Друк
Перегляди: 2022

Степан Рудницький – географ, картограф, основоположник української політичної та військової географії.

Народився 3 грудня 1877 року в місті Перемишлі, в сім’ї професора гімназії.

Початкову освіту здобув у Тернополі. Продовжив навчання у Львівському університеті. Здобув ступінь доктора філософії. 1908 р. – доцент кафедри географії Львівського університету. 1914 року у Відні видав перший том праці «Україна і українці» німецькою мовою. Другий том вийшов у 1915 році в Берліні. Наступного року Рудницький видав другу важливу працю «Розселення українців». Ці дві праці слугували для написання фундаментальної монографії «Україна, країна і народ».

У своїх працях зробив важливий висновок: «Україна – це передусім велика Європейська держава... Як держава, Україна є суб’єктом міжнародного права, а ,отже, є самостійною, політичною одиницею на карті світу. Її державна територія обмежена міжнародно визнаними кордонами, які є недоторканними. В історичному процесі державотворення державна територія часто змінювалася. Але основним правилом було наближення за обрисами державної території до української національної території».

1919 року під загрозою репресії з боку польської окупаційної влади залишив Київ і виїхав до Кам’янця-Подільського, де викладав в університеті географію. 1920 року його запросили до Відня викладати економічну географію в Академії світової торгівлі.

Засновник і перший директор Українського науково-дослідного інституту географії та картографії.

1928 року Степан Рудницький академік ВУАН.

У січні 1934 року заарештований за звинуваченням у контреволюційній діяльності. Його виключили зі складу академіків ВУАН і засудили до 15 років заслання, але вже 3 листопада 1937 року розстріляли.

11 травня 1965 року Степана Рудницькогореабілітовано «в связи с отсутствием преступления».

Андрій Музичка – історик літератури.

Народився 6 грудня 1886 року в селі Доброводах на Тернопіллі.

Закінчив історико-філологічний факультет Львівського університету. Вчителював у сільській школі. Викладав у гімназії.

1920 року молодий учений опинився в Одесі в Інституті народної освіти (колишній народний університет). В цей період з-під його пера вийшли монографії «Леся Українка: її життя, громадська діяльність і поетична творчість», «З творчості Івана Тобілевича», «Марко Черемшина (Іван Семанюк)». Все це принесло йому заслужене визнання, і Вища Атестаційна комісія 1925 року надала йому звання професора.

Такий злет молодого вченого не всім був до вподоби. Тож один із фундаторів української радянської філологічної науки незабаром опинився в Кзил-Орді, а згодом – у Семипалатинську, де вже в місцевому педінституті змушений був викладати російську літературу і літературу народів СРСР. Його сподівалися вбити не лише морально, а й фізично. Але в результаті нелегкої праці Музичка подав до захисту нову кандидатську дисертацію (адже всі попередні звання були зняті): «Леся Українка і її творчість», яку блискуче захистив 1956 року. А вже за два роки вчений робить глобальне дослідження творчості поетки і захищає докторську дисертацію.

Вчений мріяв повернутися до рідного Одеського університету, але там не знайшли для нього місця. Не вдалося йому й «визволити» свої праці зі спецфондів. Тож залишалося жити далеко від рідного краю і творити там.

8 вересня 1966 року на вісімдесятому році життя Андрій Музичка помер у Семипалатинську.

Олена Степанів – історик, географ, громадська та військова діячка, перша в світі жінка, офіційно зарахована на військову службу у званні офіцера Української Галицької армії.

Народилася 7 грудня 1892 року, в родині священика, у селі Вишнівчик на Львівщині.

1912 року вступила на філософський факультет Львівського університету, працювала співголовою Комітету жіночих організацій Галичини, була членом радикальної партії.

З початком першої світової війни добровільно вступила до легіону Українських Січових Стрільців. Відзначилася у боях на горі Маківці у Карпатах. 1915 року потрапила у росмійський полон, в якому перебувала до Лютневої революції 1917 року.

1918 року поновилася в університеті, 1919 року – навчалася у Кам’янець-Подільському університеті, працювала референтом преси Міністерства закордонних справ УНР. У листопаді 1919 року емігрувала до Відня, де закінчила університет і захистила докторську дисертацію. 1929 року очолила Географічну комісію при Президії учительської громади, працювала секретарем фізіографічної комісії НТШ. Працювала на викладацькій роботі у середніх школах, в Інституті радянської торгівлі у Львові.

Після війни стала доцентом Львівського університету.

У 1946-48 роках – старший науковий співробітник відділу економічної географії Інституту економіки Академії наук УРСР в Києві. 1948 року повернулася до Львова, де працювала науковим співробітником Природничого музею АН УРСР.

29 грудня 1949 року її арештували за зберігання «націоналістичної» літератури, зв’язок з ОУН, публікацію антирадянських статей. Прокурор вимагав засудити Олену Степанів на 25 років, дати 10 років таборів у Мордовії... Повернулася після ХХ з’їзду КПРС 17 червня 1956 року.

Олена Степанів – автор понад 75 наукових праць.

Микола Світальський – геолог, педагог.

Народився 12 грудня 1884 року на хутоі Рогізному на Сумщині.

1902 року закінчив навчання в Сумському реальному училищі і вступив навчатися до Петербурзького гірничого інституту.

Помічник, а згодом керівник великих геологічних партій у Прибайкаллі, Забайкаллі та на Уралі. 1914 року ад’юнкт-геолог Гірничого департаменту, а ще через чотири роки Геологічний комітет обрав його геологом, а згодом старишим геологом Геолкому.

З 1919 року читав курс описової петрографії в Петербурзькому гірничому інституті. 1921 року захистив магістерську дисертацію й отримав посаду завідувача кафедри петрографії. 1926 року – заступник директора Геологічного комітету, керівник відділу монографічного опрацювання, завідувач Геологічного музею. Відкрив смугу магнітних аномалій від Кривого Рогу через Кременчуг до Курська. Уперше в геологічній практиці впровадив алмазне буріння, склав геологічну карту Криворізького залізорудного родовища.

1933 року вченого запросили до Київського університету для читання лекцій з курсів петрографії, мінералогії та рудних родовищ.

30 жовтня 1930 року Світальського обрали дійсним членом ВУАН за спеціальністю «Петрологія, петрографія та корисні копалини».

З 1934 року очолював комісію з присудження наукових ступенів, був директором Українського науково-дослідного геологічного інституту ВУАН. 1935 року – член Президії і другий віце-президент УАН, член Російського мінералогічного товариства дослідників природи при Ленінградському університеті та член Технічної ради Гірничої секції Гіпромезу.

Написав близько 80 наукових праць. На його честь названо слюдистий мінерал «світальськит».

1937 року академіка Миколу Світальського, який на той час очолював Інститут геологічних наук АН УРСР, було «визначено» керівником центру фашистської контреволюційної організації геологів у Києві. Його заарештували вночі 29 червня 1937 року. Суд над вченим відбувся 14-15 вересня 1937 року. Підсудний визнав себе винним і був розстріляний того ж дня, 15 вересня 1937 року в м. Дніпропетровську.

1957 року вирок Верховного Суду СРСР скасовано, а вченого реабілітовано посмертно.