Україна завжди існувала на межі між Сходом та Заходом. Цей "граничний" геополітичний стан виражав та виражає особливий "нейтральний" статус Українського етносу. Про це зараз пишуть деякі дослідники, які вважають, що Україна покликана стати "слов'янською Швейцарією". Тим паче, що саме нейтральний (парадоксальний) шлях розвитку України відповідає духовним рисам українського народу. Розглянемо духовність українства у контексті концепції цілісності.
Можна сказати, що одним з фундаментальних відкриттів науки як форми суспільної свідомості є явище цілісності (синергії, інтегративності, емерджентності), де виявляється системний ефект, коли у системи (цілісності) з'являються властивості та внутрішні закономірності, не притаманні її окремо взятим компонентам.
Зазначимо, що духовність, яка є переважно категорією міфологічно-релігійного, цілісно-синкретичного світорозуміння, етимологічно походить (принаймні на рівні індоєвропейських мов) з такого поняття, як "дух". Дух як поняття, в основному релігійне, виражає явище, що за своїм визначенням не має чіткої просторово-часової локалізації. Тобто, дух (як і духовність) втілює в собі принцип життєвості, холомності (цілісності), синергії, взаємозв'язку, взаємодії, опосередкування одного іншим, відображуючи фундаментальний вимір буття – цілісність, що дає життя та конституює системну єдність предметів та явищ Всесвіту.
Про ціле говорять езотеричні джерела, де ми можемо дізнатися про "Групову Душу", існування якої заперечується тими, хто ще не здатний зрозуміти, що життя є серією групувань: від мікроскопічної тварини до людини кожен організм, кожен окремий орган являє собою системну єдність, що знаходиться на окремому щаблі універсальної шкали живої субстанції.
Ціле виявляє себе в сфері життя, що будується як принципово цілісна сутність. Наведемо спостереження французького ентомолога Луї Тома, який помітив, що окремий терміт є стохастичною сутністю, задіяною в хаотичному, невизначеному русі. Але якщо ми збільшимо число термітів до деякої "критичної маси", то відбудеться чудо: терміти почнуть створювати робочі бригади і, діючи найвищим чином узгоджено, зводити грандіозну будівлю, виявляючи "велике знання" про спорудження в цілому. Це ж стосується всіх "суспільних тварин": окрема особина сарани не знає напрямку й мети руху під час міграції, а зграя – знає; у птахів також кожна окрема особина не знає напрямку міграції, але досить певній кількості птахів зібратися разом, як казна-звідки виникає знання, якого до цього не було. Подібний же ефект "критичної маси" існує й у риб. Отже, "велике знання", чи "велика воля" керує всіма нюансами існування співтовариств живих істот. Усі вони, взяті в цілому, утворюють "живу речовину" (В. І. Вернадський), що формує "цілісний планетарний організм" (Тейяр де Шарден), інтегрований у єдиний моноліт життя за допомогою так званих "слабких екологічних зв'язків" (В. П. Казначєєв).
Отже, йдеться про парадоксальний нададитивний феномен цілого, відритий сучасною наукою, що виявляє паралелі у сфері релігійної свідомості: "Якщо двоє або троє зберуться в ім'я Моє, Я серед них" (Ісус Христос).
Виникає запитання, чим є цілісність? Ґрунтовне онтолого-гносеологічний поділ Всесвіту виявляє його триіпостасність. Філософська традиція розглядає світ як тріадну сутність: як суб'єкт (дещо внутрішнє, іманентне), об'єкт (дещо зовнішнє, трансцендентне) та межу, що прокладається між ними, котра опосередковує суб'єкт-об'єктну взаємодію. У гештальтпсихології це тріадне членування виступає у вигляді схеми: "Я", "не-Я" та "межа" між ними. Межа як концептуальна сфера взаємодії суб'єкта та об'єкта (що втілюють два будь-які взаємодіючі протилежні початки) має парадоксальний зміст [1], бо вона може належати: 1) як суб'єкту, 2) так і об'єкту, 3) першому та другому одночасно, 4) ні першому, ані другому.
