Товариство «Знання» України сердечно вітає з 75-річчям відомого українського поета і громадського діяча Петра Ілліча Осадчука! Щиро бажає йому міцного здоров'я, снаги і наснаги, сімейних гараздів, нових талановитих творів, творчих звершень на радість родині і славу Україні.
Правління Товариства нагородило Петра Осадчука ПОЧЕСНОЮ ГРАМОТОЮ.
ПОЧЕСНА ГРАМОТА
нагороджується ОСАДЧУК Петро Ілліч, відомий український письменник і громадський діяч, лауреат багатьох Всеукраїнських літературних премій, за великий внесок у популяризацію досягнень української літератури, багаторічне творче співробітництво з Товариством «Знання» України у поширенні наукових знань і з нагоди 75-річчя від дня народження
академік НАН України,
президент Товариства «Знання» України,
Василь Кремінь
голова правління Товариства,
доктор економічних наук, професор,
Василь Кушерець
учений секретар правління Товариства,
заслужений журналіст України.
Василь Василашко,
2 грудня 2012 року
Петро Ілліч Осадчук – відомий український поет і громадянський діяч. Народився 2 грудня 1937 року в с. Острівець Івано-Франківської області. У 1960 році закінчив Одеський державний університет ім. І. І. Мечникова.
Працював сільським учителем, районним газетярем на Одещині. Був апаратним працівником в керівних комсомольських і партійних органах в Тернополі, Одесі й Києві. Працював редактором художньої літератури у видавництвах «Маяк» (Одеса) і «Молодь» (Київ).
Випало на долю займати керівні посади в Національній Спілці письменників України (1973-1990 рр.).
Народний депутат двох скликань Верховної Ради України (1990-1998 рр.).
Автор кількох десятків книжок поезії, основні з них: «Вітряк», «Біографія вірності», «Пряма мова», «Біла каравела», «День відкритих дверей», «Чуття єдиної провини», «Чорні метаморфози», «Театр перед мікрофоном», «Паранормальні явища», «Літаюча тарілка».
Лауреат літературних премій імені М.Островського, імені П.Тичини, імені Володимира Сосюри, імені С. Руданського, «Планета поета» ім. Л.Вишеславського та ін.
Виступає в періодиці з рецензіями і статтями про поезію та в жанрі публіцистики.
Понад 6 років на каналі «Культура» Українського радіо щотижня веде передачу «Огонь в одежі слова».
З книги «Загострене чуття людини»:
Під знаком страждань і тривог,
Далеко від щастя і див,
Може й створив когось Бог,
А я себе сам створив.
Усе, що моє, те моє:
Небо, земля і плоть.
І допоки зозуля кує,
Нікому мій дух не збороть.
Життя за життя свою дань
Плачу я щодень і щоніч.
У світі тривог і страждань
Весь вік іду щастю навстріч,
Змагаючи сум і біду,
Оминаючи успіх зрадливий,
Весь вік я до щастя іду
І допоки іду, я щасливий.
4січня 2003р.
ПОКЛИК
Мій кожен день – останній день,
Мій кожен подих – перший подих...
Я все життя цих слів ніде
Не забував життю на подив.
Все, що було, я не забув,
І те, що буде, не забуду.
Здобув я те, що в світі був,
І рад, що світ не перебуду.
Йду з року в рік за виднокруг,
Де спалить день остання ватра.
Але ні друзів, ні подруг
Палити заодно не варто.
Я рад на крутосхилах літ,
Що не чужий у давнім колі,
Що вранці і надвечір світ –
Як писанка на видноколі.
Когось терзає каяття,
Хтось кличе в снах далекі весни...
Мені ж являється життя,
Як поклик ранку піднебесний.
1 грудня 2002р.
МИ НЕ ПРОСТО ЙШЛИ
Ми не жили, а надривали жили
В пориві до примарної мети.
