Надрукувати
Перегляди: 691

Держава і мова

Єдина спільна мова консолідує суспільство, сприяє його політичному, культурному й економічному розвиткові. Єдина мова в державі — це не примха якоїсь групи населення, а могутній цивілізаційний інструмент інтелектуального поступу всього суспільства. Це розуміли й розуміють держави, які вийшли на передові позиції в світі.

У Франції наприкінці ХVIII століття “ще цілих шість мільйонів французів (із 25 мільйонів) не знали французької мови і приблизно стільки само не могли вести зв’язної розмови (до цього числа входили 4―5 мільйонів нефранцузів)”, тобто половина населення не володіла мовою своєї країни. У прикордонних департаментах населення розмовляло німецькою, італійською чи іспанською мовами, залежно від департаменту (Доза А. История французского языка. Пер. с франц. ― М.: Изд-во иностр. лит., 1956. ― С.434). Але завдяки послідовній мовній політиці держави французька мова протягом ХIХ століття утвердилася як єдина на всій території держави й у всіх сферах суспільного життя. Наслідки ― консолідація суспільства й духовне та економічне зростання Франції, її високі досягнення в науці, культурі і, врешті-решт, в економіці. І тепер, як відомо, французька держава не байдужа до мовних проблем: у законі про вживання французької мови, прийнятому Національними зборами і Сенатом Франції 4 серпня 1994 року, не тільки проголошено, що “французька мова як державна, згідно з Конституцією, є важливою складовою частиною самобутності і національного надбання Франції”, а й встановлено суворі санкції за ігнорування її на території держави.