Саме у сфері межі відношення між суб'єктом та об'єктом репрезентують феномен цілісності, тому що тут ці відношення постають когнітивно рівноправним аспектами, оскільки у сфері межі відносини між суб'єктом та об'єктом виявляють чотири можливі й когнітивно рівноправні формально-логічні позиції, залежно від того, кому належить межа: 1) або об'єкт є первинною реальністю (коли межа належить йому); 2) або суб'єкт (коли межа належить йому); 3) ні суб'єкт, ані об'єкт (межа не належить жодному з них); 4) і суб'єкт, і об'єкт одночасно (коли межа належить їм обом). У буддизмі та індійській логіці ця четверинність втілена в діалек-тичній установці, що має назву "чотири альтернативи", які виражають чотири можливі логічні координації між будь-якими умоглядними проти-лежностями.
Цю четверинну координацію можна зіставити зі схемою "гносеологічно-світоглядних переваг" відповідно до Ю. А. Урманцева, який використовує принцип "чотирьох альтернатив" для класифікації підходів до вирішення основного питання філософії, доводячи, що воно має чотири рівноправні рішення [2]. Таким чином, межа (а в більш загальному розумінні – будь-яке граничне явище) є категорією, що відображає цілісність, зв'язок, взаємини. Як вчить системний аналіз, саме на основі взаємин речі постають цілісними сутностями.
Можна говорити про спеціальний ефект межі, який спостерігається у багатьох формах поведінки, коли, як доводять етологи, лісова галявина, берег моря, межа зораного поля і, взагалі, будь-яка особливість на одноманітній місцевості приваблює живих істот, коли життя роїться головним чином на границі трьох середовищ – океану, суші та атмосфери [3, с. 71].
Суттєвим межовим феноменом є також соціальний марґіналізм як стан індивідів, що перебувають на межі різних конфліктуючих укладів, способів життя, культур, рас. Марґінальність тут може розумітися не лише як соціальний феномен, але й феномен науковий – як джерело руху до нового [4, с. 177–178].
Ефект межі проявляється і в тому, що "людські гени відтворюють себе не в якійсь аморфній масі населення країни, регіону, континенту чи світу в цілому, а саме в етнічних межах. Протягом віків це призводить до формування генетичної своєрідності етносів і відмінностей між їх генофондами" [5, с. 168].
Явище "перехідної сходинки" актуальне в теорії антропосіогенезу. Як показав Л.М.Гумільов у праці "Ентогенез та біосфера Землі" (1989), вісі пасіонарних поштовхів, подібно "життєвому пориву" А. Бергсона, дають імпульс розвитку тих чи інших глобальних соціальних процесів. Зазначені вісі проходять через стики ландшафтів і, як наслідок, через угрупування людей, що займаються різними видами господарської діяльності.
Треба додати, що межа як нейтральний, "центральний" елемент будь-якого відношення, відображається в структурі логічного судження. Річ у тім, що структура логічного силогізму універсальна і випливає зі структури древньогрецького міфу [6, с. 141]. В цій структурі (суб'єкт – зв'язка – предикат) зв'язка як межа між двома логічними термінами має вирішальне значення та є логічною і мовною універсалією, при цьому виникнення логіки як науки постає як залежне від ролі, котру видіграє ця зв'язка.
Велике значення у нейрофізіології мають третичні зони мозку О. Р. Лурії (так звані асоціативні зони, чи зони перекриття), де вторинні зони, які реалізують специфічні функції, перетинаються і де втрачається модальна специфічність. Саме третичні зони забезпечують чуття більш вищого порядку.
Суттєво, що організація хімічних молекул полягає в тому, що в ній зникає будь-яка відокремленість частин. Ціле тут не просто сукупність частин, а скоріше сукупність відношень між частинами. Всі зв'язки між молекулами стають спільними, і всі частини поєднуються єдиним спільним зв'язком, яка в багатьох відношеннях виявляє властивості окремих частин. Граничні явища знаходять свої відображення і в тому, що біологічні об'єкти постають як складні системи, де граничні процеси на мембранах, і зокрема міжфазні явища відіграють вирішальну роль .