Ішли і падали, раділи і тужили,
Вмирали і воскресали, що іти,
І час настав, коли вже все минуло,
Ще за життя минуло сто життів,
І слово, що окови розімкнуло,
Ледь дихає,зацьковане розгулом,
Мов з цепу спущених голодних псів –
На волі визрілих скажених слів.
Ми просто йшли,як заповів Шевченко,
А нас вбивали, втоптували в прах,
Та ми, як зерна впавши в борозенки,
Знов проростали болісно і щемко
На кров'ю зрошених, розтерзаних на полях.
- Ми ще йдемо!- писав Поет в облозі
Брехні й облуди, підлості й хули.
...Зоставшись вірним обраній дорозі,
Я з жахом зрозумів, що ми прийшли.
Під нашим сонцем,що змело тумани,
На тім осонні,де вознісся храм,
Гримлять оркестри, грають барабани
І бенкетують Каїн, Чорт і Хам.
Ми просто йшли, зборовши всі навали,
Не відцуравшись рідного гнізда,
І, поки вольну волю здобували,
Йшли на турніри честі й карнавали,
Наш дім без бою зайняла орда.
Я вражений страшною самотою,
Серед своїх – полон самотини.
У ріднім краї пахне чужиною,
Чужинець глум справляє наді мною,
І що не крок – все більше чужини.
ЛЮБОВ І ВІРА
Серед лісів у заповітнім плесі,
Де чистоту плекають небеса,
Бринить-плюскоче вічний голос Лесі,
Нуртує краю сила і краса.
На цій землі, розкованій від роду,
Де кожен крок – пролог і заповіт,
Себе знаходим в імені народу,
Ступивши в Лесин богорівний слід.
На цій землі, яку терзали битви,
В яку неволя в'їлась до основ,
Приречені свій рідний край любити,
В єдину зброю віримо – в любов.
На цій землі нам жити й помирати,
І жить по смерті, як не є.
Життя людського варіанти
Вінчає царствіє твоє.
Мені відкрилася дорога,
Яку давно обрав я сам.
Хто в землю вірить, як у Бога,
Не зрадить отчим небесам.
Життя спішить життю на зміну,
Мій смертний птах літа кує.
Я той, хто вірить в Україну,
Як вірять в царствіє твоє.
1990р.
Я винен в тому, що не винен ...
Я винен в тім, що я не злодій
І через те не мільйонер,
І не спадлючений добродій,
Що з ближнього три шкнури здер.
Я винен в тім, що був не з шефом,
Хто славив правду до небес,
А потай світу жив ґешефтом
І мав злодійський інтерес.
Я винен в тому, бляха-муха,
Що переміг тотальний страх
І взявсь творить основи Руху,
Щоб вийти на державний шлях.
Я винен в тім, що рідні лежні
У снах являють власну суть
І лежма будуть незалежні,
Допоки їх не понесуть.
Я винен в тім,що Богом дане
Сприймається,як смертний гріх.
Брат зняв із рук моїх кайдани,
Щоб одягнуть на душу їх.
Я винен в тім,що смів і смію
Творити свій державний дім.
В Союзі бачив я Росію
І знав: Союз – це псевдонім.
Я винен в тому, що не зрушу
З того шляху, який обрав,
І мову не продам,як душу,
Хто б скільки срібних не давав.
Кому – квітами, кому – тернами
простелились шляхи в життя.
Віднайшов я себе, Комінтернове,
у глибокій траві забуття.
Віднайшов ті сади,де я блукав,
легковірний селянський син,
де пахтіли спокусливі яблука
в пишних кронах дівочих кофтин.
Оминув мене змій спокуси
чи земний не судився рай, -
юні роки,як дикі густи,
відлетіли за небокрай.
Відлетіли,але не розтали,
не згубилися в далині.
Юні роки,як вічні кристали,
сяють з вічності в душу мені.
Виглядає з рожевих туманів
час великих тривог і надій,
де в полоні ілюзій, обманів
я ступав по дорозі крутій.
Без вини я караюсь провиною,
що не все до пори зрозумів.
Але бути й лишатись людиною –
вище гасел і прапорів.
