Друк
Перегляди: 2064

Валентина Радзимовська фізіолог, біохімік, засновник української школи фізіологів і біохіміків, громадська діячка.

Народилася 1 жовтня 1886 року у місті Лубни на Полтавщині, в родині, яка належала до провідної верстви українського суспільства. 1902 року з відзнакою закінчила гімназію у Лубнах і з дозволу самого царя 1904 року вступила на медичний факультет у Петербурзі. 1905 року її виключили за вільнодумство з університету, і вона повернулася до Києва.

1913 року склала іспити на звання лікаря у Київському університеті і стала асистентом кафедри фізіології хімії. З 1918 року – приват-доцент, хірург в одному із військових шпиталів, працювала в одному з відділів Центральної Ради.

1924 року блискуче захистила докторську дисертацію, стала професором, керівником кафедри фізіології та біохімії в Інституті народної освіти та Педагогічному інституті. Деякий час очолювала відділи фізіології в Туберкульозному інституті, Інституті ортопедії і травматології, Інституті психології і неврології, Інституті клінічної фізіології Академії наук.

1929 року Данило Заболотний запросив Валентину Радзимовську до Інституту мікробіології УАН. Цього ж року її заарештували у справі СВУ, просиділа у тюрмі більше року, 1930 року, за випадковим збігом обставин, - звільнили. 1939 року очолила кафедру фізіології у Мелітопольському інституті, потім переїхала до Харкова, Києва та Львова.

1944 року Валентина Радзимовська покинулап Львів, переселившись до Братислави, де працювала хірургом. Згодом виїхала до Мюнхена.

З 1945 року - професор і керівник кафедри фізіології Інтернаціонального університету, з 1949 – декан ветеринарного факультету Українського технічно-господарського інституту.

Дійсний член УВАН і НТШ.

У червні 1950 року виїхала до США, де жила у дітей в Нью-Йорку.

Померла 22 грудня 1953 року, похована у місті Шампейн, штат Іллінойс.

Кирило Студинський літературознавець, педагог, філолог-славіст, мовознавець, фольклорист, письменник, громадський діяч.

Народився 4 жовтня 1868 року в селі Кип’ячці Тернопільського повіту, у сім’ї священника.

Спочатку навчався в сільській школі, з 1875 року у народній школі Тернополя. 1879 року склав іспити до польської гімназії в Тернополі, але 1883 року батько перевів його до Української гімнназії у Львові, яку Кирило закінчив 1887 року. Навчання продовжив у Віденському університеті, де спочатку вивчав богослов’я, а згодом перевівся на слов’янську філологію. 1894 року здобув ступінь доктора філософії за спеціальністю слов’янська філологія. Після цього перебував на студіях у Берлінському університеті, потім два роки працював у бібліотеках Києва та Петербурга. Паралельно займався педагогічною роботою, у 1897-1899 рр. працював доцентом на філологічному відділі Ягелонського університету в Кракові, викладав польську й українську мови в гімназіях Кракова, захистив дисертацію. З 1900 до 1918 року – професор Львівського університету. З 1899 року - дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка. З 1923 до 1932 року - його голова; керівник фіолологічної секції.

22.05. 1924 вченого обрали позаштатним академіком ВУАН у Києві на кафедру давнього українського письменництва. 1928 року його переведено у штатні академіки як завідувача Комісією новітнього письменництва ВУАН.
4 жовтня 1933 року постановою Президіїх АН УРСР К. Студинського разом з іншими було позбавлено звання академіка, як «активного учасника контреволюційної організації», а також «за те, що він у своїх творах одверто пропагував погляди українського фашизму...» (з протоколу засідання).

1939 року влада Західної України згадала про вченого. Його обрали головою так званих Народних Зборів Західної України, які прийняли акт про приєднання Західної України до УРСР.

Був професором, деканом, проректором Львівського університету. У грудні 1939 року постановою Президії АН УРСР вченого поновили у штатах АН УРСР, наступного року обрали депутатом Верховної Ради СРСР.

Як депутат він намагався захистити людей від репресій. Але врятувати самого Кирила Студницького не було кому: у червні 1941 року вченого разом з дружиною примусово вивезли зі Львова органи НКВС і знищили.

Михайло Кравчук – математик, найталановитіший алгебраїст ХХ століття, академік АН УРСР, доктор фізико-математичних наук, професор Київського політехнічного інституту.

Народився 9 жовтня 1892 року в селі Човниця (тепер Ківерцівського району) на Волині, в сім’ї землеміра.

Початкову освіту здобув удома. 1901 року батьки переїхали до Луцька, де хлопець і закінчив гімназію. 1910 року вступив на фізико-математичний факультет Університету Святого Володимира, який закінчив 1914 року з дипломом 1-го ступеня. 1917 року одержав звання приват-доцента. Виклдадав математику в українських гімназіях Києва, в Українсьому народному університеті, був членом Українського наукового Товариства у Києві, працівником новоствореної Української Академії наук. 1924 року блискуче захистив докторську дисертацію. 1925 року М. Кравчука було обрано дійсним членом Всеукраїнської академії наук. Автор понад 180 наукових праць.

З 1925 року – дійсний член НТШ у Львові, член Німецького математичного товариства, член Французького математичного товариства, член математичного товариства в Палермо (Італія).

Методи М. Кравчука згодом застосовувалися у США, Японії. Наукові праці вченого широко використовували американські автори першого у світі комп’ютера.

1937 року прфесорові влаштували ганебні псевдосудилища у стінах Інституту математики, політехнічного інституту, університету.

21 лютого 1938 року вченого заарештували і під тиском слідчих він визнав себе винним, але написав: «...признаков шпионажа, вольного или невольного, не могу найти в своей работе. Признав себя националистом, я не могу отказать себе в праве любить свою родину и не наносить ей ущерба таким гнусным способом, как шпионаж».

Його було визнано одним із керівників одеської контреволюційної групи. Три роки каторжної праці остаточно виснажили Михайла Кравчука.

9 березня 1942 року він помер на Колимі.

Лише 28 травня 1956 року вченого реабілітували.