Суть межі можна проілюструвати й думкою М. М. Бахтіна, який писав, що людина ніколи не збігається з собою, а автентичне життя особистості здійснюється немов би у точці цього незбігання. Як зазначав А. Камю, саме в цьому постійному мандруванні між собою та іншими, на півдорозі від краси, без якої не може обійтись, до людського суспільства, з якого не в силах вирватися, митець знаходить своє становлення. Згідно з Е. Дюркгеймом, духовні (вищі) цінності і ідеї людини лежать між суб'єктом і об'єктом пізнання.
Отже межа має діалектичний суперечливий характер, в ній буття кінцевого об'єкта як би зштовхується з його небуттям. Через її існування небуття кінцевого виявляється невід'ємною умовою його буття. Тобто тут буття та небуття "стикаються", через що маємо "парадокси межі", які полягають в тім, що "поблизу" межі має місце своєрідне "спотворення" кінцевого об'єкта, визначеність об'єкта на межі його буття немов би "вироджується", через що виникають труднощі в опису "граничних ситуацій".
Гранична ситуація як парадоксальна сутність фіксується в контексті поняття "еволюційної середини", чи "перехідної сходинки" від одної якості до іншої, яку Аристотель, Гегель та інші філософи називали "середнім терміном" по відношенню до понять, що фіксують витоковий та завершальний якісний стан об'єкта, розвиток якого аналізується. У філософській літературі відношення таких "півпротилежностей" називають контрмедіальним на відміну від контрарного відношення, яке відображає "повну" полярну симетричну протилежність речей та процесів (наприклад, рух та спокій, світло та темрява), та на відміну від контрадикторного (темне – нетемне, тобто темне – не несвітле).
Вчення про духовність з точки зору вищенаведеного аналізу має виражати ідею єдності людини і світу, уніфікуючи та сполучаючи в собі психофізіологічний, соціально-політичний, етико-аксіологічний, культурно-історичний, соціоприродний, космопланетарний контексти людського буття.
Духовність ми визначаємо як категорію суспільної свідомості, що у своєму змісті відображає у досить специфічному вигляді універсальну властивість Всесвіту – цілісність, яка є чинником неперервності, холомності, тотальності всіх проявів існування матерії. Важливо зазначити, що духовність як єдність протилежностей – це гранична категорія. Стан духовності як дещо принципово цілісне, граничне і тому парадоксальне передбачає відповідну поведінку та світогляд, які характеризуються миротворчістю, нейтральністю, спонтанністю, самодостатністю, непередбаченістю, парадоксальним синтезом протилежних рис та якостей, що відповідає статусу творчої особистості. Річ у тім, що так звані творчі люди характеризуються гранично-бiфукарцiйними, парадоксально-двоїстими, амбівалентними, взаємовиключаючими особливостями, наприклад, вони проявляють себе як одночасно екстраверти та інтроверти; вони скромні та горді одночасно; проявляють одночасно бунтарський дух та консерватизм [7].
Зрозуміло, що духовність притаманна не лише людям, а й етносам. Якщо говорити про український народ, то його можна назвати найвиразнішим носієм духовності як граничного феномену, оскільки український етнос – принципово граничний народ, який деякою мірою поєднував та поєднує Євразійський Схід та Захід, Європейський Південь та Північ як в гео-політичному, культурологічному, так і геологічному значенні. Останнє знаходить певне підтвердження, оскільки, як довели дослідження геологічних особливостей України, вона є геологічним центром Європи [8, с. 2].
Цікавим є те, що саме на ґрунті України виявилась одна із спроб поєднати дві гілки християнства – східну та західну – у вигляді греко-католицької церкви. Майже з середини ХVІ ст. українські землі асимілюють різні форми протестантизму, а ще раніше тут розповсюджувалися іудаїзм та іслам.
