Друк
Перегляди: 2329

(продовження, початок в № 2 (73), № 3(74), №4(75), № 5(76), 6(77)

Омелян Пріцак – історик, мовознавець, філолог-орієнталіст, організатор української науки у світі, засновник і довголітній директор Українського наукового інституту Гарвардського університету, співзасновник Міжнародної асоціації україністів, редактор багатьох наукових часописів, член Наукового товариства імені Шевченка, Української вільної академії наук.

Народився 7 квітня 1919 року в селі Уріж на Дрогобиччині, в сім’ї залізничника.

Навчався у Тернопільській гімназії, куди переїхала мама з вітчимом (батько воював в УПА, потрапив у полон і був знищений). 1936 року вступив до Львівського університету, обравши фахом історію та сходознавство. 1940 року переїхав до Києва, щоб стати аспірантом Агатангела Кримського, але був прзваний до Червоної армії. Воював, був поранений, потрапив у німецький полон. Згодом опинився у Берліні. 1948 року захистив докторську дисертацію. З 1958 до 1965 року – голова організації «Урало-Алтайське товариство». Виїхав до США, став професором в університеті у Сіетлі. Засновник Українського наукового інституту в Гарвардському університеті та його директор упродовж 1968-1989 рр. 1973 року відкрив у Гарваврді три кафедри історії України. Дійсний член НТШ, УВАН, Турецької академії мови, Національної академії наук і мистецтв США, Латвійської академії, міжнародних наукових товариств. У 1991-1998 рр. – директор Інституту сходознавства ім. А. Кримського НАН України, створеного за активної участі вченого. 1988 року - співзасновник організації «Міжнародна асоціація українців». 1991 року Омеляна Пріцака було обрано іноземним членом Академії наук УРСР. З 1992 року завідував кафедрою історіографії Київського університету ім. Тараса Шевченка.

Автор понад тисячі наукових праць, користувався 64 мовами народів світу. 1998 року переїхав до США (за станом здоров’я) і оселився поблизу Бостона.

29 травня 2006 року Омелян Пріцак помер.

Його спадщину дружина передала до Національного університету «Києво-Могилянська академія». Вона включала близько 20 тисяч книг, 130 карнтин, 10 тисяч одиниць архіву вченого, музейні експонати.

Любомир Романків – хімік, винахідник, провідний науковець компанії ІВМ в галузі комп’ютерних технологій, спів винахідник процесів створення тонко плівкових індуктивних і смагніторезез-истивнх мікроголовок джля запису інформації, що уможливили появу жорстких дисків та персональних комп’ютерів, автор і співавтор більш як 65 патентів, директор відділу електрохімічної технології магнетизму Дослідного центру корпорації ІВМ.

Народився 17 квітня 1931 року в місті Жовква на Львівщині, в заможній родині.

Спочатку відвідував початкову школу, потім навчався у Львівській гімназії, 1939 року продовжив навчання в українській школі в місті Белз. Далі вимушені мандри світом, адже батько був у списках на розстріл радянською владою. Наприкінці 60-их опинився в США. Здобув освіту в Массачусетському технологічному інституті за фахом металургія матеріалів. Ще 1946 року став членом «Пласту» в Берхтесгадені (Німеччина), у 1965-1977 рр. – другий заступник Крайової Пластової Старшини та секретар КПС у США. З 1962 року – доктор металургії і матеріалів, розробив і сконструював магнітні головки для запису інформації. З 1955 року – голова Центру електрохімічної технології і мікроструктур у дослідному інституті Т. Дж. Ватсона фірми ІВМ, фактично – винахідник твердих дисків та персональних комп’ютерів, автор та співавтор 65 патентів, 130 науковаих статей, член Академії наук «ІВМ» та Академії інженерних наук України, нагороджений золотими медалями Електрохімічного товариства США, «ІEEE», медаллю Перкіна (найвища відзнака в хімічній індустрії США). З 1978 по 1984 рік – голова Пластової Булави (виконавчого органу Пластового руху).

2003 року Любомира Романківа переобрано на нову каденцію керманича світового українського пластового руху.