Друк
Перегляди: 2444

Народилися у березні

Павло Тутковський – геолог, географ, педагог, один з основоположників геології й географії України, дійсний член Української і Білоруської академії наук та Наукового товариства імені Шевченка.

Народився 1 березня 1858 року в селищі Липовці теперішньої Вінницької області, в родині службовця.

1877 року вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Київського університету. Виключений з нього в 1979 році за участь у студентському заколоті. Закінчив курс у 1882 році. Через рік його призначили консерватором мінералогічного і геологічного кабінету. На цій посаді він пропрацював одинадцять років. 1883 року його обрали почесним членом Київського товариства, 1888 – членом бельгійського Товариства любителів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті. 1895 року подав свій проект водопостачання Києва артезіанською водою. Згодом відкрив артезіанські води і карстові явища на Волині і в Білорусії. Наступні 18 років учений викладав природознавство, географію, фізику в школах Києва, Луцька, Житомира, працював на посаді позаштатного співробітника Петербурзького геологічного комітету.

1911 року Павло Тутковський захистив докторську дисертацію, і того ж року Казанський університет присудив йому вчений ступінь мінералогії і геології «гоноріс кауза». 1919 року - голова Сільськогосподарського комітету України, З 1924 року - голова науково-дослідної кафедри геології. Того ж року створив Геологічний музей у Києві. Активну участь брав також в організації бібліотеки Академії наук, Інституту наукової мови. У 1923 році видав «Словник геологічної термінології». Автор понад тисячі ста наукових праць. 1928 року його обрано членом ВУЦВК і депутатом Київської міськради. Наприкінці 1929-их років вченому прикріпили ярлик «націоналіста».

Помер 3 червня 1930 року. Його сина Сергія Тутковського – професора історії Київського університету – заарештували і знищили.

Георгій Гамов – фізик-теоретик, космолог, побудував теорію альфа-розпаду через тунелювання, працював в галузі радіоактивного розпаду атомних ядер, ядерного синтезу в надрах зірок, над теорією Великого вибуху, походженням елементів і над проблемами генетики.

Народився 4 березня 1904 рокум в Одесі, в родині освітян.

Спочатку навчавя в реальному училищі, заснованому Василем Жуковським. 1920 року вступив на фізико-математичний факультет Новоросійського університету. На другому курсі перейшов до Петроградського університету. 1928 року, за рекомендацією професора Хвольсона, поїхав у відрядження до Геттингенського університету. У 1928-29 роках, на запрошення самого Нільса Бора, працював у Інституті теоретичної фізики Копенгагенського університету. 1929 року переїхав до Кембріджа, до Кавендішської лабораторії професора Резерфорда. У 1930-31 роках знову працював у Бора. 29 березня 1932 року 28-річного Гамова обрано членом-кореспондентом Академії наук СРСР. 1933 року вченого делегували на Міжнародний Сольвеївський конгрес з ядерної фізики у Брюсселі, звідки він не повернувся. Якийсь час працював у різних лабораторіях Європи. 1934 року став лектором Мічиганського університету (США), а з кінця 1934 року – професор Університету Джорджа Вашингтона, в якому працював 22 роки.

Основні відкриття: сформулював правила відбору для бета-розпаду; створив теорію на стадії раннього Всесвіту; запропонував ідею кодування, яке відбувається в ДНК. З 1939 року написав 20 науково-популярних книжок та навчальних посібників. 1938 року Гамова було позбавлено звання дійсного члена Академії наук СРСР, як такого, що «заплямував звання радянського науковця». 1951 року вченого обрано почесним членом Данської Академії наук, 1965 – членом Черчільського коледжу Каліфорнійського університету в Англії.

Помер Георгій Гамов 20 серпня 1968 року в м. Боулдері (США), де і похований.

Юрій Полянський - геолог, географ, археолог, старшина УГА, перший крайовий комендант УВО.

Народився 6 березня 1892 року в селі Жовтанці на Львівщині, в сім’ї священника.

Середню освіту здобув у м. Ярославі (тепер Польща). З 1910 року навчався на філософському факультеті у віденському та Львівському університетах. Мобілізований до австрійської армії. Влітку 1918 року готував здійснення Листопадового здвигу та проголошення УНР, учасник листопадових боїв за Львів у складі Украінської Галицької Армїї. 1920 року брав участь у створенні УВО (обіймав посаду крайового коменданта), з якої у 1928 році зросла ОУН. З 1920 року працював вчителем у Першій Академічній гімназії Львова, а з 1928 року став директором природничого відділу музею НТШ. За короткий період (1931-32) на запрошення Бюро Меліорації Поділля склав три листи геологічної карти у масштабі 1:100000. 1923 року вчений виявив найдавніші сліди людського перебування (30-25 тисяч років тому) на Поділлі. У 1923-1939 роках працював у Академічній українській гімназії, згодом був завідувачем кафедри географії Львівського університету. У 1941 – голова тимчасового правління Львова, бургомістр. У квітні 1945 року виїхав до Баварії, згодом до Мюнхена, куди було перенесено УВУ (Український Вільний університете). З 1956 до 1967 року – професор Аргентинського університету. Став академіком Академії наук Аргентини.