Як пише В. Цибух, "Україні випала доля всю свою історію бути "на краю", на межі, на кордоні. Між лісом і степом, між морем і суходолом, між землеробною цивілізацією та кочовим варварством, між Заходом та Сходом. Тому Україну завжди вирізняло розмаїття природнокліматичних умов та культур" [9, с. 4].
Даний висновок не є оригінальним. Багато дослідників відмічають, що на рівні філософської думки в українців домінують екзистенціальні мотиви, плюралістичний, поліфонічний стиль філософствування. Існує думка про причину розвитку такої світоглядної риси: "тривале проживання на межі ворожого степу виродило в українців специфічне "екзистенціально-межове" світовідчуття – гостро емоційне переживання сьогоденності життя, життєлюбність, поетичне, лірично-пісенне сприймання природного та соціального оточення" [10]. Українська ментальність кристалізувалася, як пише Я. Ярема, за умов нескінченних історичних "лихоліть" [11]. Треба сказати, що лихоліття підстерігають саме граничні народи, які актуалізують своє буття на перехресті "простору та часу", що призводить до постійної фі-зичної та психічної напруги протягом віків [12]. Духовність як єдність протилежностей проявляється в тому, що в українській національній душі поєднуються протилежні якості – ліричність та сентиментальність пригнічують природну прагматичність та занепокоєність, що відіграє роль своєрідного психоделіка [13, с. 107].
Таким чином, типовими рисами українського національного характеру можна вважати "демократичність, волелюбство, емоційність, що виявляється у музичності, наближеності українців до природи, культі жінки і родини, релігійності, толерантності до інших народів, працелюбстві, гостинності тощо" [14, с. 142–143]. Наведені роздуми про ментальність українського народу свідчать про його подвійно-парадоксальну суть.
Граничний (а тому й найбільш розвинений) тип духовності, який превалює у структурі соцієтальної психіки народу України, можна назвати найбільш виразним втіленням категорії цілісності, що актуалізується як специфічна сутність саме як граничне (парадоксальне) явище. Гранично-подвійну природу українського етносу можна проілюструвати одним з елементів державної символіки (зрозуміло, що саме вона, як виразник "ірраціонального", глибинного шару ментальності народу, може претендувати на найбільш концентроване відображення духовних рис будь-якого етносу), а саме, жовто-блакитним прапором. Кольорове виконання прапору досить унікальне, оскільки тут зустрічається зіткнення двох протилежних і полярних у хроматичному відношенні кольорів – холодного блакитного і гарячого жовтого. До ірраціонального аспекту будь-якого народу належить і його національний гімн. Навряд чи можна знайти гімн, який, подібно до національного гімну України (хоча й офіційно не прийнятого), констатує і навіть оспівує проміжний, граничний між життям та смертю стан нації – "Ще не вмерла Україна...".
Якщо духовність вважати "серцем" Всесвіту, що виражає його телеологічні функції, то українській духовності, очевидно, випала доля "генератора" духовного відродження нашої планети, що, як ми вважаємо, переживає духовну кризу.
Виникає питання: що є головною особливістю країни, яка постає духовним генератором континенту чи взагалі всієї планети? А те, що тривалий час та чи інша країна, нація, ідея може відігравати провідну роль в процесі культурно-духовного розвитку значних регіонів землі, не викликає сумніву. Відомо, наприклад, що виникнення тієї чи іншої світової релігії визначало магістральний напрямок в розвитку суспільно-економічних формацій на тривалий термін. Так було на Ближньому Сході, в Північній Африці і Середній Азії в ранньому середньовіччі з приходом ісламу; так було з буддизмом перших індійських імперій і зороастризмом – іранських. Виникнення феодальних соціально-економічних відносин у пізній Римській імперії пов'язане з появою християнства. А. Тойнбі вважав, що релігії мають інтегративну роль у плані вищих цінностей. При цьому духовність не підпорядковується прямо політико-економічному рівню розвитку тієї чи іншої держави (як прямо кореляційним чином не пов'язані суспільне буття та свідомість). Навпаки, політико-економічний та культурологічно-філософський аспекти суспільства взаємодіють за принципом негативного зворотного зв'язку. Так можна стверджувати, що політично й економічно відсталі держави мають тенденцію посідати передові позиції в сфері філософії та деяких інших галузях культури. Як писав Ф. Енгельс, "держави, що є економічно відсталими, в філософії можуть відігравати першу скрипку: Франція у ХVІІІ ст. стосовно Англії, на філософію якої французи спиралися, а потім Німеччина стосовно перших двох" [15, с. 419–420]. Таким чином, як говорив Вівекананда, "духовні ідеали завжди приходять до людства від тих народів, яких топтали ногами..." [16, с. 292].
