Зенон Кузеля – мовознавець, бібліограф, історик, журналіст, етнограф, редактор, видавець, громадський діяч.
Народився 5 липня 1882 року в селі Поручин на Поділлі, недалеко від Бережан. Батько займавя лісництвом у графа Потоцького. Мати була дочкою грекокатолицького священика Сильвестра Лепкого.
1888 року Зенон навчався у початковій школі у Бережанах, а потім у гімназії. 1990 року вступив до Львівського університету. Наступного року переїхав до Відня, де в університеті студіював слов’янську філологію, філософію, мовознавство, етнологію, археологію. З 1902 по 1904 рік обирався головою студентського товариства «Січ». Закінчив університет зі ступенем доктора філософії і почав працювати у бібліотеці університету як референт. 1909 року переїхав до Чернівців, працював на посаді директора слов’янського відділу і начальника читачів бібліотеки університету. 1914 року виїхав із Чернівців. Брав участь у створенні Інституту сходознавства та організації Союзу Визволення України.
З 1918 по 1920 рік вів культурно-просвітницьку роботу у таборі полонених у Зальцбурзі. З 1920 року – у Берліні, очолював видавництво «Українське слово», працював професором УВУ у Празі. З 1927 року працював в Українському науковому інституті. Випуститв у світ (разом з М. Чайковським) «Словар чужих слів» (12000). З 1930 року проживав у Франції, 1940 році зініціював створення КоДУС (Комітет допомоги українському студентству) і став його головою.
Був дійсним членом історично-філологічного товариства в Празі.
Остання значна праця вченого - співредактор «Енциклопедії Українознавства» у першій систематичній частитні. 1949 року – голова НТШ.
Помер 24 травня 1952 року. Похований на цвинтарі Сент Уан, біля Парижа.
Олександр Яната – агроном, ботанік.
Народився 9 липня 1988 року.
З 1906 року навчався на агрономічному відділі Київського політехнічного інституту. Деякий час працював у Криму, де організував наукове вивчення флори, заснував сільськогосподарську станцію; гаряче обстоював необхідність видання літератури українською мовою, а для татарського населення – його рідною мовою. Але науковця звинуватили в «українському сепаратизмі», і він змушений покинути Крим.
1913 року переїхав до Харкова. З 1914 року – секретар Революційного Українського комітету Західного фронту. Щоб уникнути жандармських переслідувань за свою проукраїнську позицію, спочатку виїхав до Мінська, а 1917 року повернувся до Києва. Завідував кафедрами ботаніки в університеті, реорганізованому у Вищий інститут народної освіти ім. Михайла Драгоманова та у політехнічному інституті. З 1918 року працював в Українській Академії наук, організовував наукову діяльність заповідника «Асканія-Нова». Окрім того, очолював ботанічну секцію природничого відділу в Інституті української наукової мови. 1928 року працював у Харківському сільськогосподарському інституті, де організував і очолював Інститут прикладної ботаніки і Інститут рослинництва.
1933 року професора Олександра Янату арештували як шкідника соціалістичного будівництва. 23 вересня 1933 року йому винесено вирок – п’ять років виправно-трудових робіт на Соловках. У вересні 1937 року, коли закінчувався термін заслання, його «справою» зацікавилася Особлива нарада при НКВС СРСР, яка продовжила заслання ще на п’ять років утримання у виправно-трудових таборах.
Вченого вивезено на Далекий Схід Росії у табір бухти Нагаєва, де 8 червня 1938 року Олександр Яната помер.
Борис Раєвський – біофізик, праці і винаходи вченого стосуються радіології, біофізики високих частот і надзвуків, був першим , хто почав використовувати термін «біофізика».
Народився 17 липня 1993 року в місті Чигирині (нині Черкаська область), у дворянській родині.
Навчався у Колегії Павла Галагана. Вступив на математично-природничий факультет Київського університету Святого Володимира. 1918 року захистив дисертаційну роботу. Наступні два роки прцював в університеті. Через війну змушений переїхати до Болгарії, де викладав математику і фізику у гімназії. 1922 року переїхав до Німеччини, став асистентом в Інституті фізичних засад медицини, займався науковими дослідженнями впливу Х-променів на живу природу. 1929 року захистив докторську дисертацію про дію Х-променів на протеїн. Очолив інститут, а згодом створив Інстиитут біофізики товариства Макса Плнка. 1942 року організував Біофізичне наукове товариство.
У роки Другої світової війни Інститут було розгромлено, але за допомогою Отто Гана 1948 року Борису Раєвському вдалося здійснити його відбудову. Видав дві фундаментальні праці «Наукові засади радіаційного захисту» та «Доза і дія опромінення». 1956 року його обрали головою Особливого Комітету ФРН з радіоактивності. 1946 року створив «Біологічне космічне дослідження», яке переросло в Інститут космічної медицини.
Заслуги Раєвського достойно оцінили: впродовж 15 років він був Президентом Наукового товариства університету, сенатором Товариства Макса Планка (Франкфурт-на-Майні), у 1956-57 рр. – Президентом Німецького рентгенівського товариства; його нагороджено Великим Хрестом ФРН «За заслуги», Золотою медаллю Римського університету і радянською Золотою медаллю із зображення Леніна.
Помер 22 листопада 1974 року.
Роальд Гофман – хімік, поет, драматург, філософ, лауреат Нобелівськорї премії – «за розробку теорії протікання хімічних реакцій».
Народився 18 липня 1937 року у м. Золочеві (нині Львівська область) у єврейській родині.
З початком війни батько (Шафран) перевіз сім’ю у село Унів Перемишлянського району на Львівщині, де двох неповнолітніх дітей переховував сільський вчитель Микола Дюк. Батько загинув у таборі 1943 року, мати 1944 року переїхала до Кракова, де одружилася з Паулем Гофманом.
