минулим, яке формувало не систему загальноцивілізаційних цінностей, а різного роду «вміння» — виживання, пристосування, здатність знайти підтримку, зайняти конформістську позицію, підкоритися насиллю, навчитися «крутитися» тощо.

Звісно, сьогодні нація, у кожному разі — у сподіваннях інтелектуальної, культурної, політичної еліти, сповнена надії на краще майбутнє, яке пов'язує насамперед із європейським вибором. Але рудименти рабської, «совкової» свідомості гальмують свободу вибору, можливості творення нової соціально-культурної діяльності. І надалі попитом у нашій суспільній свідомості користуються різного роду міфологеми, особливо популярні в передвиборну кампанію. Причому ці міфологеми, знову ж таки, виходять за межі не лише раціонального аналізу, а й здорового глузду.

Оптимістичне сприйняття української реальності передбачає серйозну налаштованість на позитивний результат, що означає якісну модернізацію суспільної свідомості. Необхідно «перевести» її зі стану пасивності у стан активності, тобто від функції споживання до функції творення, що й стане умовою витіснення позицій «вічної пересічності». Для останньої демократичні зміни — лише заміна портретів президента і впевненість «премудрого піскаря» М.Салтикова-Щедріна, що він може пересидіти в мулі чи норі всі негаразди, котрі тільки можливі. Але сьогодні з цього нічого не вийде.

Чи може «пересічна свідомість» бути інноваційною?

Одна з головних проблем сучасного українського суспільства полягає в тому, що в основних параметрах мислення воно перебуває на рівні соціальних очікувань, і завдяки корпоратизації життя відбулася «консервація» цього смислу. Відтак, ототожнення свідомості сучасної української людини зі здатністю до цілераціональної дії видається не до кінця можливим. Це не означає, що в Україні зовсім немає інтелектуального ресурсу, необхідної кількості енергійно налаштованих фахівців та громадян, які живуть не очікуванням пенсії чи соціальних гарантій, а бажанням реалізувати себе разом зі своєю країною. Звісно, таких не бракує, хоча у свідомості й сьогодні домінуючою залишається впевненість у непохитності корумпованих устоїв влади, освіти, культури тощо. А звідси і глузування з тих, хто вірить у себе. У свою потрібність Україні, особливо в час її оновлення.

Джерелом таких неузгоджень, відставань, укорінених міфологем і вірувань є свідомість «пересічної», «звичайної» людини, яка хоче жити відповідно до, хай і примітивних, але тільки своїх «норм». Саме до свідомості такої «звичайної» людини здебільшого апелюють представники всіх партійних кольорів.

Що ж означає свідомість «пересічної» людини? Чи можна таку людину переконати в необхідності зміни вектора переосмислення сучасності, примусити зрозуміти, що Україна ввійшла у принципово іншу реальність? У теоретичному плані, «пересічна» свідомість є відображенням репродуктивної діяльності, яка може здійснюватися лише за зразками, еталонами, — на противагу продуктивній, у якій реалізуються нові проекти, задуми, формуються цілі як сенс діяльності в цілому. Відповідними (творчо-конструктивними) є і стиль мислення у сфері цієї свідомості, ядро якого — здатність до творчого осмислення реальності, і формування всіх його специфічних особливостей — плюралізму, поліфонії, свободи, можливості вибору тощо.

У принципі, в ідеалі продуктивна і репродуктивна мисленнєва діяльність взаємопроникають, утворюючи гармонійну єдність. Це стосується і стилів мислення, і рівнів свідомості, і форм світогляду. Однак у конкретні, критичні моменти людської історії ситуація набувала драматичного і навіть трагічного характеру. Такою вона ставала внаслідок «розгармоніювання» продуктивної (творчої) і непродуктивної (нетворчої) діяльності та відповідних сфер свідомості. Результатом було різке зростання споживацько-утилітарних аспектів суспільної свідомості, оскільки споживацтво ставало мірилом повсякденності, поглинаючи ідеали, надії, мораль, замінюючи діяльність — «діляцтвом», творчість — її імітацією, самобутність — набором штампів і стереотипів, стилізованих під оригінальність тощо. Бачення сутності речей і процесів підміняється верхоглядством, всезнайством, упевненістю у здатності давати категоричні відповіді на будь-які запитання. Причому з умовою прийняття цих відповідей як остаточних істин «для всіх». Прикладом є поширення переконаності в непорушності авторитаризму як єдиного стилю керування «для наших людей».

Таким чином, зміни у сфері людської діяльності, з одного боку, і в соціальному статусі індивіда — з іншого викликані глибокими трансформаціями в суспільному організмі через перехід до громадянського суспільства та техногенної цивілізації. Вони утворили складний ряд соціокультурних суспільних потреб, задовольнити які попередня організація, що відігравала провідну роль у попередній системі культури та духовного життя, виявилася неспроможною. Повинна народитися нова система цінностей, що допоможе перевести структуру суспільного організму в нову систему мислення. У цьому напрямі, як свідчать світовий досвід і реалії української дійсності, і може бути вибудувана дорога до Храму.

Василь КРЕМІНЬ (академік НАН і АПН України)

http://www.dt.ua