1995р. Київ – Одеса. Поїзд «Чорноморець»
Свобода сокири
Сокира гуляє в саду,
Святкує свободу слова.
Деревам струнким на біду –
Пам'ять у неї чудова :
Куди її хто не пускав,
Не забула сувора сокира.
Як часто,розбавлена прав,
Була вона надто сумирна.
Цуралася гострих слів,
Уникала контакту прямого,
Заблукавши між вишень і слив,
Звершить не могла головного.
Сокирних позбавлена прав,
Вона вочевидь іржавіла
І смертю смерть поправ
Сокира співати не сміла.
Свобода лиш марилась їй,
Але не давали свободи
Тоді, коли рвалася в бій
З нагодою і без нагоди.
Прорубала сокира стіну –
Заслон до свободи слова,
І тепер кожен день на війну
Вирушати сокира готова.
Вже гуляє на волі сокира,
Втішає роз'ятрену душу,
Її мова залізна і щира
Вбиває яблуню, й грушу.
Ой, гуляє сокира в саду,
Торжествує, немов королева.
Неспроможні спинити біду,
Покалічені плачуть дерева.
12 березня 2005 р.
ВІДЛУННЯ ДАЛЕКОЇ ВЕСНИ
Студенську газету в уяві читаю
І знаходжу у ній дивовижні слова:
''Я тебе пока еще не знаю,
Но уже кружится голова'',
Любов не зпізнала, а вже покохала,
В напливі емоцій душу відкрила.
Якби те збулося, про що написала,
То могли б у студентки вирости крила.
Не знаю і досі про неї нічого,
Та вірю у давнє весняне бажання.
Піввіку минуло. Життєва дорога
Могла оминути велике кохання.
Якщо ще жива, то давненько бабуся,
А вмерла, то квітне трояндою в тиші.
Але так вітчайдушно -- сказать не боюся! --
Сучасна студентка навряд чи напише.
Літа пролетіли. Змінились устої.
Суспільство рвонуло у розвитку далі.
Та делеко дівчатам до дівчини тої
В час нових устремлінь і падіння моралі.
Може це ностальгія? Не знаю, не знаю.
Але вірю рядкам, що душею позначені, --
Дивовижні слова я в собі зберігаю,
Де живуть почуття,
давно іншими
втрачені.
2012р.
***
Нам бракує серця, а не хисту,
Щоб кохання вберегти від сліз.
Золоті кайдани падолисту
Вітер зняв з обласканих беріз.
Затремтіли голі плечі лісу
Перед першим подихом зими.
Ніч спливала і голубу завісу
Підняла між нами і людьми.
Що ж, пора, моя найкраща в світі,
Мить і вічність нам не повінчать.
Ти стоїш. Твоє обличчя світить
Світлом всіх беріз і всіх дівчат.
Ти стоїш печальна і врочиста,
Як весна. що в осінь забрела.
Золоті кайдани падолисту
Нам ця ніч на душі одягла.
Ти ще поряд, ти вже за роками,
В дальню даленієш далину.
І на пам'ять, як на серце камінь,
Ти кладеш мені сльозу одну.
Ту сльозу, мов квіточку, губами
Я голублю на щоці твоїй -
Тільки те, що не сказать словами,
Мовчки на прощання зрозумій!
ТОРЖЕСТВО СВІТЛА
Сонцем залиті дерева довкола,
Сонцем проміняться виднокола,
Ледь іскриться роса в траві
І райські пташки в моїй голові
Витьохкують радісно так, немов
Всі незгоди і кривди здолала любов.
Тільки сонце і птахи у вітті
Домінують в моєму світі,
Тільки небо, як море синє,
Домінує над світом нині.
Я забув про життєві напасті
І подумав: - А що таке щастя?
Певно, це відчуття краси,
Що увібрала пташок голоси,
Де поєднались дерев безгоміння
І вранішні танці проміння --
Сонця нартуюче торжество,
Що переймає пригасле єство.
