Немов би свято, відбулося підведення підсумків переможців Всеукраїнського літературно-мистецького конкурсу "Зерна доброти".

Цей конкурс проходить не перший раз, метою якого є відкриття нових талантів з написання віршів, даючи можливість проявити себе в ролі молодого поета всім бажаючим учням та студентам.

Організаторами заходу є Товариство "Знання" та університет і коледж Сучасних знань.

Учасників заходу вітав голова правління Товариства «Знання» України, президент Університету сучасних знань, доктор філософських наук, професор, голова Організаційного комітету конкурсу Василь Кушерець.
Він розкрив дуже актуальне питання для молоді, а саме: "Хто такий сьогодні поет, що від нього чекають і яка його місія?"
"Це той хто розкриває та розуміє людську душу і той хто покликаний висвітлювати правду" – зазначив він.

Також учасників вітали: організатор і натхненник конкурсу директор Київського коледжу ВНЗ «Університет сучасних знань», кандидат педагогічних наук, член Національної спілки письменників Тетяна Петровська, письменник, лауреат літературної премії ім. Лесі Українки, голова журі конкурсу Василь Василашко, голова Київської міської організації Національної спілки письменників України Марія Морозенко, а також музичне вітання хору "Сходинки" Софіївсько-Борщагівського НВК "Спеціалізована школа I-III ступенів – ЗОШ I-II ступенів" Києво-Святошинського району.

Наприкінці заходу було привітання всіх учасників. Вітали школярів та студентів, які зайняли перші, другі, треті місця: Брич Владислава, Малишко Євгенія, Задорожня Єлизавета, Кононець Роман, Гарбуз Анна, Зварунчик Аліна, Яременко Артем...

Неперевершені почуття викликали зачитані авторські вірші переможниці Ідрічан Ксенії, учениці 11 класу Бориспільської загальноосвітньої школи I-III ступенів:

AD ASTRA (ДО ЗІРОК)

Торкалась я усіх зірок на небосхилі –
Гарячих й світлих, наче літній день.
Але очам моїм вони давно не милі,
Хоч як би їх не клала до кишень.
Здіймаю вище я чоло, проте даремно
Шукати в небі тисячну зорю –
Вона тьмяніє в мороці, напевно,
Коли ж сама від неї я горю.
Лиш бюсь об лід фіалкових зіниць,
І віддаюсь до хрускоту кісток,
Бо падаю в безодню тих криниць
На мулу дно, ковтаючи пісок.
Та бачу обрій, зітканий в сувій
Льняного дроту й шрамів на руці.
Ласкавий дотик той, немов прибій,
Назавжди зник на шкірі-молоці...
Дивлюсь уверх, шукаючи душею
І серцем я палаючу зорю,
Що стане узголівям над Землею,
Лише про тебе я вночі молю.
Рятуйся, світе – в мороці людей,
Що тьмою із народження сповиті,
Я бачу тебе, вічний Прометей,
Навіки мій у неба оксамиті.

Цей вірш для неї став першою спробою інтимної лірики. В основу поезії лягла історія першого кохання, що не є вічним, але назавжди залишає відбиток у душі. "Ad astra" - це присвята усім людям, що швидко спалахують, і так само швидко згорають, як і сам міфічний образ Прометея.

А також сподобався, ще один вірш наповнений глибоким сенсом, в якому поетеса звертаючись до тематики античності, народилась автобіографічна "Ultimа Causа". З латинської назва перекладається як "остання причина". В ньому ліричний герой шукає відповіді на одвічні запитання, тим самим намагається знайти пояснення власним вчинкам. Це сповідь колишнього улюбленця долі, а зараз - антогоніста власного життя. Він поставив головне запитання героєві з великої літери, Прометею, якого порівнює з перевізником душ в пекло, "фараонові" людства, що виносить вирок - чи є насправді життя без "смертей, страстей":

ULTIMA CAUSA (ОСТАННЯ ПРИЧИНА)

Чи не багато в нашій долі
тих перешкод,
старих скорбот,
А не свобод?
Чи не замало в нашім раї
земних нагод,
тих нагород,
І насолод?
Чи ще побачимо ми там,
Мій фараон,
Новий Харон,
В кінці фотон?
А хто тим править напівсном:
Самсон,
Масон,
Старий матрон?
Я вже не той юнак Ясон,
Ньютон,
Платон,
чи Вашингтон.
Я не збираюсь йти на трон,
Шукать патрон

як той Нерон.
Я не шукатиму Грааль,
Святу мораль
На дні проваль.
Я сам собі давно шпиталь,
Одна печаль –
Сльози кришталь.
Я не той лицар Персифаль,
Я на іклах своїх емаль,
Я кораблів сумних причаль,
Я та покинута сандаль,
Де берегів не видно даль.
За всі роки свої кохав,
Брехав,
Кричав...
І лиш ховав.
Добро я Цербером цькував,
Мечем я друзів зустрічав,
А помсту лаврами вінчав,
Та їй отруту позичав...
І все ж мовчав.
Я не хотів іншо́ї долі,
Я не бажав для себе волі,
Я залишався там, в неволі ,

І божеволів мимоволі.
Чи мені іти до болю,
Сваволі,
Кволі,
напівголі?
Чи не спадають ореоли,
Трикляті,
Прокляті
Й святі?
Я залишив на самоті,
Даючи вмерти сироті,
Дитя святого, в німоті,
Кохане в бідній наготі,
Лежаче зверху на щиті,
А не в цноті́...
Я не богів той діамант,
Я не закопаний талант –
Дитя Кліменії, атлант,
А лиш останній варіант.
Я не зломлю той ковенант,
Я відтепер не vi tenant,
А нерозкритий фоліант.
І все ж vivat!
Я вже не той герой Персей,

Орфей,
Антей,
чи Одіссей.
Чи ще побачимо ми там
благих вістей,
кістки царей,
І ненароджених дітей?
Чи не проллю в грудях єлей,
Чи ще стоїть Пантікапей,
Де став одною із лілей
Цих епопей?
Чи ще побачу я в житті
Трофей,
Мірей
та Єнісей?
Чи не багато в нашій долі
смертей,
страстей...
А, Прометей?

В кінці всіх бажаючих запросили до перегляду фільму "Вояджер – подорож у нескінченність" у Зоряній залі Київського планетарію.

Катерина Кошова