У творчій співпраці з Володимиром Кубійовичем підготував «Атлас України», «Географію» у двох томах. Доклав сил до створення «Енцикллопедії Українознавства».

Помер Юрій Полянський 19 липня 1975 року. Похований у Буенос-Айресі.

Володимир Липський – ботанік, творець проекту Київського ботанічного саду.

Народився 11 березня у селі Самостріли на Волині, в сім’ї священника.

Спершу навчався у Житомирі на підготовчому відділенні чоловічої гімназії, а з 1877 року - у приватній Київській колегії Павла Галагана, яку закінчив із золотою медаллю. З 1881 по 1886 роки – студент природничого відділу фізико-математичного факультету Університету Святого Володимира в Києві. У грудні 1893 року талановитого українця помітив директор Санкт-Петербурзького ботанічного саду Баталін і запросив на роботу. Липський працював там упродовж 23 років, ставши головним ботаніком саду, завідувачем відділу живих рослин. У цей період він проводив дослідження майже в усіх частинах світу, за винятком Австралії. 1918 року повернувся в Україну, жив то на Житомирщині, то в Києві, де разом з колегами брав найдіяльнішу участь в організації Української Академії наук. Поринув у розробку плану ботанічного саду Академії наук. Саме він у 1919 році розробив і обґрунтував план його побудови в докладній статті «Ботанічний сад Української Академії наук». 1919 року його одноголосно обрали дійсним членом Академії наук за кафедрою ботаніки, 1920 року – членом правлння УАН, 1921 – віце-президентом, 1922 - президентом ВУАН. Через 6 років, 1928 року академіка Липського було обрано членом-кореспондентом Академії наук СРСР. 21 червня 1928 року вчений, не бажаючи сприймати політику більшовиків, вирішив добровільно залишити посаду президента Академії і переїхав до Одеси на посаду директора Ботанічного саду університету. 1933 року академік Липський демонстративно залишив зал (один!), де виступав з доповіддю про «перетворення природи» «сам» Трохим Лисенко... До 1933 року працював директором Одеського ботанічного саду, а згодом, до самої смерті, був науковим консультантом саду.

Науковець особисто відкрив і описав 4 нові для науки роди і понад 220 видів рослин та їх різновидів, зібрав величезні колекції для природничих музеїв, написав понад 100 наукових праць. Його ім’ям названо два нові роди та 54 нові види рослин (для прикладу, ковила, клен, астрагал, чебрець, молочай, і все це – імені Липського).

Володимир Липський помер 24 лютого 1937 року в Одесі. Могилу вченого у 50-их роках разом з надгробним пам’ятником, який поставили діти батькові, було зруйновано, а місце поховання загублено.

Володимир Вернадський - природознавець, філософ, мислитель, засновник геохімії, біогеохімії, радіогеології та космізму.

Народився 12 березня 1863 року в Петербурзів, де служив на той час його батько.

1873 року розпочав навчання в Харківській гімназії, а продовжив у 1876 році у Петербурзі. 1881 року зарахований на природниче відділення фізико-математичного факультету Перербурзького університету, який закінчив 1885 року зі ступенем кандидата природничих наук.

Два роки працював хранителем мінералогічного музею університету, потім поглиблював знання в Італії, Франції, Німеччині. З 1890 року – доцент, а з 1898-го – професор Московського університету. З 1914 року очолював Геологічний і мінералогічний музей Петербурзької Академії, членом якої – академіком – став 1909 року. У 1917 році В. Вернадського запросили до Тимчасового уряду на посаду заступника міністра освіти. А вже після Жовтневого перевороту він змушений залишити Петроград і переїхати в Україну, на Полтавщину. Його ставлення до більшовизму було однозначне: «... я дивлюся на більшовицький рух як на велике нещастя. В їхньому середовищі нині відкривається рідкісний в історії обурливий вплив на життя людей великих злочинців і великих грішників. Убивці, злодії, грабіжники. Люди з цього оточення впливають на життя Росії і всього світу...». З жовтня 1917 року по березень 1921 року жив і працював в Україні, усі зусилля спрямувавши на створення Української Академії наук. 1918 року був одностайно обраний її першим Президентом. У 1920-21 роках - професор Таврійського університету у Сімферополі. 1922 року змушений повернутися до Петрограда. За його участі створено Радієвий інститут у складі АН СРСР, директором якого був з 1922 до 1939 року. 1935 року переїхав до Москви, де організував низку наукових комісій, працював над проблемою «життя в космосі».