Це відчуття, що на світі тримає
Не тільки мене одного.
Значить життя розмаїто триває
У вічному храмі всесущого Бога.
- Чуєш, Алло? Триває, Алло!
А вона мені каже: -- Мало! Ой, мало!..
СОНЯЧНИЙ ДЕНЬ
Такі спокійні небеса,
Такі весняні споконвік,
Що чути як бринить оса
Десь біля вавілонських рік.
Зазеленіло знов зело,
З дупла клубочиться змія.
Все, що під осінь відбуло,
Вертає на круги свої.
Вдивляючись у небовись,
Живу у полоні древніх слів
І певен, що тут жив колись,
Раніше від своїх батьків.
Струмує вічність із небес
І манить душу вглиб століть,
Немов торкнувсь Адам тебе
І Єва поруч з ним стоїть.
Мій час - безсмертний чародій,
А серце з часом б'ється в такт,
Смертей не знаючи, ні війн,
Ні смутку стресових атак...
Якби ж то так, якби ж то так!
РЕКЛАМА ФІЗЗАРЯДКИ
Дід у ранковій зарядці
Свою доблесть показав бабці,
А вона реготала: -- Падку!
Навіщо він робить зарядку?..
А дід не зважав на прокази
Й на колючі слова бабусі,
Він налягав на м'язи,
Попереком робив викрутаси.
Дід підстрибував, як у спорзалі,
Якось дивно махав руками,
А баба все кпинила далі:
-- Він змагається з вітряками!..
То була демонстрація сили
І уроки завзяття веселі,
Коли дід, надриваючи жили,
Гантелі пружинив до стелі...
Потім вийшли у двох до річки,
Де блукали діки проти ночі.
Там у діда пашіли щічки
І горіли завзяттям очі.
Одна дівчина дивним чином
Сказала бабусі: - будь ласка,
Познайомте мене з Вашим сином -
Він розквітне в обіймах любаски.
3 серпня 2008 р.
НЕ БУДЕ РОЗЛУКИ
Пам'яті Василя Земляка
Це статься рано чи пізно
І станеться несподівано --
Остання моя пісня
Обірветься недоспівана.
Білий лебідь над хатою
Наче дим покружляє...
Мої друзі, спохмурені втратою,
Я живий в лебединій зграї.
З року в рік мої очі й руки
Йдеш від мене -- ставали словами.
Мої друзі, не буде розлуки --
Всі слова залишаються з вами.
Ми зустрінемось рано - вранці,
Коли небо сяйне на крилі,
Щоб, немов проти смерті повстанці,
Скали сонця світились в землі.
Ми зустрінемось край дороги,
Щоб я серцем щоразу ловив,
Як по грудях ходитимуть ноги
Тих людей, кого я любив.
Ми зустрінемось край дороги,
Щоб довкола була далина
Й вічний голос пісенної долі
Від землі до небес долинав.
ЗАПОВІТ
Перш ніж піти
За вітрами,
Треба прийти
До тями.
Завали старі розгребти,
Спалити торішній храм
І на чистому місці звисти
Душі піднебесний храм.
Перш ніж піти,
Звідки нема вороття,
Треба прокласти мости
В неубутне життя,
Де твої оживуть солов'ї,
Де твої зашумлять гаї
І весною нащадки твої
Задзвенять, як прудкі ручаї,
Щоб дзвеніти у рідному слові
Під нічним небом любові.
11 січня 2005 р.
***
Промінь сонця в блакитній імлі
Забринів, як пшеничне стебло, --
Лиш зронили мої журавлі
Своє вічне ''курли!'' на село.
Відлетіли мої журавлі;
Відпливли до чужого тепла.
На покритій осінній землі
Десь згасає, як тінь від крила.
За рікою в принишклім гаю
Від'ячали щемливі жалі.
Над літами у юність мою
Відлетіли мої журавлі.
На покірній осінній землі
Тихий дзвін золотого стебла,
Що зронили мої журавлі,
Коли падала тінь від крила.