Отже, ментальність Українського соціуму виявляє нейтрально-розірваний зміст, що визначає внутрішній механізм розвитку України як державної та етнічної одиниці. С.Хантінгтон, директор Інституту стратегічних досліджень при Гарвардському університеті, у книзі "Clash of civilizations" ("Зіткнення цивілізацій"), яка сьогодні вивчається найсерйознішими аналітиками у світі, пише, що існують країни (етноси), які є "розірваними" (torn country), котрі, як правило, прагнуть до входження до складу країн Заходу, але історико-культурне підґрунтя їх існування свідчить, що вони не є західними. Зрозуміло, що Україна є такою "розірваною" (чи межова) державною, оскільки, як свідчить історія, питання приналежності України до Заходу чи Сходу є одним із важливих для української історії. Деякі дослідники [див. 17; 18; 19] вважають, що жодної з умов, які є обов'язковими для входження будь-якої країни до західної цивілізації, в Україні немає. Але вона так чи інакше є засновником однієї із світових вселенських церков. При цьому, як вважав А.Тойнбі, церква як наріжна релігійна інституція є не просто відтворювальним засобом того чи іншого покоління цивілізацій, вона сама є вищим типом суспільства. Тобто можна говорити про культурно-духовний чинник майбутніх цивілізацій як системний фактор їх кристалізації, коли вселенські церкви самі постають центрами утворення цивілізацій. Ось чому історична перспектива України полягає у створенні своєї окремої цивілізації. Саме про це пише С.Хантінгтон: "якщо українці, відмовившись від марксистської моделі поведінки, відкинуть ліберальну демократію і почнуть поводити себе як українці, а не як люди Заходу, відношення між Україною та Заходом знову стануть конкурентними" [Цит. за: 20, с. 26 ].
Виходячи з вищевикладеного, можна твердити, що Україна має стати одним із центрів євразійської цивілізації. Серед таких можуть бути або Київ, або Москва, або Варшава. "Ставши могутнім центром слов'яно-православної (української) цивілізації, для якої існування незалежного духовного православного центру в Києві є обов'язковим, Київ зможе, по-перше, неконфліктно конкурувати з Заходом, маючи у складі Української держави сильний плацдарм для потужного впливу на Захід – свою значну, патріотично налаштовану, католицьку частину; по-друге, спрямувавши на себе києвоцентричний вектор східноєвропейської орієнтації, зберегти цілісність Української держави (цей фактор забезпечить підтримку Київської Церкви з боку держави); по-третє, змусити ісламську цивілізацію відмовитись від проектів зазіхань на православні території Східної Європи" [17, с. 168].
Отже, кожна країна, етнос як системна цілісність, що входить до складу загальнопланетарної єдності, має своє унікальне соціально-історичне місце у всезагальному історичному контексті людської цивілізації, розвиток якої підпорядковується певним діалектичним законам та сповнений глибокого сенсу. У симфонічній інтегрованості планетарної цивілізації її окремі гілки-соціуми виконують значущі функції, які мають усвідомлюватися представниками цих соціумів, оскільки пізнати своє місце у космопланетарному оточенні – це одне з глибинних призначень людини.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Лосев А. Ф. Типы отрицания // Диалектика отрицания отрицания. – М., Политиздат, 1983. – С. 149–170.
