Друк
Перегляди: 1375

Віктор Бернацький – фізик, педагог.

Народився 18 грудня 1882 року в місті Катта-Курган Самаркандської губернії (нині Узбекистан), в сім’ї поштового урядовця (ймовірно, родина опинилася в далекому від України краї не з власної волі).

Через три роки переїхали до Києва, де хлопець закінчив гімназію і вступив до Київського університету Святого Володимира.

1908 року закінчив університет, працював викладачем у середніх навчальних закладах Кам’янця-Подільського.

У 1915-18 роках служив у царській армії, був на фронті.

З листопада 1919 року працював старшим асистентом кафедри фізики, з 1920 року читав курс фізики.

1929 року став проректором Кам’янець-Подільського педагогічного інституту народної освіти, співпрацював з Кам’янець-Подільським товариством при Академії наук.

З 1933 року – заступник директора інституту фізики в Києві, заснованого 1929 року.

Брав активну участь в організації перших з’їздів Української асоціації фізиків, Всесоюзних конференцій з напівпровідників, причетний до розробки твердотілих фотоелементів.
11 червня 1938 року вченого заарештовано. Інкримінували йому «активну участь в українській національній організації та проведення шкідницької роботи, шпигунства та зраду Батьківщині».

5 жовтня 1939 року його було ув’язнено у виправно-трудовий табір терміном на 5 років. Подальша доля невідома.

Євген-Зенон Стахів – гідролог, Нобелівський лауреат.

Народився 21 грудня 1944 року у Львові, в сім’ї відомого українського підпільника, діяча ОУН Євгена Стахіва. Мати була з родини Винників. Рідний дядько Володимир був міністром закордонних справ Української республіки в уряді Ярослава Стецька.

Після війни родина опинилася в Америці, оселилася в Нью-Йорку, Євген почав навчатися на інженера.

У 60-их роках працював асистентом у знаменитого кліматолога в Колумбійському університеті у Нью-Йорку, займався проблемою зміни клімату. Згодом отримав докторський ступінь в університеті Джона Хопкінса в Балтиморі, очолив управління міжнародних проектів Інституту водних ресурсів Корпусу інженерів армії США.

З 1989 року працював у Міжнародній групі експертів зі змінами клімату (провідний експерт). У 1991-92 роках на запрошення міністра охорони навколишнього середовища Юрія Щербака перебував в Україні, оцінюючи стан водного господарства країни.

2003 року вченого призначили міністром водного господарства та іригації у тимчасовій адміністрації в Іраку. Завдяки його зусиллям вся іригаційна система в країні запрацювала вже через три місяці, а через півроку її вже передали місцевим інженерам.

2007 року Євген Стахів став лауреатом Нобелівської премії Миру серед числа вчених-експертів з питань зміни клімату «за їхні зусилля, спрямовані на збільшення кількості знань про зміну клімату, що відбувається з вини людини, та закладання основ тих заходів, що необхідні для боротьби з такими змінами.

Доктор Євген Стахів нині технічний директор Міжнародного центру ЮНЕСКО з управління водними ресурсами. Співробітник ресурсів інженерних військ США.

Є. Стахів – автор понад 100 наукових праць та 150 технічних звітів.

Степан Тимошенко – геній інженерної справи, український, американський та німецький вчений у галузі механіки, батько теоретичної механіки, основоположник теорії міцності матеріалів, теорії пружності та коливань, один із організаторів і перших академіків Української академії наук (УАН), автор відомої теорії балок.

Степан Тимошенко народився 23 грудня 1878 року в селі Шпотівка Конотопського повіту Чернігівської губернії, у родині землеміра.

Початкову освіту отримав удома, з 1889 до 1896 року навчався у Роменському реальному училищі. 1896 вступив до двох вузів: Інституту цивільних інженерів та Інституту шляхів у Петрограді. 1900 року успішно закінчив Інститут шляхів, відбув один рік цивільної повинності і почав працювати лаборантом механічної лабораторії у Шляховому інституті.

1903 року перейшов працювати до механічної лабораторії Петербурзького політехнічного інституту. Наступного року здійснив поїздки до Берліна та Мюнхена, а З 1905 року зовсім переїхав до Німеччини, де працював у Геттінгентському університеті у Людвіга Прандтля.

1907 року очолював кафедру опору матеріалів у Київському політехнічному інституті.

1911 року вийшов друком знаменитий підручник вченого з опору матеріалів. Цього ж року міністр освіти звільнив його з роботи за підтримку студентського руху. Переїхав до Петербурга, 1917 року повернувся до Києва, отримав посаду професора у Київському політехнічному інституті.

1918 року став одним із перших 12 дійсних членів Академії наук, очолив Інститут механіки. Вчений виїхав до Югославії, де викладав у Загребському політехнічному інституті, а згодом виїхав до США.

З 1922 року – працівник фірми «Вестінгауз».

1927 року – професор Мічиганського, а з вересня 1936 року – професор Каліфорнійського університету у Стенфорді. 1944 року подав у відставку.