Володимир Вернадський став основоположником вчення про біосферу та ноосферу, був обраний професором Лондонської школи слов’янських студій, членом Академії наук у Парижі, Чеської Академії наук і мистецтв, дійсним членом НТШ з 1903 року. На його честь названо мінерал вернадит.

Помер Володимир Іванович 6 січня 1945 року. Син Сергій емігрував до США, де згодом став професором російської історії Єльського університету. Самого вченого та його досягнення у радянські часи привласнила російська наука. Вернадського називали «видатним радянським вченим», не згадуючи про його українське коріння.

Антін Скороходько – лікар-ветеринар.

Народився 13 березня 1883 року в містечку Каневі, в сім’ї міщанина.

З 1902 року навчався в Умані в школі землеробства та садівництва, з якої незабаром його виключили за участь в молодіжних революційних бунтах. Тож виїхав у Саратовську губернію, де закінчив Маріїнське землеробське училище. У 1904-1909 роках - студент Харківського ветеринарного інституту, який закінчив з відзнакою. Спершу працював земським лікарем у Херсонській та Київській губерніях. По війні його призначили на посаду лікаря епізоотолога, а пізніше завідувачем ветеринарним відділом Київського губернського земства. З 1920 до 1924 року - декан ветеринарного факультету. створеного на базі сільськогосподарського відділення Київського політехнічного інституту, з 1924 по 1927 рік - ректор заснованого 1921 року Київського ветеринарно-зоотехнічного інституту, з 1922 по 1929 рік – завідувач кафедри зоогігієни. 1928 року на Київській обласній науково-дослідній станції тваринництва Терезине, що під Білою Церквю, він організував науковий відділ зоогігієни як експериментальну базу для досліджень сільськогосподарських тварин. 1929 року професора звинуватили у причетності до Спілки Визволення України, арештували і, як буржуазного українського націоналіста і ворога народу, відправили до Архангельська. Працював завідувачем відділу зоогігієни Північного крайового науково-дослідного ветеринарного інституту у місті Архангельську. З 1932 по 1944 рік очолював кафедру Вологодського сільськогосподарського інституту і за сумісництвом працював у Всесоюзному інституті експериментальної ветеринарії. 1944 року професор повернувся в Україну, де марно намагався реорганізувати систему навчально-наукової роботи освітніх закладів і практичної підготовки студентів. З 1947 року працював завідувачем кафедри зоогігієни в Київському ветеринарному інституті. 1950 року вийшов друком останній, найбільш ґрунтовний підручник вченого «Гигиена сельскохозяйственных животных». Згодом книгу видавали у Польщі, Чехословаччині, Болгарії, Китаї.

26 лютого 1954 року Антін Скороходько помер.

Ольгерд-Іполит Бочковський – соціолог, політолог, етнолог, один із провідних європейських фахівців з теорії нації та національних відносин першої половини 20 століття, педагог, публіцист і громадський діяч.

Народився 14 березня 1885 року на станції Долинівській Херсонської губернії (сучасна Кіровоградська область), в родині службовця залізниці. Навчався в Єлисаветградській гімназії, після закінчення якої паралельно студіював у Петербурзькому лісничому інституті і на економічному відділенні Петербурзької політехніки. 1905 року змушений емігрувати до Праги, де й прожив решту життя. 1905 року став співробітником організації СВУ. Видав монографію «Поневолені народи царської імперії...». У 1907-11 роках надрукував низку статей щодо проблем національних рухів, став послідовником Томаса Масарика. 1920 року у Відні вийшла праця «Національна справа», яка поставила вченого у ряд творців науки націології. З 1923 року викладав соціологію і націологію в УВУ. З 1924 року – доцент кафедри соціології та теорії нації в Українській Господарчій Академії в Подєбрадах. 1932 року вийшла праця «Боротьба народів за національне визволення». 1933 року очолив «Український голодовий комітет» у Празі, написав «Одвертий лист» до голови французького сенату Едуарда Ерріо про голодомор в Україні. У статті «Кара смерті» Бочковський стверджував: «... У цілому світі протягом цілого минулого століття легально не було засуджено та покарано смертю стільки людей, скільки червона Москва знищила за не цілих десять років. Навожу новітню і в кожному разі не перебільшену статистику жертв більшовицького чекізму: 31 єпископ, 1560 священиків, 34585 вчителів, лікарів та суддів, 16367 студентів й професорів, 79900 урядовців, 65890 поміщиків та шляхти, 56340 офіцерів, 196000 жовнірів та моряків, 268000 робітників, 890000 селян – кругло – 1600000 (точно 16086730, себто на півміліона більше, ніж має населення, наприклад, Естонська держава. Це статистичний матеріал, поданий відомим вченим Sazolea, ... ці цифри зафіксовані tour les temps в Нью-Йорському православному соборі Христа Спасителя в спеціальній каплиці, що зветься «Сумом Росії»».