2. Урманцев Ю. А. О формах постижения бытия // Вопросы философии – 1993. – № 4. – С. 89–105.
3. Голицын Г. А., Петров В. М. Гармония и алгебра живого. – М.: Зна-ние, 1990.
4. Муляр В.І. Самореалізація особистості як соціальна проблема (філософсько-культурологічний аналіз). – Житомир, 1997.
5. Рычков Ю. Г. История как фактор генетического развития народона-селения // Человек в системе наук. – М.: Наука, 1989. – С. 164–171.
6. Юдакин А. П. Развитие структуры предложения в связи с развитием структуры мысли. – М.: Наука, 1984.
7. Дорфман Л. Я., Ковалева Г. В. Основные направления исследований креативности в науке и искусстве // Вопросы психологии. – 1999. – № 2. – С. 101–106.
8. Гергель О. України – геологічний центр Європи. І цей факт доведено вітчизняними геологами // Освіта. – 2–9 квітня. – 2003. – № 16 (5033).
9. Бичко А. К. Класична доба української філософії // Філософія. Курс Лекцій. – К: Либідь, 1994.– С. 230–252.
10. Ярема Я. Українська духовність в її культурно–історичних виявах // Збірник "Перший український педагогічний конгрес 1935 р. – Львів, 1938.– С. 16–18.
11. Село мов писанка. Путівник із зеленого туризму. – Київ. 2001.
12. Феденко П. Вплив історії на український народний характер // Нау-ковий Збірник Вільного Університету у Празі. – Прага, 1942. – Т. 3. – С. 375–385.
13. Шлемкевич М. Загублена українська людина. – К. .: МП Фенікс, 1992.
14. Корнєв М. Н., Коваленко А. Б. Соціальна психологія. – К., 1995.
15. Маркс К., Энгельс Ф. – Соч. – Т. 37.
16. Роллан Р. Жизнь Рамакришны. Жизнь Вивекананды. – Киев, 1991.
17. Борисова О. Віртуальна реальність України: "роз'єднана країна" чи слов'яно-православна (українська) цивілізація? // Християнство і духовність. Зб. Матеріалів другої міжнародної наукової конференції циклу наукових конференцій "християнство: історія і сучасність". – К.: Знання, 1998. – С. 165–170.
18. Лазоренко П. Україна: останній шанс. – К., 1998.
19. Борисова О.В. Проблемы экономического положения современной Украины // Ракурс. – Луганск. – 1998. – 29 июля.
20. Шкіль А. Місце України у двоподілі світу // Євразійський огляд. – К., 1996. – С. 23–18.

Вознюк А. В. Духовность украинского народа в контексте концепции целостности
На стыке философии и социологии исследуется духовность украинского народа в контексте концепции целостности. Показывается, что духовность имеет гранично-парадоксальную природу, характерную для украинского эт-носа, являющегося наиболее выразительным воплощением духовности как целостности.

Вознюк О. В. Духовність українського народу у контексті концепції цілісності
На перетині філософії та соціології досліджується духовність українського народу у контексті концепції цілісності. Показується, що духовність має гранично-парадоксальну природу, притаманну українському етносу, що є найбільш виразним втіленням духовності як цілісності.

Voznyuk O. V. Spirituality of the Ukrainian people in the context of the con-cept of wholeness
The spirituality of the Ukrainian people is analysed in the context of the con-cept of wholeness on the crossroads of philosophy and sociology. It is shown that spirituality has interface and paradoxical nature by which the Ukrainian people is characterized, being the most expressive embodiment of spirituality as wholeness.

Вознюк Олександр Васильович, кандидат педагогічних наук, доцент кафедри дошкільного виховання і педагогічних інновацій Житомирського державного пера догічного університету імені Івана Франка
Член соціологічної асоціації України та синернетичного товариства України. Наукові інтереси: проблеми комплексного вивчення людини.

E-maіl: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.