Величезні заслуги Тимошенка в інженерній справі, він член численних академій і наукових товариств – УАН (1918), НТШ (1923), УВАН (1947), почесний член Товариства українських інженерів Америки (1953), член Американської Національної, Англійської Королівської, Італійської, Польської, СРСР академій інженерних наук, почесний член Американського товариства інженерів-механіків, Спілки Швейцарських інженерів, член Інтернаціональної Асоціації шляхів і т. ін.

Останні роки вчений прожив у Федеративній Республіці Німеччини у м. Вуперталі, у своєї дочки Ганни.

22 травня 1972 року Степан Тимошенко помер. Похований у американському місті Пало Альто.

Євген Лазаренко – геолог-мінералог, доктор геолого-мінералогічних наук, професор, член-кореспондент, академік, Почесний член Болгарського геологічного товариства, Почесний доктор природничих наук Люблінського університету, дійсний член Мінералогічного товариства Великої Британії та Ірландії, товариства Мінералогії і геології Чехословацької Академії наук.

Народився 26 грудня 1912 року на Слобожанщині, в Харкові, в родині робітників.

З 1920 по 1927 рік навчався в середній школі, після закінчення якої кілька років працював робітником. 1930 року став студентом геолого-географічного факультету Харківського університету, який закінчив 1934 року з рекомендацією для вступу до аспірантури.

1937 року захистив кандидатську дисертацію. З 1938 року – доцент кафедри мінералогії та петрографії Воронезького університету. Вже наступного року йому присвоєно звання доцента, він став деканом геологічного факультету.

1942 року евакуйований до Свердловська, де вчений до 1944 року працював старшим науковим співробітником у Гірничогеологічному інституті Уральської філії Академії наук СРСР.
У жовтні 1944 року Лазаренка направляють до Львова, де 1945 року він організував і очолив геологічний факультет Львівського університету.

1947 року захистив докторську дисертацію. 1948 року йому присвоєно звання професора. Наступного року вченого обрано проректором, а з 1951 року – став ректором Львівського університету. На цій посаді він працював до середини 1963 року.

З 1951 року – член-кореспондент Академії наук України. Відтоді до 1960 року завідував відділом мінералогії Інституту геології корисних копалин.

23 травня 1963 року на засіданні ЦК КПУ Лазаренка звільнено з посади ректора як «українського буржуазного націоналіста». Якось після цього він у розмові з колегою висловив таку думку: «... чому це так: коли росіянин любить свою землю, свою мову, культуру, свій народ, то він зветься патріотом, коли ж українець любить свою землю, знає свою мову, культуру, історію – його звуть націоналістом та ще й буржуазним».

1969 року переїхав до Києва, де очолив Інститут геологічних наук. Його обрали дійсним членом (академіком) Академії наук УРСР.

1971 року його звільнили з посади директора Інституту, а з 1972 разом зі співробітниками відділу перевели до Інституту геохімії і фізики мінералів АН УРСР, де вчений працював на посаді завідувача відділу до кінця життя.

На 67 році життя, після важкої хвороби, Євгена Лазаренка не стало.

Данило Заболотний – Президент ВУАН (1928-1929), засновник Інституту мікробіології та епідеміології в Києві, рятівник людства від чуми.

Народився 28 грудня 1866 року в селі Чоботарці Подільської губернії, у селянській сім’ї.

Навчався спочатку у прогімназії у Ростові-на-Дону, а потім закінчив (1885 року) гімназію в Одесі. З 1885 року навчався на природничому факультеті Новоросійського університету. Почав наукову діяльність під керівництвом Іллі Мечникова. 1891 року склав екзамени на ступінь магістра природничих наук, вступив на третій курс Київського університету Святого Володимира, який закінчив 1894 року.

1895 року керував заразним відділенням та лабораторією Київського військового шпиталю, працював асистентом кафедри загальної патології медичного факультету Київського університету.

Заболотний брав участь у багатьох експедиціях для боротьби з хворобами масового нищення: Бомбей (Індія), Аравійський півострів, Китай, Монголія, Персія, Месопотамія, Шотландія, Португалія, Марокко, Саратовська губернія, Чорноморське узбережжя Кавказу, Астраханська губернія, Туркменістан та ін. Результатом поїздок стало встановлення носія хвороби чуми тарбагана і виділення чистої культури чумної бактерії.

1908 року захистив дисертацію на ступінь доктора медицини.

1918 року організував епідеміологічний відділ Інституту експериментальної медицини у Петербурзі.

1919 року переїхав до Одеси, де його обрали першим ректором Одеської медичної академії. Ініціював створення медичного інституту у Вінниці. З 1922 року – дійсний член ВУАН.. З 1924 року – начальник кафедри мікробіології Військо-медичної академії, член-кореспондент Російської академії наук.

З 1926 року – дійсний член Академії наук СРСР.

Книги «Чума на південному сході СРСР», «Основи епідеміології», «Курс мікробіології» та ін.

1928 року Данило Заболотний переїхав до Києва, де його обрано президентом ВУАН.

15 грудня 1929 року Данило Заболотний помер (існує версія, що вченого було отруєно). Поховано видатного вченого у Чоботарці.

Щоденник вченого «По світах і людях» 1937 року було знищено: «Дневник академика Д.К. Заболотного как содержащий буржуазно-националистические взгляды подлежит уничтожению путем предания его огню» (акт).