Друк
Перегляди: 4051

21 лютого відзначався Міжнародний день рідної мови. Доктор філологічних наук , заслужений діяч науки і техніки України, професор Київського міжнародного університету Іван Пилипович Ющук, який аналізує слов'янські мови і працює над створенням порівняльного словника кількох споріднених слов'янських мов ХУ1 століття, поділився своїми спостереженнями стосовно функціонування української мови. Запрошуємо наших читачів також висловитися на цю тему.

Щоб пройнятися певними настроями, приймати певні рішення, люди повинні бачити перед собою перспективу — позитивну чи негативну.

Мене вразив один факт, що стосується початку так званої Великої Вітчизняної війни. Доктор історичних наук професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка Віктор Король в одному з інтерв'ю оприлюднив такі дані: "Тільки в перші тижні війни півтора мільйона бійців Червоної армії зі зброєю в руках, з танками й артилерією перейшли на бік противника, а ще два мільйони здалися в полон. Крім того, один мільйон бійців дезертирував, а ще мільйон розсіявся по лісах". Отже, понад п'ять мільйонів громадян країни, де населення постійно піддавалося ідеологічній обробці в дусі відданості тодішній державі і правлячій партії, відмовилися захищати їх. Перед людьми за пропагандистсько-словесною завісою бачилася невтішна перспектива в тій державі: доноси, репресії, голодомори, колгоспне рабство, злидні, топтання по людській гідності, з одного боку, і жирування партійної номенклатури - з другого.

І навпаки, сотні тисяч молодих людей добровільно, без найменшого примусу постійно поповнювали ряди Української Повстанської Армії, бо в них був ідеал: "Здобудеш українську державу або загинеш у боротьбі за неї". І в перспективі в цій вимріяній державі кожен досі принижуваний зайдами-окупантами українець бачив себе суверенним господарем на своїй, Богом даній землі. Хлопці Небесної сотні свідомо йшли під кулі, бо перед ними був Шевченків ідеал: "Врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, І будуть люде на землі". І тепер на Сході України молоді люди жертвують своїм життям не заради того, щоб можновладці й олігархи вибудовували собі царські палаци та справляли лукуллівські бенкети.

Україна в так званому Радянському Союзі, як і раніше в царській імперії, була колонією Росії — окупована на початку 20-х років минулого століття більшовицькою ордою й нашпигована колонізаторами, переважно особистостями з сумнівними моральними якостями. Керівників усіх рангів присилала й затверджувала Москва; економіка, освіта, культура України до найменших дрібниць визначалася й регламентувалася метрополією під московський аршин; армія, інші силові структури в Україні були міцно підпорядковані Москві. Українців нищили мільйонами, причому насамперед найздатніших, виселяли з рідної землі, переманювали, щоб асимілювати. Було з прицілом знищено безліч історичних і культурних цінностей України, розграбовано її земні надра, спотворено історію, загаджено країну колоніальними назвами. Як писав Тарас Шевченко, "Ляхи були, усе взяли, кров повипивали!.. А москалі світ Божий в путо закували".

Україна в так званому Радянському Союзі була російською колонією, найбезправнішою в світі. Байдуже, що керівні посади іноді роздавалися й не росіянам, а часом і аборигенам-малоросам, бувало, їх навіть возили за кордон на показ, звичайно, у супроводі наглядачів. Така практика всіх колонізаторів — інородців тримати на прив'язі й на відстані, щоб знали своє місце. Україна була колонією Росії. А от офіційно, на державному рівні чи хтось визнав її минуле колоніальним? І зрозуміло чому. Бо в такому разі треба деколонізувати управління, стосунки, людські душі, людську свідомість. Тим часом у владних структурах — переважно нащадки колонізаторів з психологією конквіста́дорів.

Не досить було проголосити Україну незалежною, треба ще й очистити її від колоніальних струпів. А що змінилося в ставленні до української культури, мови, науки, до українців як нації після проголошення незалежності України? Дехто може заперечити: он, мовляв, є вдосталь хліба й до хліба, не треба в чергах вистоювати, як це було за тоталітарного режиму, є телевізори для розваги, комп'ютери для роботи, люди роз'їжджають на власних автомашинах. Але таке й без незалежності могло б бути, бо це плоди технічного прогресу. Проте людина, на відміну від тварини, крім нажертися, пробачте, й побарложитися, має ще й духовні запити. У людини є почуття власної й національної гідності, потреба реалізувати себе, свої потенціальні можливості. Тим часом українці як були духовно й морально упосліджені, так і залишаються такими вже в нібито своїй державі ("на нашій — не своїй землі", кажучи словами Тараса Шевченка). Гляньмо хоча б на розкладки з пресою, з книгами, на телевізійні передачі — яскраві показники рівня духовного комфорту чи дискомфорту суспільства.