Коли Італія 1861 року здобула незалежність, італійська мова ледь животіла: із понад 25 млн. населення Італії тільки 600 тис. (менше ніж 2,5%) володіли італійською мовою решта розмовляли німецькою, французькою, діалектами. Причому із тих 600 тис. переважна більшість ― 400 тис. ― була зосереджена в Тоскані і тільки 70 тис. ― у столиці країни Римі. “Італію створено, тепер треба створити італійців”, ― робить висновок один із керівників національно-визвольної боротьби. І за дорученням італійського уряду відомий письменник Алессандро Мандзоні розробляє програму утвердження італійської мови серед населення Італії. “Услід за єдністю управління, збройних сил і законів єдність мови найбільшою мірою сприяє тому, щоб зробити єдність нації відчутною, міцною й благотворною”, ― писав А.Мандзоні (Касаткин А.А. Очерки истории литературного итальянского языка ХV-ХХ вв. ― Ленинград: Из-дво ЛГУ, 1976. ― С. 129-130). Втілення в життя цієї програми дало змогу консолідувати населення Італії в одне динамічне італійське суспільство, яке тепер відіграє не останню роль у світі.
Феодально роздрібнена Німеччина почала набувати могутності, коли, об’єднавшись в єдину імперію, над безліччю німецьких діалектів поставила єдину мову, опрацьовану Мартином Лютером в його перекладі Біблії. Як писав німецьки філософ кінця ХVІІІ — початку ХІХ століття Йоганн Готліб Фіхте, “ті, хто спілкується єдиною мовою, пов’язані між собою безліччю невидимих ниток самою природою, задовго до будь-якого людського мистецтва; вони розуміють один одного і здатні досягати ще яснішого взаєморозуміння, вони мають бути разом і за своєю природою є одне неподільне ціле”. Коли об’єднувач Німеччини Отто фон Бісмарк говорив, що “війни виграють не генерали, війни виграють шкільні вчителі та парафіяльні священники”, то, безперечно, мав на увазі й те, що саме ці категорії людей утверджували єдину літературну німецьку мову в об’єднаній Німеччині.
Євреї відродження втраченої майже дві тисячі років тому власної держави тісно пов’язали з відродженням своєї давньої мови івриту. Для вивчення івриту було створено сітку денних і вечірніх курсів, видавалася відповідна література, спеціальні газети. Вивченню івриту сприяла й армія: молоді люди, які не встигли добре оволодіти ним до мобілізації, проходили 180-годинний курс навчання мови під час військової служби (Иврит ― язык возрожденный.// Сборник статей. ― Иерусалим: Библиотека Алия, 1990. ― С. 62―63).. Сьогодні в Ізраїлі, певно, нема такої людини, яка б не володіла івритом, хоч ця мова ще півстоліття тому була мертвою. І завдяки цьому, а не тільки своїм капіталам та релігії Ізраїль став помітною потугою світу.
І ще один промовистий приклад, як високоіндустріальна країна, існуванню мови якої абсолютно ніщо не загрожує, ставиться до цього чи не найбільшого національного багатства. “Мабуть, ― пише дослідник, ― у жодній з розвинутих капіталістичних країн уряд не приділяє мовним питанням такої великої уваги, як у Японії” (Алпатов В.М. Япония: Язык и общество. ― М.: Hаука, 1988. ― С.95). Тут для забезпечення всебічного розвитку й функціонування японської мови створено цілий ряд державних установ, найважливіші з яких Державний інститут японської мови, підпорядкований міністерству освіти, й Інститут культури радіо- і телепередач, що належить державній радіо- і телекомпанії. Вони наділені законодавчими правами щодо визначення мовних норм у межах своєї сфери, ведуть постійне стеження за появою нових слів і видають реєстри їх. Складено списки “мовного існування” типового службовця, типової домогосподарки тощо.
Держава утверджує єдину мову в країні, дбає про її нормальне функціонування її в усіх сферах суспільного життя й, отже, про природний розвиток її відповідно до потреб суспільства.
Українська мова протягом століть
Єдина мова на території України вироблялася протягом століть. До цього наших предків змушували зовнішні загрози: готи в ІІ—ІУ століттях (виник Антський союз племен), нашестя аварів (стала формуватися держава з цетром у Києві). Але мовна консолідація українців у давній Русі-Україні була перервана навалою монголо-татар 1240 року. Як казав відомий російський історик В.Й.Ключевський, що його цитує Н.Полонська-Василенко в своїй “Історії України” (т.І): “Уявіть собі, що Київ не був би взятий і зруйнований татарами… Київ залишився б столицею першої великої руської держави… Офіційною мовою стала б не суміш старослов’янської та фінської мов, а слов’янсько-українська”.
Українська мова, точніше — говірка волинської шляхти, була державною у Великому Литовському князівстві в ХІV— ХVІ століттях: “Цією мовою писано по канцеляріях урядові акти, суджено по судах, вона була навіть домовою мовою деяких литовських князів, нею ж написаний і збірник тодішніх правних постанов, т. зв. Статут Литовський 1529 року” (Огієнко Іван. Історія української літературної мови. — К, 2001. — С. 136).
Консолідація українських діалектів у єдину національну мову відбувалася в Запорозькій Січі, куди сходилися чоловіки, переважно молоді, з усіх українських земель, разом жили, разом воювали (див.: Ющук Іван. Формування сучасної української літературної мови. // Дивослово. — 2011. — № 2.—С. 32—35). Козацьку мову підхопили нащадки козаків Іван Котляревський і Тарас Шевченко (до речі, прадід Тараса Шевченка Андрій був кошовим писарем на Запорозькій Січі).
Тарас Шевченко, який майже все своє свідоме життя не з власної волі провів поза Україною, на пропозицію писати російською мовою, відповів: “Теплий кожух, тілько шкода — не на мене шитий”.