Спочатку Роальд навчався в українській школі, потім у польській, у таборі вчився мовою ідіш, а два роки у Мюнхені – на івриті. 1949 року з матір’ю переїхав до США, де закінчив навчання у школі. 1955 року вступив до Медичного коледжу Колумбійського університету. Далі навчався на хімічному факультеті Гарвардського університету, а згодом з 1959 року - в Упсальському університеті (Швеція). В Упсалі одружився, і молода пара опинилася у Москві, де Гофман навчався в аспірантурі Московського університету імені М. Ломоносова. Став доктором хімічних наук у 25 років.
1962 року повернувся до Гарварда, де 1968 року став професором. Пізніше отримав посаду професора у Корнельському університеті. 1981 року вченому присудили Нобелівську премію «за розробку теорії перебігу хімічних реакцій, створену ними незалежно один від одного» (разом з японським ученим Кенеті Фукуї).
2006 року побував у Галичині, де поховані Микола і Марія Дюки.
Володимир Науменко – педагог, етнограф, літературознавець.
Народився 19 липня 1852 року в Новгороді-Сіверському в родині вчителя.
Навчався у Другій київській гімназії, де директором був Михайло Чалий, який увійшов в історію української культури як видатний біограф Тараса Шевченка. Далі юнак навчався на історично-філологічному факультеті Київського університету Святого Володимира. Після закінчення університету повернувся до Другої київської гімназії як викладач.
25 травня 1905 року отримав дозвіл на відкриття приватної гімназії, яка згодом стала найпрестижнішою в Києві. Працював у редакції журналу «Основа», а також над створенням «Словаря української мови», що нині є знаним як словник Грінченка, з 1982 до 1909 року вийшло чотири томи.
Одним із найвидатніших творів вченого став журнал «Киевская старина», який він редагував 25 років. Найважливішою працею для себе впродовж чотирьох десятиріч Науменко вважав опіку і оберігання «святині українського народу» - Шевченкової могили.
Виступив ініціатором створення Київського літературно-артистичного товариства, Українського Наукового Товариства, яке очолював у 1914-1917 рр. 1917 року – заступник голови Центральної Ради, згодом – міністр освіти в уряді, сформованому гетьманом Павлом Скоропадським. За його керівництва відбулися вражаючі досягнення в системі освітніх закладів: випущено кілька мільйонів примірників підручників українською мовою, в більшості шкіл було введено українську мову викладання. Засновано 150 нових українськомовних гімназій, у жовтні в Києві та Кам’янці-Подільському відкрилося два нових українськимх університети, засновано національний архів та бібліотеку на понад один мільйон томів. Вершина його діяльності – створення в листопаді 1918 року Української академії наук.
Але 7 липня 1919 року вченого, «как бывшего министра гетьманського», арештувала сумнозвісна «чрезвичайка». Колегія у складі Лациса, Яковлєва, Вишинського та Іванова 8 липня винесла вирок: «Расстрелять, приговор ввести в исполнение в 24 часа».
Ім’я вченого, патріота, гуманіста Володимира Науменка було надовго вилучено з пам’яті, і донині ніхто не знає, де спочивають тлінні останки великого подвижника і славного сина України.
Михайло Слабченко – історик, правник.
Народився 21 липня 1882 року в слобідці Романівці Одеського повіту Херсонської губернії.
1903 року склав екстерном екзамени на атестат зрілості у 111 Одеській гімназії, став студентом історично-філологічного факультету Новоросійського університету, а через рік перевівся на перший курс юридичного.
За час навчання його кілька разів арештовували і встановили за ним нагляд, як за активним учасником «местного мазепинского движения». 1911 року відряджений за кордон, у Францію, для поглиблення знань і студій західноєвропейської методології історико-правових досліджень. Через рік молодого вченого повернули до Росії і мобілізували до війська. Йому довелося закінчити школу прапорщика, а 1913-го демобілізувався. Під час Першої світової війни був на фронті. 1917 року висунуто армійською радою слухачем Військової юридичної академії в Петрограді. Наприкінці 1920-го року молодому вченому запропонували професуру та кафедру історії України на історичному відділі в Одеському інституті народної освіти. Викладав також в інших інститутах: археологічному, медичному, народного господарства, до 1922 року був ректором Театрального інституту.
Автор понад 200 статей і розвідок, 13 монографій.
1922 року його обрано академіком ВУАН.
20 січня 1930 року знову відбувся арешт. 19 квітня 1930 року академіка Михайла Слабченка засуджено Верховним Судом УРСР до 6 років позбавлення волі з поразкою в правах на два роки. 1930 року виключено зі складу ВУАН. В листопаді заарештованого повезли до Соловецького табору, де він відбував покарання в жахливому Саватіївському ізоляторі.
1936 року працював у місті Кіровську Ленінградської області бухгалтером. Але «великий терор» 1936-1938рр. не залишив осторонь і його родину; сина Тараса заарештували вдруге і розстріляли 28 жовтня 1937 року, невістку заарештували на 8 років, а самого вченого позбавили волі ще на десять років. З 1944 року - на поселенні під Астраханню.
1947 року повернувся в Україну, оселився в м. Первомайську. Працював учителем іноземних мов. Проте 1949 року його звільнено з усіх посад.
Михайло Єлисейович Слабченко помер 27 листопада 1952 року.
Реабілітовано видатного вченого у 1989 році, а в березні 1990 року загальні збори Академії наук УРСР поновили його у складі академії.
Наступний спарений випуск «Новини науки і техніки» вийде наприкінці серпня 2016 року.