Сто сімей олігархів в Україні (серед яких українців майже нема: а свій, як відомо, хоч не заплаче, то скривиться, хоч не скривиться, то не висміє) — отож сто сімей олігархів володіють, як свідчать соціологи, приблизно двома третинами українського валового внутрішнього продукту. Керівні посади куплені й обсаджені їхніми людьми. (Такі, як Тетяна Чорновол, не можуть там прижитися). В їхніх руках чи не всі засоби масової інформації, через які вони диктують свої смаки́, вподобання й свою зверхність. Колоніальна система, таким чином, перетворилася на олігархічну, змінилася тільки декорація, але персони й принципи залишилися ті самі. І стосунки теж. Колоніальні стандарти й порядки лише набули інших форм. Чи це нормально, коли в домі порядкує не господар, а перехожий нічліжник? Сьогодні він тут, а завтра він з усіма мільярдами громадя́нин Сполучених Штатів, чи Австрії, чи Ізраїлю. Він бачить тільки себе і дбає тільки про себе.

Ще двадцять п'ять років тому в "Декларації про державний суверенітет України" від 16 липня 1990 року було оптимістично проголошено: "Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя". Ішлося, отже, про відродження народу, морально знівеченого цькуваннями, переслідуваннями, голодоморами, про повернення йому належної поваги й самоповаги. Але натомість на догоду колонізаторам впроваджено українофобський фальшивий закон Ківалова-Колісніченка, якого українці й досі не можуть позбутися.

У Конституції України (дев'ятнадцять років тому) було задекларовано: "Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури". Тим часом бюджет України 2015 року, як констатують митці, став вироком для української культури, хоч і раніше він не відзначався прихильністю до неї. Українськомовні газети, журнали, книговидання ледь животіють через матеріальну скруту, а російська макулатура, начинена великоросійським зазнайством і хтозна-ким фінансована, силоміць преться в українські душі.

Засвітилася була надія на побудову української України після одного Майдану, після другого, коли український народ сказав своє рішуче слово, але її, ту надію, поспішили загасити.

Зрозуміло, зараз іде підступна війна. Війна пожирає ресурси. Тим часом люди допомагають армії, чим можуть, бо державні кошти розкрадено і вони вже стали недоторканною приватною власністю злодіїв. Але українці й досі достеменно не знають, ради кого, яку і чию державу ми будуємо й повинні захищати. Ради дітей? Нашим дітям радять: вивчайте англійську мову — поїдете в Америку, в Європу, там гарні заробітки. Ради добробуту? Відразу виникає питання: а чийого? Ради збереження й розвитку української нації? А нам кажуть: зараз не час дратувати українофобів. Та й, бачте, це ж бо націоналізм — дбати про свою націю. На це мають право росіяни, німці, французи, тільки не українці.

Наша українська спільнота хвора: вражена столітніми приниженнями, цькуваннями, голодоморами, розстрілами, заражена холуйством і корупцією ("раби, підножки, грязь Москви", — писав Тарас Шевченко), вона ніяк не може усвідомити своє природне право бути незалежним господарем на своїй, Богом даній землі. Хвороба може з часом минутися, а може й задавнитись, стати хронічною — а це вже смертельно небезпечно для нації. Тож, доки не пізно, нам треба думати про духовне відродження української нації, очищення її від колоніальних струпів, від самоприниження й догідливості. Не пора, як заповідав Іван Франко, "в сусідів бути гноєм, тяглом у поїздах їх бистроїзних". Для цього вкрай потрібен Закон про гуманітарну деколонізацію України, який має відкрити перспективу для українців в Україні, вказати, яку і для кого Україну ми маємо будувати. Ми в своїй хаті, не в чужій; українці тут не тимчасові й не випадкові, як декому здається. Теперішня Верховна Рада, яка скоріше нагадує акціонерне товариство, ніж народне представництво, навряд чи навіть думає про такий закон. Але її можна змусити прийняти його, якщо він буде розроблений українським народом, його чесними представниками.

Отже, "щоб збудить хиренну волю", відкрити перспективу, для початку конче потрібно створити основоположний Закон про гуманітарну деколонізацію України. Це, зрештою, вимо́га Революції гідності...