Панас Мирний в 16 років почав вести щоденник російською мовою і раптом третього дня схаменувся: “Какое несчастье Украине, этой бедной вдове; народ подавлен, воспитание на родном языке запрещено… Не начать ли дневника писать на украинском языке? С завтрашнего дня же бросаю московский и берусь за свой”. І справді, наступного дня в щоденнику він записує вже рідною мовою: “Я тільки знаю, що я дурень, та й превеликий, що не вчивсь нашої мови. Правда, в мене є велика надія, мені тільки 16 років…”
Талановита українська поетеса й безстрашна патріотка Олена Теліга, яку німецькі фашисти розстріляли 1942 року в Бабиному Яру, народилася в Підмосков’ї у російськомовній українській сім’ї, жила в Петербурзі, виховувалася в російському імперському дусі. Тогочасну себе вона пізніше змалювала так: “Уявіть собі великодержавного, петербурзького, імперіального шовініста, який з перших дитячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від Петербурга як на свою кишенькову власність. І якого не обходять ні ті живі істоти, що той простір заповнюють, ні ті життєві інтереси, що в тому просторі існують”. І ось в еміграції, в Празі, вона (їй ще 20 років не було) зіткнулася з кричущою національною несправедливістю. “Я була тоді в товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино, — згадувала Олена Теліга бенкет, влаштований в еміграції комітетом російських монархістів. — Не відомо хто і не відомо з якого приводу почав говорити про нашу мову зо всіма відомими “залізяку на пузяку”, “собачій язик”, “мордописня”… Всі з того реготалися… А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: “Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!..” З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою”. Якби Олена Теліга залишилася поза рідною мовою, мовою свого роду й народу, то навряд чи розкрився б її неординарний поетичний талант і навряд чи поклала б вона своє життя за Україну.
Українська мова в Російській імперії була заборонена.
Україна після 1921 року, після спроб визволитися, цілих 70 років була знову окупована Росією. У так званому Радянському Союзі Україна перебувала на становищі колонії — питання її політичного життя, економіки, культури повністю, до найменших проявів життєвої активності, були підпорядковані Москві через поставлених нею чиновників, переважно чужинців, не кажучи вже про силові структури. Росія в Україні чітко проводила колоніальну політику: планомірно винищувала українську інтелігенцію, мислячих селян — так званих куркулів і взагалі селян як носіїв української самобутності (міста були заселені переважно чужинцями), влаштовуючи жахливі голодомори 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 років, відтісняла на узбіччя українську культуру, переслідувала українські звичаї, силоміць насаджувала російську мову, всіляко утверджувала зверхність росіян.
Тож нема нічого неприродного в прагненні українців мати свою державу і в ній вільно розвивати рідну, виплекану предками культуру, звичаї й мову.
Захист самобутності
Після Другої світової війни світ почав змінюватися. Люди й народи стали гостріше відчувати свою самобутність. Про рівноправність усіх людей і народів заговорили міжнародні органи.
“Усі народи мають право на самовизначення. За силою цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток”, — записано в статті 1 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року і ратифікованого Україною 19 жовтня 1973 року. У статті 5 Декларації про право на розвиток, прийнятої резолюцією 41/128 Генеральною Асамблеєю ООН 4 грудня 1986 року, ставиться недвозначна вимога: “Держави повинні вживати рішучих заходів, срямованих на ліквідацію масових і грубих порушень прав людини, народів і осіб, спричинених такими ситуаціями, які є наслідком апартеїду, усіх форм расизму і расової дискримінації, колоніалізму, іноземного панування й окупації, іноземного втручання і загрози національному суверенітету, національній єдності і територіальній цілісності і відмови визнати основоположне право народів на самовизначення”. Це повністю стосувалося й стосується України — колонії Російської імперії зі зміненою назвою. Але скористатися цим правом, перебуваючи за “залізною завісою” в обстановці переслідувань і терору, було нелегко. Через те в Україні будь-який поступ відбувався важко, із запізненням і часто спотворено.
28 жовтня 1989 року було прийнято напівколоніальний Закон “Про мови в Українській РСР”, розроблено й програму його реалізації, яка не була виконана навіть наполовину.
16 липня 1990 року Верховна Рада ще Української РСР прийняла Декларацію про державний сверенітет України, де визначила завдання держави перед нацією, для якої ця держава існує: “Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя”. Не випадково тут вжито слово ”відродження”: відроджують те, що було занедбане або знищене. Саме для цього й потрібно було відновити державність України.
Україна стала незалежною. Але керувати нею, розпоряджатися в ній залишилася стара колоніальна адміністрація. Через те навіть конституцію країни було прийнято тільки аж через п’ять років після проголошення незалежності.
У Конституції (Основному Законі) України, прийнятій Верховною Радою України 28 червня 1996 року, у статті 10 записано: “Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”. На всій території, тому що Україна унітарна держава.