Восени 1937 року вчений побував з лекціями у Парижі

Помер 9 листопада 1939 року від лейкемії, похований у Празі.

Зенон Храпливий - фізик-теоретик, професор високих шкіл, займався проблемами квантової теорії поля, перекладами, уклав словник, член Американського Фізичного товариства, дійсний член Нью-Йоркської Академії наук.

Народився 15 березня 1904 року в селі Лисівці Заліщицького повіту Тернопільської області, у родині сільського вчителя.

З початком Першої світової війни сім’я емігрувала до Відня, де Зенон навчався в гімназії. 1918 року повернувся до Збаража. 1923 року здав заочно іспит зрілості у Тернопільській гімназії. 1926 року продовжив навчання у Львівському університеті. Через три роки склав екзамен на вчителя математики і фізики. Працював учителем у Перемишлянській приватній гімназії, чоловічій державній гімназії, а з 1936 року у Львівській академічній гімназії. 1938 року видав перший український гімназійний підручник «Нарис фізики». Написав наукові праці «Про від’ємні рівні в теорії Дірака» та «Про власний потенціал електрона у хвильовій механіці», що стали основою докторату, який йому присвоєно 1932 року. 1934 року вченого обрали дійсним членом НТШ, йому запропонували очолити кафедру теоретичної фізики у Львівському університеті та призначили проректором з наукової роботи.

Напередодні другого приходу совєтів емігрував до Відня, а згодом до Мюнхена, працював професором Міжнародного вільного університету, потім - Українського технічно-господарського інституту. 1948 року Зенона Храпливого запросили на посаду професора фізики у місто Сент-Луїс, США. Був дійсним членом Американського фізичного товариства, дійсним членом американського НТШ, членом Нью-Йоркської Академії наук.

Помер 3 жовтня 1983 року, похований на українському цвинтарі-пантеоні у Баунд-Бруці (США). Син, Андрій, став фізиком-експериментатором, заслуженим працівником компанії Ей Ті Енд Белл (лабораторії у США). Дочка Леся - відома в діаспорі письменниця.

Федір Вовк - антрополог, етнограф, археолог, археограф.

Народився 17 березня 1847 року в с. Крячківці Пирятинського району Полтавської області.

Навчався у Ніжинській гімназії, потім у ліцеї князя Безбородька.

У 1865 році вступив до Новоросійського університету, згодом перевівся до Київського університету на природничий відділ фізико-математичного факультету. 1979 року внаслідок переслідування царською владою виїхав за кордон, родину заслано у В’ятку. 1887 року оселяється в Парижі. 1900 року його докторську дисертацію «Скелетні видозміни ступні у приматів та в людських расах» відзначено премією Годара від Російської Академії наук, великою золотою медаллю Брока – від Паризького антропологічного товариства, крім того йому присвоїли науковий ступінь доктора природничих наук у Сорбоні (1905). З 1901 по 1905 роки викладав слов’янську і порівняльну етнографію, антропологію та археологію в Російській Вищій школі суспільних наук у Парижі. Повернувшись до Рсії у 1907 році, працював лише на посаді приват-доцента в університеті протягом 10-ти років. У 1917 році йому присвоєно ступінь доктора за роботу «Антропологічні та етнографічні особливості українського народу».

Федір Вовк залишив понад 200 наукових праць різними мовами. Був членом Російського географічного товариства в Петербурзі, Історичного й Антропололгічного товариства в Парижі, активним популяризатором української культури в Європі. 29 жовтня 1917 року його запросили до Київського університету, де обрали на посаду завідувача кафедри географії та етнографії. 11 червня 1918 року переїжджає з Петрограда до України.

30 червня 1918 року помер. Похований у містечку Жлобин Гомельської області.

За часів радянського тоталітаризму вченому прикріплено ярлик українського націоналіста. Лише у незалежній Україні про нього почали згадувати як про видатного українського науковця.