Друк
Перегляди: 2047

Народилися в лютому

Софія Русова – педагог, прозаїк, літературознавець, громадська діячка, одна з піонерок українського жіночого руху.

Народилася 18 лютого 1858 року в селі Олешня на Чернігівщині.

У 14 років закінчила Фундуклеївську гімназію із золотою медаллю і увійшла в українське патріотичне середовище Лисенків-Старицьких. У 16 років стала членом Старої Громади, так званої Київської. Заснувала першу в Чернігові громадську бібліотеку. В біографії Софія Русова згодом написала: «Сиділа в п’яти українських тюрмах , або під гласним надзором поліції, витримала 15 обисків. Усе це було і за загальні справи політичні, і за українські». Побувала вона і в Лук’янівській в’язниці, проте ніщо не похитнуло її переконань. У 1902 році заарештована і вислана з Полтави. Черговим переселенським етапом у житті родини Русових став Петербург. 1905 року у Фінляндії організовано Всеросійське товариство вчителів. Серед організаторів тієї акції була і Русова. Перші три з’їзди вчителів проходили під її керівництвом. З 1909 року працювала викладачем і професором на Вищих жіночих курсах А. Жекуліної та у Фреберівському педагогічному інституті в Києві. З 1917 року – член Української Центральної Ради, очолювала відділ дошкільної та позашкільної освіти. Працювала над дерусифікацією шкіл, влаштувала курси українознавства, розробляла українські шкільні підручники. 1917 року провела 11 Всеукраїнський професійний учительський з їзд. Цього ж року стала співзасновників Педагогічної академії для підготовки учителів українознавства. Працювала лектором з педагогіки у Кам’янець-Подільському університеті. Через незгоду з діями більшовиків вирішила емігрувати до Чехословаччини. В еміграції брала найактивнішу участь у відкритті Українського Високого Педагогічного інституту імені Драгоманова у Празі, яке відбулося 1923 року заходами Українського Громадського Комітету.

Померла 5 лютого 1940 року у Празі.

Овксентій Корчак-Чепурківський гігієніст, епідеміолог, організатор системи охорони здоров я, творець української медичної термінології, міністр УНР, дійсний член Всеукраїнської академії наук.

Народивсяч 28 лютого 1857 року в місті Костянтинограді на Полтавщин, в родині парафіяльного дяка.

Навчався у повітовій школі, пізніше закінчив загальноосвітній курс Полтавської духовної семінарії і 1877 року вступив до природничого відділу фізико-математичного факультету Київського університету. 1878 року його виключили з університету на два роки і виселили з Києва під нагляд поліції. Через рік вступив до медичного факультету Харківського університету, який закінчив у 1883 році. Працював земським лікарем Костянтиноградської міської лікарні, а вже в березні 1889 року його перевели до Харківського губернського земства на посаду земського санітарного лікаря Херсонського повіту. 1891 року став губернським земським санітарним лікарем Бессарабського земства у Кишиневі, де працював до кінця 1897 року. 19 жовтня 1898 року Рада професорів Київского університету присудила ступінь доктора медицини. З 1899 року почав працювати санітарним лікарем Київської міської управи, яку займав до 1907 року. У цей час став за сумісництвом приват-доцентом кафедри гігієни Київського університету. З 1906 по 1913 рік викладав громадську гігієну в Київськоому комерційному інституті, а з 1909 по 1923 рік – спеціальний курс комунальної гігієни в Київському політехнічному інституті. У часи Першої світової війни очолював медично-санітарну частину при 8-ій Армії Південно-західного (румунсько-австрійського) фронту . Згодом вчений став організатором Всеукраїнської спілки лікарів медичного факультету Українського університету. У 1919 році, за часів Директорії, вчений деякий час був міністром здоров я і народного опікування. З 1921 – декан медичного факультету при Українському університеті. Цього ж року його обрали дійсним членом Академії наук. За його пропозицією Академія наук прийняла рішення про утворення Інституту експериментальної медицини та епідеміології, створила кафедру народного здоров’я, гігієни та санітарії, якою аж до 1934 року керував академік. У 1922-23 роках був поневолений жити у Москві, потім повернувся до Києва.

1930 року за сфабрикованою справою Спілки Визволення України засуджений . У травні 1934 року зняли з посади неодмінного секретаря, усунули від участі в роботі Академії. Позбавлений роботи, жив практично в забутті ще 14 років.

Помер 27 листопада 1947 року.