Офіційне тлумачення частини першої статті 10 дав Конституційний Суд у Рішенні № 10-рп/99 від 14.12.99: “Положення частини першої статті 10 Конституції України, за яким “державною мовою в Україні є українська мова”, треба розуміти так, що українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом”. Державні службовці всіх рангів мають служити інтересам усього суспільства, а не своїм власним.
Проте не досить, щоб у Конституції був запис про державність мови, це положення повинно бути підкріплене певними заходами, конкретними діями.
Закон на виконання другої частини статті 10 Конституції України “Про забезпечення функціонування української мови як державної” з великим запізненням (через 13 років) був прийнятий Верховною Радою України 25 квітня 2019 року і набув чинності 16 липня 2019 року. У ньому в пункті 7 статті 1 зазначено відповідно до Рішення Конституцїйного Суду № 10-рп/99 від 14.12.99: “Статус української мови як єдиної державної мови передбачає обов’язковість її використання на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначені цим Законом”. Тим часом його виконання замість того, щоб зміцнювати українську державність, часто всіляко гальмується ради приватних нтересів національних меншин, зокрема тих, яких ще за царських часів і пізніше присилали в Україну, за висловом цариці Катерини ІІ, “для обрусения края”. Тарас Шевченко влучно сказав про колоніальне нашестя чужинців в Україну: “Байстрюки Єкатерини сараною сіли”.
Державна мова і права людини
Часом лунають звинувачення, ніби Закон “Про забезпечення функціонування української мови як державної” порушує права людини, Але ні в цьому Законі, ні в інших заонодавчих актах в Україні нема таких положень, які б регламентували особисте спілкування людей. Навпаки, в Законі “Про забезпечення функціонування української мови як державної” в пункті 2 статті 2 застережено: ”Дія цього Закону не поширюється на сферу приватного спілкування та здійснення релігійних обрядів”. Людина в сім’ї, з друзями, зі знайомими, з одноплемінниками може спілкуватися як рідною, так і будь-якою іншою мовою, яку вони розуміють. Це приватна справа.
Але людина, яка належить до національної меншини, не може, не має морального права вимагати розуміння її мови від людей, у яких інша рідна мова, інша мова спілкування. Через те в пункті 1 статті 3 Закону одним із його завдань передбачено “утвердження української мови як мови міжетнічного спілкування в Україні”. У державі немає і не може бути привілейованих національних меншин.
В одній державі однаково прийнятною для всіх її громадян може бути лише одна мова, і такою мовою природно є мова державна, мова абсолютної більшості населення — чи це у Франції, чи в Росії, чи в Україні. Хіба можна собі уявити, щоб у Франції мовою міжетнічного спілкування була німецька чи в Росії — башкирська? В державі Радянський Союз такою мовою була російська — мова панівної нації, і всі мимохіть мусили знати її, якої б національності людина не була. Інакше людина в багатьох випадках була безпомічною і безправною.
Не випадково однією з умов набуття людиною громадянства (і в Україні, і не в Україні) є знання мови країни проживання (крім цього, ще й історії і конституції). І в цьому нема ані найменшого порушення прав людини, а навпаки.
Тому в пункті 1 статті 6 і сказано на захист прав людини: “Кожний громадянин України зобов’язаний володіти державною мовою”. Інакше людина, яка не знає мови суспільства, у якому живе, випадає із суспільного життя. Щоб людина могла бути повноправною, в державі створено умови для оволодіння державною мовою. У пункті 2 статті 6 зазначено: “Держава забезпечує кожному громадянинові України можливості для опанування державної мови через систему закладів дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої, вищої освіти, освіти дорослих, а також через підтримку неформальної та інформальної освіти, спрямованої на вивчення державної мови”. Тому мовою освіти має бути беззастережно державна мова. Хто це ігнорує, ігнорує державу, в якій живе. Зрештою, знання ще однієї мови, крім рідної, ще нікому не завадило, як і взагалі знання мов. Хіба що людина вже настільки тупа, що їй це не під силу.
І в Гаазьких рекомендаціях щодо прав національних меншин на освіту, прийнятих під егідою Організації з безпеки та співробітництва в Європі у жовтні 1996 року, застережено: “Особи, які належать до національних меншин, зобов’язані інтегруватися в більш широке суспільство держави через належне володіння державною мовою”. Не більшість має пристосовуватись до національних меншин (їх, до речі, багато), а навпаки.
Дехто, щоб вивищити в українській державі російську мову, посилається на згадку про неї в третій частині статті 10 Конституції України: “В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”. По-перше, російська мова тут згадується як одна з мов національних меншин, сюди можна було б додати ще й білоруську, польську і т.д (інші мови); по-друге, держава тільки гарантує вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин (кому не байдужа його мова, розвивайте її, дбайте про неї — хто вам боронить?), а коли йдеться про державну українську, то держава у власних інтересах самозбереження має забезпечувати її повсюдне функціонування, тобто адміністративно, юридично, фінансово, матеріально підтримувати її. Держава діє в інтересах усього суспільства, а не окремих груп на шкоду загальним потребам. Держава діє з перспективою на майбутнє, а не лише заради сьогодення, інакше вона загине.

Неправомірні й посилання адептів російської мови в Україні на так звану Європейську хартію регіональних або міноритарних мов, бо сам переклад назви цього документа фальшивий; насправді українською мовою він мав би звучати так (і такий її зміст): Європейська хартія місцевих і малопоширених мов, до яких навряд чи можна зарахувати російську мову, яка і не місцева (не регіональна), і не малопоширена (не міноритарна).

У кожної людини, крім особистих прав, є ще обов’язок перед суспільством, у якому вона живе. У державі, крім приватних інтересів окремих груп, є ще й довготривалі загальнонаціональні інтереси. У пункті 2 статті 1 Закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної” резонно наголошено: “Статус української мови як єдиної державної мови зумовлений державотворчим самовизначенням української нації”.

Мова української нації

Українські недоброзичливці всіляко паплюжать українську мову, щоб принизити український народ.

Українській мові закидають, що вона спеціально витворена десь у середині ХІХ століття, аби нашкодити Російській імперії.. Тим часом від VІ століття до нашого часу дійшло понад 13 тисяч таки українських слів (див.: Ющук І.П. Словник української мови VІ століття, — Львів: Астролябія, 2019) — багато з них російській мові невідомі. Єврейський теолог Соломон Іцхакі в ХІ столітті в коментарі до П’ятикнижжя вжив запозичене в наших предків слово сніг (саме в такому сучасному звучанні); інший єврейський теолог Ісаак бен-Моїсей у ХІІІ столітті в коментарі до Талмуду записав слово пліт — з українським звуком і (див.: Гаркави А.Я. Объ языке евреевъ жившихъ въ древнее время на Руси и о словянских словахъ встрѣчаемыхъ у еврейскихъ писателей. — СПб, 1865). Княгиня Ольга після хрещення 957 року в Константинополі дістала ім’я Олена (саме так його, через о, й записано в літописі). Українськими елементами пронизане “Слово о полку Ігоревім” з ХІІ століття. У ХІV — ХVІ століттях українська мова була державною у Великому Литовському князівстві. Нею розмовляли козаки в Запорозькій Січі в ХVІ— ХVІІІ століттях, про що є записи.

Нас переконують, що наша мова сільська. Це справді так (і чим це погано?), бо міста протягом багатьох століть були окуповані як не польськими, то московськими зайдами з їхніми чужими мовами. Леся Українка, до речі, дворянка, писала: “Моя мова мужицька? Так і всі мови мужицькі, а пани скрізь намагаються говорити по-чужому, аби не так, як свої мужики говорять: московські пани хочуть говорити по-французьки і донедавна так і говорили, а по-московськи часто й читати не вміли, бо то було для них “простонародное наречие”. “Мужицькою” мовою написала Леся Українка “Лісову пісню” “Кассандру”, “На полі крові”, “В пущі”, і не тільки. Яка добірна й шляхетна ж бо мова її творів! А Тарас Шевченко, Михайло Коцюбинський, Іван Багряний, Максим Рильський, Микола Лукаш, Євген Гуцало, Дмитро Павличко, Ліна Костенко, тисячі інших українських письменників та науковців! І з села, і з міста — з усієї України.

Українська мова, мовляв, непридатна для науки. Але перша в світі “Енциклопедія кібернетики” в двох томах була написана й видана 1973 року українською мовою (і слів, і висловів вистачило ж), потім перекладена російською. Усі твори Вільяма Шекспіра, до найменшого, чудово перекладено українською мовою. Переклад епічної поеми великого польського поета Адама Міцкевича “Пан Тадеуш”, здійснений Максимом Рильським українською мовою, поляки визнали конгеніальним. Це ж саме можна сказати й про його переклад віршового роману Олександра Пушкіна “Євгеній Онєгін”. Усі найвидатніші твори світової літератури адекватно перекладено українською мовою. Інша річ, що цьому не сприяли ні Російська, ні Радянська імперії, і тепер держава не дбає про це.

Наша мова визнана як одна з наймилозвучніших. У ХVІІ столітті французький дипломат П’єр Шевальє писав: “Мова козаків дуже ніжна і сповнена пестливих виразів та надзвичайно витончених зворотів”. З не меншим захопленням висловився про неї в ХІХ столітті великий польський поет Адам Міцкевич: “Я був вражений українською мовою. Українські простори — столиця ліричної поезії. Звідси пісні невідомих авторів часто поширювалися по всій Слов’янщині”. Цікава думка нашого сучасника — композитора Валентина Сильвестрова, людини, особливо чутливої до звуків: “Я ще за радянських часів у Львові помітив, що коли ти перебуваєш в українській мові, в цій стихії, то раптом думки забарвлюються якось інакше. Коли переходиш із російської на українську, з’являється відчуття новизни відтінків, мова ніби з якимось цікавим вибриком, а коли, навпаки, з української на російську, то остання спочатку здається якоюсь прісною, по-лакейському вихолощеною”.

Українська — це, мовляв, та ж російська, тільки зіпсована польською. Професор Костянтин Тищенко, досліджуючи слов’янські мови, дійшов висновку, що українська мова у фонетиці та граматиці має більше спільних рис з верхньолужицькою та білоруською мовами (29 спільних рис), нижньолужицькою (27 спільних рис), чеською та словацькою (23 спільні риси), польською (22 спільні риси), хорватською та болгарською (21 спільна риса), сербською та македонською (20 спільних рис), вимерлою полабською (19 спільних рис), словенською (18 спільних рис), ніж з російською мовою (11 спільних рис).

Хто добре знає українську мову, той без перекладного словника порозуміється з будь-яким слов’янином. А хто знає лише російську, той… Ось що розповів мовознавець і письменник Валентин Стецюк, уродженець Луганська: “Один з моїх знайомих депутатів Верховної Ради один раз був у складі української делегації на засіданні російської Думи. Тамтешні депутати виступали і один за одним наголошували, що українці і росіяни народи-брати, тому незалежність України — це якийсь парадокс, треба знову об’єднуватись. Тоді на трибуну вийшов мій знайомий. До речі, єврей за національністю. Він розпочав свою промову українською. В залі спочатку притихло, а потім зашуміло: “Что такоє?” “Ми нє понімаєм!” “Говорітє по-русскі!”. Тоді промовець їм заперечив: “Як же ви не розумієте? Ми ж народи-брати!” Отакі народи-брати, що не розуміють один одного”. Українці можуть розуміти і росіян, і поляків, і сербів, і чехів, і словаків, важче — болгар, македонців, мови яких певною мірою стюркізовані. Білоруська ж мова лексично майже не відрізняється від української, лише вимова звуків досить інша. Українська мова — самобутня центральнослов’янська.

Українська мова логічна, бо вона розвивалася тисячоліттями в свідомості наших предків. У нашій мові лікувати, ліки, лікар, лікарня. І той же ряд в російській без логічного зв’язку: лечить, лекарство, врач, больница. Назва лікарня вселяє оптимізм, больница — підсилює неприємне відчуття. У вислови українською одружитися з дівчиною і російською жениться на девушке, подружжя (друзі) і супруги (однаково запряжені) закладено різне бачення стосунків між людьми. В українській мові є і сад, і садок; і ріка, і річка: і книга, і книжка.

Як пише відомий російський вчений, спеціаліст у галузі психолінгвістики О.О.Леонтьєв, “в основі світобачення і світорозуміння кожного народу лежить своя система предметних значень, соціальних стереотипів, пізнавальних схем. Тому свідомість людини завжди етнічно зумовлена, бачення світу одним народом не можна простим “перекодуванням” перекласти на мову культури іншого народу”. Тому українцеві слід триматися своєї мови, а не ласитись на чужу, ніби панську.

Чужа мова, витіснивши рідну із структур мозку, як комп’ютерний вірус, руйнує закладені в ньому природою через спадковість стереотипи поведінки і творчі задатки, вироблені в процесі етнічної еволюції. Тому завойовники й насаджують свою мову серед тубільців, щоб загальмувати їхній природний інтелектуальний розвиток. Хто не розмовляє рідною мовою, той умертвляє її і разом з нею свій народ.

Дбати в Україні про українську мову — це означає дбати про міць своєї держави і про власне інтелектуальне зростання. Для того в державі й запроваджується державна мова — мова нації, що творить її.